Лариса Виблая   Газета Дніпропетровського обкому КП укра\ни і обласної Ради депутатів трудящи. 7 лютого 1970 ТАК, ЦЕ – ЗРАДА!   Вони намагалися розпалити націоналістичні почуття, викликати вороже ставлення до Радянської влади, заплямувати ленінську національну політику, дружбу вільних народів-побратимів. Вони намагалися вплинути на окремих політично незрілих, нестійких, обмежених людей, притупити їх класову свідомість, насаджувати чужу ідеологію і мораль, викликати невдоволення соціалістичною системою. Але висока ідейність і революційна пильність радянських людей поклали край ворожої діяльності цієї трійки. Прийшов час відповісти перед народом перед законом за свою антирадянську діяльність. Відверто кажучи, їх жалюгідний вигляд не викликав співчуття. Прикро, до болю прикро, що ці юнаки, дужі, молоді, здорові, яким держава дала освіту, всі умови для зростання і розкриття здібно¬стей, для радісної, по-справжньому творчої праці, відповіли на це чорною невдячністю. Вони зрадили тих, хто у багряному Жовтні завоював їм можливість жити, вчитися, бути щасливими, зрадили батьків, що полягли на политій власною кров'ю рідній землі, звільняючи її від фашистської чуми, зрадили нас, бо намагались спаплюжити найдорожче серцю кожної чесної людини. Вони копирсалися у нашому сьогоденні, вишукуючи поодинокі негативні явища і факти. Але робили це не для того, щоб допомогти позбавитися їх, а навпаки: знайдена ними крихітка обволікалася брехнею і підносилася необізнаним, як «свята». правда, вилучена від першоджерела Нашпигувавшись брехнею, вичитаною з «документів», придбаних від їх подібних, вони й самі стали «куховарити» свою отруйну страву. Щоб не бути голослівними, перейдемо до фактів. Звернемося до часів, коли Іван Сокульський - перший з цієї трійки - ще був студентом університету. Вже тоді однокурсники помічали потяг Івана до відмежування, до протиставлення своєї персони колективу. Він навіть наважувався, і не раз, заявляти, що ви всі, мов¬ляв, натовп, маса, яка не має власної думки, власних переконань і покірна «вказівкам адміністрації». Свою., як вік каже, «любов до рідної мови» Іван звів до смішного. Якщо хтось зі хлопців звертався до нього російською мовою, Сокульський копилив губи і не бажав розмовляти. Саме на той час припадають і перші літературні вправи Сокульського. Після того як деякі з його віршів з'явилися в місцевій пресі, Іван уявив себе зрілим поетом. Не думав про необхідність навчання, впертої наполегливої праці над удосконаленням своїх творів. Розмови досвідчених людей, їх зауваження щодо не¬мічності, літературної недосконалості віршів сприймав не інакше, як прискіпування. І вже зовсім безпідставними, безрозсудними були заяви такого, приміром, змісту: не друкують тому, що пишу украї¬нською мовою. Безперечно, така поведінка Сокульського не могла не відштов¬хнути від нього товаришів-однокурсників. І тоді він звертається до тих, що тільки-но переступили поріг університету, перед ким мож¬на було хизуватися скільки завгодно. В цьому середовищі Сокульський неодноразово висловлювався про занепад української нації, про«насильственну русифікацію» місцевих шкіл, навчаль¬них закладів. Він давав «почитати» літературу антирадянського змісту, де оббріхувався наш державний устрій. Щоправда, розмови Івана , література, яку він розповсюджував, не знаходили «благодатного грунту». Всі ці намагання викликали гнів і цілком справедливе обурення в університеті. Комсо¬мольська організація вирішила за доцільне попередити юнака про недопустимість подібної діяльності. Але він, так і не зробивши належних висновків, занурювався у болото антирадянщини і на¬ціоналізму все глибше й глибше Тепер він намагається довести, що робив це буцім-то через образу на колектив, на комсомольську організацію університету, яка виключила його зі своїх лав. Та хіба ж можна виправдати та-ким, як говорить Сокульський, «душевним станом» ті наклепи, ті страшні документи, які протягом кількох років він систематично виготовляв, розмножував і поширював серед молоді. На цей же шлях Сокульський залучив і аспіранта, а потім асистента дніпропетровського металургійного інституту Віктора Савченка, якого вважав «колегою по літературній творчості». Згодом до них приєднався і Микола Кульчинський. Всі троє, вважаючи, що їх переслідують, не дають розгорнутися талантам, стали у позу ображених. Особливо репетували Сокульський та Кульчинський. їх, бачте, всюди затискують та не розуміють. Погано їм на рідній землі живеться. Мало «справжніх українців» тут залишилося. І подумалося мені: а що б сказали на ці жалюгідні вибрики литовець Йозас Целесюш, виходець з гірського Криму Семен Яшин, росіянин, герой Радянського Союзу Іван Хрущов, син со¬нячного Узбекистану Сайфутдін Усманов, білорус Трохим Пучков і ще десятки, сотні представників різних