Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 7
Гостей: 7
Пользователей: 0
|
Федір Цуканов
.
Газета Дніпропетровського обкому комсомолу «Прапор юності» від 7 лютого 1970
МАСКА ТА ОБЛИЧЧЯ НАКЛЕПНИКІВ Соціалізм перебуває в історичному наступі. Множаться його перемоги, посилюється притягальна сила його ідей. Це не може не дратувати ого противників. Розуміючи своє збройне безсил¬ля, імперіалізм розгортає свою глобальну ідеологічну диверсію, веде шалені атаки, зокрема на соціалістичний ідеал братерства народів. Антирадянщиною, наклепами робляться спроби обплю¬вати, очорнити наші досягнення, внутрішнє життя Радянського Союзу, посварити його народи. Пускається в хід отруйна зброя - брехливі чутки, вигадки про «дикі розправи», про «осквернен¬ня святинь», про «насильство» і т.ін. Войовничий націоналізм - одна з форм найгострішої класо¬вої боротьби, яку використовують імперіалістичні розвідки і про¬пагандистські центри в боротьбі проти соціалізму. В запеклій пропагандистській кампанії проти Радянського Со¬юзу робиться ставка на націоналістичне охвістя, пригріте в сто¬лицях капіталістичного «вільного світу». Всілякі відщепенці, «вболівальники» зранку до вечора біля чужого мікрофону шип¬лять в передачах СРСР, удаючи з себе борців за інтереси на¬родів радянських. Борзописці з націоналістичних листків патя¬кають про абстрактні національні почуття, спекулюючи на на¬ших національних цінностях, з єдиною метою затемнення кла¬сової свідомості, розпалення неприязні і недовір'я між народа¬ми. Нічого не вдієш, треба ж відробляти за обгризену кістку з хазяйського столу. В нашій країні завдяки послідовній ленінській національній політиці Комуністичної партії, за роки радянської влади народи¬лись, виросли і загартувались нові соціалістичні національні почуття - почуття радянського патріотизму, беззавітної любові до соціалістичної Вітчизни, непорушної дружби народів і про¬летарського інтернаціоналізму. Проте знаходяться ще людці, які під впливом буржуазної пропаганди займаються ворожою антирадянською діяльністю, виготовляються і розмножують літературу з наклепницькими вигадками. Протягом кількох днів в обласному суді слухалася криміналь¬на справа про обвинувачення Сокульського І.Г., Кульчинського М.Г., Савченка В.В. в антирадянській пропаганді та агітації, в розмноженні наклепницьких документів, поширенні брехливих вигадок, які паплюжать Радянський державний і суспільний лад. Наклепник у Сокульському зрів давно, протягом кількох років. Красномовні щодо цього його нотатки, зокрема щоденник. Про що йдеться в ньому? Сторінка датована листопадом 1964 р. Третій місяць навчання у Дніпропетровському держуніверситеті (перевівся з іншого вузу). А ось рядок: «Я дуже пильно придив¬ляюся до дніпропетровських облич». Що ж його зацікавило? Можливо робітничий клас міста слав¬ний своїми революційними, бойовими і трудовими традиціями? Або дружні зв'язки дніпропетровців з виробничими колектива¬ми братніх республік, завдяки яким неухильно звеличується могутність нашої багатонаціональної Батьківщини? Ні і ні! Автор щоденника глухий до нашої кипучої повсякден¬ності. Об'єктом його маячних спостережень було те, що не всі розмовляють українською мовою, що на Україні звучить також і російська мова. І це його неабияк дратувало. Але що ж тут крамольного, запитає читач. Тай справді, що крамольного в тому, що бурхливий розвиток продуктивних сил країни, виникнення нових промислових центрів і економічних районів викликало зростання рухомості населення. Це, природ¬но, призвело до того, що союзні автономні республіки стали ще більш різнонаціональні. (Наприклад, 1926 р. на Україні прожи¬вали представники 92 націй і народностей, а зараз, більш, як 120). Закономірним наслідком цього прогресивного явища ста¬ла значно зростаюча роль російської мови, як мови міжнаціо¬нального спілкування між народами Радянського Союзу. Отже, не можна вважати це за якесь ущемлення інших мов. Сокульському нагадували, що сьогодні російську мову вив¬чають прогресивні всіх континентів. Наводили слова поета: «Да будь я и негром преклонньїх годов, и то без уньїнья и лени я русский бьі вьіучил только за то, что им разговаривал Ленин». Та Сокульський продовжував базікати з чужого голосу: «Русиф¬ікація». Воістину сліпець не той, хто не має зору, а той, хто не хоче бачити, що ж діється в світі. Йому говорили, що абсолюти¬зація національних моментів і протиставлення їх загальним за¬кономірностям боротьби за соціалізм - ідея буржуазна, яка су¬перечить принципові вільного розвитку національностей, лені¬нському принципові зближення націй. Зарозумілість штовхала Сокульського все далі і далі. Впер¬ше його попередили в 1965 р., що теревені, які він розводить, на мові кримінального кодексу кваліфікуються як антирадянска агітація і пропаганда і караються законом. Але це