З родини селян: батько, Никифор Гаврилович (1889 – 1970), був учасником І Світової війни, знався на конярстві, садівництві, городництві; мати, Марія Сергіївна (1890 – 1974), знала багато пісень і сама їх складала. У дитинстві Гаврилко. пережив голод: вимерла третина рідного села. Уже в підлітковому віці розумів, що влада злочинна: це вона організувала голод. Його свідчення опубліковані в книзі "33-й: голод. Народна книга-меморіал" (1991).
В 1941 р. закінчив середню школу з «золотим» атестатом і вступив до Севастопольського військово-морського артилерійського училища. В 1941 – 1942 рр. обороняв Севастополь, відтак служив на Далекому Сході, брав участь у війні з Японією. Нагороджений бойовими орденами і медалями. У 1945 – 1950 та 1954 – 1957 рр. служив у береговій артилерії Військово-Морського флоту на Чукотці, в Севастополі, на Курилах, Камчатці, в Поті. 1952 р. вступив у КПРС. Перші публікації віршів – 1944 р. в газеті Тихоокеанського флоту «Боевая вахта» – у перекладах на російську мову.
В 1945 р. Прокопенка направили з Владивостока на Чукотку. На кораблі познайомився з Іриною Миколаївною Шелудяковою, родом з краю Єсеніна, яка закінчила в Москві Вищу школу полярних працівників і їхала на Північ. Гаврило в бухті Провидіння заявив: "Або зі мною тут залишаєшся, або зараз кинусь за борт, де акули за кораблем ідуть зграєю". Сплатив «калим»: повернув державі стипендію Ірини. 1946 р. в них народився син Павло, 1948 – дочка Наталка.
Прокопенко. завжди почувався українцем. Ще з Севастополя возив з собою «Русско-украинский словарь» 1925 р. видання. Розмовляв з матросами українською мовою, просував їх на посади. Навчив української мови дружину-росіянку: вона написала для дітей 3 книжки російською і 11 книжок українською мовою, перекладає з російської, словацької мов.
Заробивши військову пенсію, Гаврило Никифорович в чині майора 1960 р. звільнився у запас, повернувся до рідного краю. Працював контролером на Південному машинобудівному заводі. Одного разу виявив серед «обтирочного матеріалу» українські вишиванки. Вибрав їх і показував робітникам: мабуть, це був одяг репресованих галичан. Збирав матеріали про голод 1932 – 1933 рр.. Це стало відомо КДБ і партійцям – почалися «проробки». З ракетного цеху його як «неблагонадійного» перевели в тракторний.
В 1960 р. Прокопенко вступив на заочне відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету. Проректор питав: "А чому ви йдете на філфак, на українське відділення? Є фізико-технічний факультет. Країні потрібні фізики." Прокопенко. відповів: "Тому що люблю українську мову. У мене викреслено 15 років життя. Після війни я роблю не те, що потрібно". Через рік проректор похвалив П.: «Ви справжній філолог». В 1966 р. закінчив університет з відзнакою. Викладав у вечірній школі українську мову і літературу з 1964 до 1977 р..
В 1965 р. звернувся з листом до Олеся Гончара, в якому вболівав за долю української мови, писав про занепад її викладання, асиміляцію українців. 1966 р. був уперше суворо попереджений КДБ за «націоналістичні прояви в педагогічній та літературній діяльності».
ПЕРШОМУ СЕКРЕТАРЮ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ОБКОМУ КПУ ТОВ. ВАТЧЕНКУ О. Ф.
ПРО ПРОВЕДЕНІ БЕСІДИ ПРОФІЛАКТИЧНОГО ХАРАКТЕРУ З МОЛОДИМИ ПОЕТАМИ
12 листопада 1966 р.
У жовтні 1966 р. управлінням КДБ у Дніпропетровсь¬кій області проведені профілактичні бесіди з молодими поетами: Романушко Михайлом Васильовичем, 1946 р., чл. ВЛКСМ, студентом 2 курсу ДДУ, Прокопенком Гаврилом Миколайовичем, 1922 р., викладачем СШРМ № 37*.
Указані особи підтримували зв’язок з націоналістично налаштованими і раніше профілактованими Олександром Завгороднім, Іваном Сокульським, Олександром Водолажченко, серед свого оточення висловлю¬вали ідеоло¬гічно шкідливі зауваження з національного питання, написали ряд віршів відповідного змісту, розповсюджували документи аналогічного характеру.