національностей, для яких Дніпропетровщина, вся Україна стали за рідний дім. Вони бились за кожне українське село, як за рідну домівку, вболівали за украї-нських дітей, як за власних. Від сліз українських матерів стиска¬лися їхні серця. Від погляду на українські згарища, що залишали по собі фашистські недолюдки, їхні серця захлинались від гніву й болю. В Грізну годину різні за мовою та звичаями, вони всі, як один, стали на захист своєї єдиної землі рідної -Радянської Батьківщи¬ни. Названі мною люди і сьогодні живуть і працюють на заводах Дніпропетровщини, яку визволяли у роки Великої Вітчизняної, з якою серцем зріднилися на все життя, і жоден з них, залишив¬шись у нашому місті - далеко від країв, де народився і виріс, -ніколи не скаржився на якісь обмеження, зневажливе до себе став¬лення. Й.ЦЕЛЕСЮШ: «На Україні я почуваюся як вдома. Полюбили¬ся мені її пісні, широкі степи, Дніпро-Славутич, її щирий народ». С.ЯШИН: «Гордий тим, що я громадянин Української Респуб¬ліки, за визволення якої йшов на смерть». І.ХРУЩОВ: «Як за власний дім боролись за українську землю росіяни і фузини, молдавани і башкири, білоруси і казахи. Адже братерство радянських народів, яке заповідав нам В.І.Ленін, для кожного з нас було святим». І над оцим святим хотілися поглузувати такі, як Сокульський, Кульчинський, Савченко! З чужих нот вони співали про «насиль¬ство і беззаконня», що ніби-то панують у нашій країні, про «жор¬стокі переслідування справжніх людей, борців за правду і спра-ведливість». Вони зовсім відійшли від реального життя, цілком погрузнули в мізерному світі мерзенних переконань. Ось у який спосіб «просвіщався» Сокульський та його, з доз¬волу сказати, друзі. Вони вірили не повідомленням Центрального статистичного управління, що регулярно сповіщає про стан роз¬витку народного господарства в країні, а невідомо ким сфабрико¬ваному документі «Сучасний етап радянської економіки», де злісно перекручені факти економічного розвитку в СРСР. Не маючи найменшого уявлення про різноманітні форми і типи літературних зв'язків, що існували в усі часи російсько-українсь¬кого літературного єднання, бездоказово, антинауково тлумача¬чи питання про вплив російської революційної думки на українсь¬ку літературу і, зокрема, на творчість Т.Г.Шевченка, повністю ігно¬руючи роль прогресивної російської літератури на становлення і розвиток методу критичного реалізму в українській та інших літе¬ратурах, вони сприймали самі й розповсюджували серед інших громадян документи, побудовані на висмикуванні, перекручено¬му тлумаченні фактів, документи, що характеризувалися без¬підставними твердженнями, прагненням у тенденційно-перекру¬ченому вигляді представити національні відносини в нашій країні, зокрема, в галузі культурного розвитку російського та українсько¬го народів. Розповсюджуючи так звані «самдруківські видання», Сокульсь¬кий, Кульчинський, Савченко фактично поширювали злісні накле¬пи на радянську дійсність, соціалістичну демократію і законність, на нашу національну політику. Озброївшись ворожою ідеологією, Сокульський особисто при¬ступив до виготовлення «документів» -антирадянських, націона¬лістичних, брехливих за своїм характером. Так, з'явилося кілька його віршів, прозових творів. Та справжньою вершиною цієї «творчості» став так званий «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». В ньому, зокрема, Со¬кульський стверджував, що на Дніпропетровщині частина моло¬дих людей, яка займається творчою та літературною діяльністю, під виглядом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» незаконно й безпідставно переслідується державними органами і громадськими організаціями. Правда, ці твердження грунтують¬ся на дуже трухлявій основі. Він називає, наприклад, деяких сту¬дентів філологічного факультету, що на зазначених підставах відраховані з держуніверситету. Насправді ж всім відомо, що ті студенти виключені з університету за академічну заборгованість, систематичні прогули. В «Листі», як такі, що переслідуються, названі колишній відпо¬відапьний секретар дніпропетровського відділення Українського театрального товариства, колишній літературний працівник газе¬ти «Зоря»,які залишили ці посади за власним бажанням. Як жертву «сваволі» Сокульський двічі в «Листі» називає і своє прізвище, іменуючи себе «молодим поетом». Безсовісно перекручуючи історичні факти, Сокульськийзлісно оббріхує національну політику Комуністичної партії і Радянського уряду і, зокрема, у відношенні до українців. Щоб посіяти ворожне¬чу між братніми народами, він пише у «Листі», що на Дніпропет-ровщині й загалом на Україні відбувається навмисна «русифіка¬ція» у дитячих садках, школах, учбових закладах, установах, не приділяється уваги збереженню і увічненню культурних ціннос¬тей і літературного мистецтва українського народу, в той