його не спинило. Комсомольці виключили його з своїх лав і поставили перед ректором питання про виключення його з університету, що й було зроблено. Та не бажаючи прислухатися до голосу розуму, Сокульський ставав чимдалі зухвалішим. Ображав тих, хто говорив російською мовою, чіпляючи їм ярлик «перевертні дніпропетровські», «розумово бідні йолопи» тощо. Дискредитацією радянського державного і суспільного ладу активно займався і Кульчинський. По закінченні школи двічі всту¬пав в університет і двічі його знання з української мови не вище за «трійку». А з таким балом по конкурсу не пройдеш. Син колишнього священика, покараного за націоналістичну діяльність свого часу, Кульчинський став духовним спадкоєм¬цем свого батька. Після демобілізації з Радянської Армії ак¬тивність свою спрямував у русло поширення явно брехливих вигадок, що порочать нашу радянську дійсність. Швидко познай¬омився з Сокульським. А потім - розмноження, поширення і зберігання антирадянських документів. В розмовах зі студент¬ками, сестрами Ольгою і Галиною Рожко, також бубонів про «ру¬сифікацію», яка начебто провадиться зверху, повільно і дуже хитро, про якесь бродіння умів на Україні, про те, що прово¬каційні вилазки китайців, мовляв, були не на нашому кордоні, а на російському. Підсудний Савченко скінчив аспірантуру і працює асистен¬том у металургійному інституті. Кому як не йому, розібратися у тонкощах національного питання, та наставити на вірний шлях своїх дружків. Аж ні. Разом з ними мусирував національні «про¬блеми», передавав наклепницькі документи, які вони поміж со¬бою називали «самвидав». Виїжджаючи у відрядження в інші області республіки, возив знайомим наклепницьку літературу за змістом. Вони добре розуміли свої дії. Українська мова була лише ширмою для наклепів на соціалістичний лад, для поширення літератури ідеологічно шкідливого змісту. Як далеко зайшли Сокульський та його духовно кволі одно¬думці на поприщі наклепів можна судити по так званому «Листі творчої молоді м. Дніпропетровська», сфабрикованому Со¬кульський та журналістом Скориком. Важко збагнути щось більш святенницьке і ганебне. Цей пасквіль залюбки передрукували закордонні націоналістичні органи преси: журнали «Сучасність» (Мюнхен), «Вісник» (США), газета «Українські вісті» (Канада). Його прокручувала, існуюча на американські долари радіостан¬ція «Свобода» (Мюнхен). Он який розголос. В цьому «Листі» об'єктивний процес зближення націй при соціалізмі, особливо з російською, а значить і факт зростаючої ролі російської мови в міжнаціональному спілкуванні трактується не як-небудь, а перемелюваннями «у надійних, як і п'ятдесят років тому, жорнах русифікації», брудним топтанням «русифі¬каторським чоботом по національній гідності вкраїнського на¬роду». Лють засліплює очі наклепникам, і тому їм важко зрозуміти, що російська мова стала другою рідною мовою для всіх народів Країни Рад, що російська мова - мова дружби, наша інтернаці¬ональна гордість. Вони забули, що цією мовою говорили наші брати, які прийшли на поміч нашій Радянській Україні в її бо¬ротьбі проти контрреволюції у громадянській війні, що цією мовою говорили бійці Радянської Армії, яка принесла нашій республіці визволення від коричневої чуми фашизму. Українсь¬кий народ пишається своєю дружбою з великим російським на¬родом, з іншими народами нашої Вітчизни. Ми пишаємося і до¬рожимо цією дружбою, бо в ній наша сила, запорука дальшого всебічного розквіту республіки. «Русифікація» - це нині найхитріша вигадка, пущена в хід нашими органами. Це наживка на гачку ідеологічних диверсантів, з метою оживити націоналістичні пережитки на Україні, в інших братніх республіках. Націоналістичні «вболівальники» сплять і вві сні бачать народи Країни Рад роз'єднаними і ворогуючими. Тому такий гнівний протест викликають в радянських людей силкування оживити і розпалити націоналізм, до чого вдалися Сокульський і компанія. Пасквілянти волають про відомий лише їм (Кожна неупереджена людина й подумати не може) «жахливий» стан українсь¬кої мови в радянській школі. Тому даємо довідку: з 1529 загаль¬ноосвітніх шкіл у 1255 викладання ведеться українською мовою. Половина з півмільйонного загону школярів (251 тисяча) зас¬воює основи знань українською мовою. У Дніпропетровську, де особливо багато людей різних національностей, 35 українських шкіл. У вузах навчання провадиться російською мовою, бо сту¬дентські колективи надто багатонаціональні (в держуніверси¬тету, наприклад, вчаться представники 22 національностей). Але при чому тут «русифікація», як на кожному кроці ввижається Сокульському і його однодумцям? Така вже їх наклепницька вдача: говорити лише про те, що їм вигідно. А не вигідно - мовчати. Ми ж нагадаємо: на Дніпро¬петровщині з обласних газет - 2 українські, всі міські і районні газети - також українські. А