Романушко у віршах «Про сухе дерево», «Гарт», «Запроданство», «Ви бачили які у жаху очі» неправильно тлумачив національне питання, припускав наклепи на радянську дійсність.
У травні цього року одержав від Водолажченка «працю» І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», прочитав її сам і ознайомив шістьох своїх зв’язків.
Прокопенко у вірші «Час реве, мов потужний двигун» закликав український народ не забувати «чорні ночі Батурина» і Кодню.**
У вірші «Ставок» зводив наклепи і викривлював радянську дійсність. Розповсюджував підручник «Історія України» дореволюційного видання, який не відповідає положенням радянської історичної науки і не з марксистських позицій роз¬криває окремі етапи розвитку України.
Начальник УКДБ
(підпис)
ДАДО, ф. 19, о. 50, спр. 56, арк. 15—16.
В університеті Гаврило Никифорович. познайомився на літоб`єднанні з Іваном Сокульським, з поетом Михайлом Чханом, з яким подружив. Якось 1968 р., повертаючись із Павлограда з "По-етичного травня", Прокопенко. заспівав в автобусі з М. ЧХАНОМ "Ще не вмерла Україна" (варіант тексту і мелодію він знав від мами). Підхопили інші. Назавтра кагебіст А. Тутик переказав: "Пойдите и скажите Чхану и Прокопенко, что за ними давно уже тюрьма плачет".
Коли 1968 р. розпочалася кампанія паплюження роману "Собор" О. Гончара, Прокопенко. написав статтю "Повітря, вода і хліб народу", у якій навсупір оббріхувачам Г. Дігтяренкові та «філософові» І. Морозу доводив, що О. Гончар написав правду, і відніс статтю редакторові газети "Зоря" Петрові Орлику. Стаття опинилася «на контролі» у першого секретаря обкому КПУ О. Ватченка, який 30.05. 1968 р. передав її до слідчої частини УКДБ. ( (Яке відношення має рецензія на літературний тівір до КДБ?) Її ані опублікували, ані повернули. Навпаки до партійної організації СШРМ № 37 надійшла команда на партійних зборах розглянути персональну справу Прокопенка., Розглянули. Звинувачення виглядали «дуже переконливо» створення «ідейно шкідливого вірша» «Чорні дні Батурина і Кодні», підтримування зв`язків з профілактованими О.Завгороднім, І.Сокудьським, М.Романушком
Найбільш ревні комуністи пропонували вигнати його з партії. Та все ж обмежилися доганою і звільнили з посади заступника секретаря парторганізації. Продовжували товкти в райкомі партії. Але все ж врахували, що Гаврило Никифорович ветеран Вітичняної в оголосили сувору догану з попередженням
1969 року постало питання про "зняття партійного стягнення". Вимагали каяття: "Напиши заяву, що поміняв погляд на "Собор"". – "Цього я ніколи не напишу". Після тривалих зволікань догану таки зняли – без каяття.
КДБ домагався, щоб П. співпрацював з ним, зокрема, щоб доносив на Володимира Сіренка, згодився свідчити про психічну неповноцінність Івана Сокульського проти якого фабрикувалася кримінальна «справа».
Лише зрідка Прокопенку. вдавалося прориватися до друку. Перша збірка віршів "Сонячний вітер" вийшла 1979 р. у видавництві «Промінь» так спотворена цензурою, що П. не визнавав її своєю. Упродовж 70 – 80-х рр. Гаврило Никифорович. підготував 10 збірок віршів і подав їх у різні видавництва. Усі вони були відхилені. Перекладав російського поета Дмитра Кедріна – але й переклади повертали з видавництв через «неблагонадійність» перекладача. Його дружина працювала директором письменницького клубу, керувала секцією дитячої літератури обласної письменницької організації, мала десяток книжок, але її через чоловіка не приймали в члени Спілки письменників України. Прийняли аж під час «перебудови». А сам Г.Н.Прокопенко тав членом Спілки лише в 1997 році.
З КПРС П. вийшов у 1988 році. У зв`язку з цим його і дружину невідомі тероризували нічними дзвінками по телефону і погрожували розправою. Був членом Української Гельсинської Спілки.