час, як представники російської літератури та мистецтва «надмірно зве¬личуються». Хто може повірити в це? Тільки людина, що дивиться на світ крізь чорні окуляри брехніАдже всі ми знаємо, скільки вулиць і площ, театрів і музеїв, колгоспів, радгоспів, піонерських загонів, комсомольських бригад носять почесні наймення найвидатніших представників українського народу. Скільки пам'ятників на нашій землі свідчать про глибоку повагу та шану до визначних украї¬нських діячів. В області зараз діє 1502 загальноосвітніх школи. У1255 з них, що складає 32 проценти від загальної кількості, навчання ведеть¬ся українською мовою. Півмільйона дітей відвідують школи Дніпро¬петровщини, 170 тисяч юнаків і дівчат навчаються у 11 вищих і 71 середньому спеціальному учбовому закладі Але Сокульський не хоче бачити цих величезних досягнень. Своє перо він використовує для того, щоб очорнити, дискредиту¬вати завоювання радянської влади. Тільки людина, у котрої не залишилося нічого святого за ду¬шею, може глузувати, наприклад, з того, що «наше місто збага¬титься пам'ятником О.Матросову». так, цей пам'ятник обов'язко¬во з'явиться у Дніпропетровську. Бо така воля сьогоднішньої юні, всіх чесних людей, які віддячують Герою-земляку за його невми¬рущий, яскравий, як факел, подвиг. Автори «Листа» дозволяють собі заявляти «Ми - марксисти», а усі безглузді вигадки - «національною гідністю, національною повноцінністю». Яке нахабство! Яке дивовижне перекручення по¬нять! Дозволю собі навести ще кілька фактів «не помічених» «прав¬дивими» авторами «Листа творчої молоді». Щороку жителі Дніпропетровщини одержують 130 мільйонів примірників газет українською мовою. З 26 обласних, міських, міськрайонних і районних газет лише одна виходить російською мовою. Обласне радіо і телебачення виключно ведуть свої пере¬дачі українською мовою. Місцеве видавництво «Промінь» не мен¬ше 75 процентів своєї продукції випускає теж українською мовою. У минулому році, наприклад, з 93, випущених «Променем» най¬менувань - 77 українських Можна ще говорити про 3 театри Дніпропетровська, 2 з яких-українські; музеї, численні кінотеатри, клуби, магазини, які мають українські назви, або носять імена славетних синів України. І все це - «в шалено русифікованому Дніпропетровську»! Обливаючи брудом і брехнею нашу дійсність, Сокульський і йому подібні перетворилися фактично на прямих посібників ідео¬логічної диверсії імперіалізму в нашій країні. Не випадково антирадянський документ «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська» підхопила на озброєння ворожа пропаганда. Лист у масовому порядку був виданий зарубіжними українськими буржуазно-націо- напістичними центрами - ньюйоркським журналом «Вісник», що постійно публікує антирадянські наклепницькі статті та тенденційні документи, мюнхенським журналом «Сучасність», едмонтонською газетою «Українські вісті». Він також неодноразово транслювався у програмах радіостанції «Свобода», організованої Центральним розвідувальним управління та держдепартаментом США для ак-тивної пропагандистської боротьби проти СРСР і країн соціалі¬стичної співдружності. - Чим була викликана ця ваша «діяльність»? - звернувся до підсудних головуючий на процесі член обласного суду О.КТубілець. - Погано було мені і я вважав, що все навколо теж погане, -відповідає Сокульський. Всі троє на процесі намагалися прикинутися «простачками», у будь-який спосіб уникнути відповідальності, суворої, законної. Та хіба можна простити їм скалічені душі юних сестер Ольги і Га¬лини Рожко, тих молодих людей, які не маючи знань, досвіду, твер¬дих переконань потрапили під ганебний вплив Сокульського і К°? Вони твердять, що не могли навіть і думати про антирадянську спрямованість своїх дій. Але їхні зізнання в ході процесу, роз¬повіді свідків, документи, що додаються до справи, як речові до¬кази, ті записки, що вже під слідством Кульчинський намагався передати Сокульському, повністю розкривають обличчя підсуд¬них. Вони свідчать про цілеспрямовану діяльність на підрив Ра¬дянської влади. Сокульський і Кульчинський намагалися виставити себе як «борців за свободу українського народу». Чи уповноважував їх хто, чи давав право говорити від імені народу? Від чого вони хо¬тіли звільнити Радянську Україну, її літературу і мистецтво, в ім'я яких ідей? Справжню творчу молодь Дніпропетровщини, прикриваючись якою, насмілились виступити самозванці, глибоко обурює ганеб¬ний вчинок Сокульського та подібних до нього. Адже нікому не дано право топтати найсвятіше для кожного з нас. Сьогодні перо поета і пензель художника, кельма будівельника і піка металурга, відбійний молоток шахтаря і кермо комбайна у механізатора - то наша зброя, то наша сила, спрямована на здійснення величної загальнонародної мети. І всім, хто не з нами, хто проти нас, ми кажемо рішуче - «ні»!