скільки заводських і вузівських бага¬тотиражок видається українською мовою! Отже, тільки злісний наклепник може твердити, що українська мова, мовляв, лише для «хатнього вжитку». З «Листа» видно, що пасквілянти присвоїли собі право гово¬рити від імені всієї творчої молоді нашого краю, хоч їх на це ніхто не вповноважував. Та присвоївши собі таке право, вони тут же звели наклеп на молодь, лицемірно заявляючи, що сама радянська дійсність їй уготовила єдиний шлях - націоналізм, що молодь «рано чи пізно входить на нього». Українська молодь рішуче відкидає націоналістичні марен¬ня, відповідає на них презирством. Відщепенство - то не її шлях. Наше суспільство високо цінує вмілі руки, творчі здібності, свіжий розум молодих, незалежно від національності. Українська мо¬лодь відповідає на це самовідданою працею. Примножуючи славу батьків і дідів, освоює багатства Сибіру і Півночі, зводить заводи, шахти, плавить метал, вирощує хліб, творить у науко¬вих лабораторіях. Усіма барвами національної самобутності сяють українська радянська література і мистецтво. Не про куль¬турну і наукову відсталість, а про велике піднесення, про розквіт творчих сил українського народу свідчить торішня декада ук¬раїнської культури і мистецтва в РРФСР і ленінські дні науки УРСР у Москві цього року. Та хто не хоче бачити, той не бачить. Лицарі підлоти безпардонно брешуть, кидаючи громадськості безглузде і страхітливе звинувачення в тому, що в області по-варварському знищуються пам'ятники культури і архітектури. При цьому не скупляться на подробиці, сподіваючись, що в та¬кий спосіб злісні вигадки матимуть вигляд правдоподібності. Але ця «правдоподібність» розсипається на порох припершій же перевірці. Як «принципові» борці за все українське на Україні, автори «Листа» з неприхованою ворожістю ставляться до пам'ятників великим росіянам. Ось як по-блюзнірському сказано про це в тому ж пасквілі: «Зате наше місто збагатиться ще одним пам'¬ятником М.Горькому, пам'ятником О.Матросову, пам'ятниками Чайковському і Глинці...» Що це? Політична короткозорість? Ні, цілком свідоме праг¬нення роздмухати ненависть до великої дружби трудящих Ук¬раїни і Росії. Але цьому не бувати. Братерська дружба українців з російським та іншими народами Радянської Вітчизни - знайш¬ла і далі знаходитиме своє відображення й у пам'ятниках. Непідвладні забуттю і матросови доби воєнного лихоліття. Не на всяке життя були вони згодні, коли кидалися на ворожі доти, а лиш на вільне життя в братерській сім'ї єдиній народів. Своєю смертю вони піднімали дух воїнів на визволення Вітчиз¬ни. Буде у нас нашому земляку Матросову і ще багато пам'ят¬ників, щоб подвиги героїв світили ясною зорею, щоб їхня відданість народові була взірцем для нових поколінь. А щоб видніші були читачеві маска та обличчя наклепників слід спинитися ще й на такому. В щоденнику Сокульського що¬разу натрапляєш на рядки: «Чи зумію я хоч що зробити з того, задля чого їхав?» Отже, була мета. Яка, це сьогодні добре відо¬мо. В іншому місці: «Треба вирішити, з чого починати. Перш за все треба познайомитися із людьми моїх переконань». Це вже програма. І от Сокульський гарячково шукає людей своїх переконань. Спинив погляд на першокурсниках філологічного факультету університету. Чом не спробувати? Може таки вдасться зробити з них людей, близьких собі по духу? То чому ж автори «Листа» з обуренням заявляють, що «без¬невинний вечір поезії і поїздка на могилу Святослава підносяться ледь не до рівня контрреволюційної вилазки. Бо були підстави. Не такі вже безневинні наміри організаторів, якщо вони свій вечір запрошують від імені організацій, які на те їх не уповноважував Січень 1970 р. З лави підсудних встає Сокульський і визнає, що справді його попереджали адміністративні органи і в 1965, і в 1968 р. Але він не припинив розмноження і поширення вига¬док і наклепів на радянську дійсність. Багато таких зізнань було і в показаннях Кульчинського та Савченка. В ході судового розгляду кримінальної справи Сокульського, Кульчинського і Савченка матеріалами обвинувачення, показан¬нями самих підсудних, свідків, експертизи, пред'явленими до¬кументами було доведено злочинність намірів і дій підсудних. Вони зводили наклеп на наш суспільний і державний лад, на ленінську національну політику и. на ленінську національну політику кваліфіікується як провокація . Суд засудив: Сокульського І. Г. - по статті 62 Кримінального Кодексу УРСР до 4,5 років позбавлення волі, Кульчинського М.Г. - по статті 187-1 до 2,5 позбавлення волі, Савченка В.В. - по статті 187-1 на 2 роки позбавлення волі умовно. Закінчився процес, всі троє дістали по заслузі. Строк достатній, щоб одуматись. Безумовно, ця розповідь про суд зіграє роль застереження для тих нестійких елементів, котрих так заповзято обробляють всілякі наклепники і пасквілянти. |