Під час «перебудови» його твори Прокопенка почали друкувати журнали «Бористен», газети «Кур`єр Кривбасу», «Вільна думка» тощо. Гаврило Никифорович. член Спілки письменників з 1997 р.. Власним коштом 1998 р. видав збірку віршів «Лампа на підвіконні», згодом – «Кресало Поезії», книжка прози «Джерельні води». Книжка перекладів з Дмитра Кедріна вийшла посмертно в 2005 р.
Помар Гаврило Никифорович Прокопенко 13 червня 2004 року. Похований П. у Дніпропетровську.

Удова письменниця Ірина Прокопенко, лауреат премії ім. В. Підмогильного, живе в Дніпропетровську. Донька Наталка Кожум` з чоловіком, інженером-будівельником, з 1970 р. живе на Далекому Сході, вона і дві їхні доньки, Дарина і Анастасія – філологи. Уся родина – в українській громаді. Спілкуються українською
Інтерв’ю,
яке взяв В.В.Овсієнко у Гаврила Никифоровича і Ірини Миколаївни Прокопенка 4. 04.2008
В.В.Овсієнко: 4 квітня 2001 року в Січеславі, цебто у Дніпропетровську, ведемо розмову з паном Прокопенком Гаврилом Никифоровичем, з його дружиною Іриною Миколаївною, є тут також і пан Олесь Завгородній. Записує цю розмову Василь Овсієнко.
Я зразу ж запишу Вашу адресу. Отже: вулиця Героїв Сталінграда, будинок 45, помешкання 52. А поштовий індекс?
І.М.Прокопенко: 49055.
В.В.Овсієнко: І тут у вас є телефон – 92-98-53.
Г.Н.Прокопенко: Народився 6 червня 1922 року в селі Жданівка Магдалинівського району в родині селян. Батько Прокопенко Никифор Гаврилович, мама Прокопенко Марія Сергіївна. Батько народився в 1898 році, помер у 1970 році, прожив 81 рік. Мама народилася в 1890 році і померла в 1974 році – 84 роки прожила. Там же, у Жданівці, їхні могили.
До школи я пішов у 1930 році, закінчив її у 1941 році з відзнакою. Тоді медалі не давали – був такий «золотий аттестат», обведений каймою. Це добре, що він у мене зберігся: після того, як був звільнений у запас, я вступив тут без іспитів на заочне відділення філфаку і закінчив теж з відзнакою.
Я хотів сказати, що став українським патріотом десь років з 15-16. Це мамина заслуга, бо вона мені багато говорила і оцю пісню співала: "Ще не вмерла України ні слава, ні воля...". Ми якось із Михайлом Чханом – я слова знаю – їхали з Павлограда, там були весняні поетичні збори, і добре випили, їхали автобусом, і я кажу: "Михайле, може, заспіваємо "Ще не вмерла Україна... "?" Це у 1968 році. А Михайло каже: "А ти слова знаєш?" Кажу: "Знаю". І проказав кілька рядків. І почали вдвох із Михайлом Чханом співати в автобусі. Там Попов був, Патрик, іще дехто... Це варіант гімну: "Ще не вмерла України ні слава, ні воля, ще нам, братці-запорожці, усміхнеться доля. Душу й тіло ми положим за свою свободу і докажем, що ми справді козацького роду." А потім: "Гей, Богдане, гей, Богдане, славний наш гетьмане, нащо віддав Україну тим царям поганим? Щоб вернути честь і славу, ляжем головами і назвемось України вільними синами. Наливайко і Павлюк і Тарас Трясило із могили кличуть нас на святеє діло. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, будем, браття, панувати у своїй сторонці."
Так от, на другий день після цієї поїздки в Павлоград на "Поетичний травень" – так назива-лося те свято – до мене прибіг Михайло Романушко, теж учасник свята. Був патріот, і «під ко-впаком» у кагебістів. По-моєму, десь він у Казахстані. І от він до мене прибіг, каже: "Гавриле Никифоровичу, Ви нічого не знаєте?" Кажу: "Не знаю, все нормально". – "Як же нормально? Мене вже викликали в КДБ, – там у нас був такий Тутик Анатолій, майор К, – розпитував, хто був ініціатором співу. Я сказав, що Прокопенко і Чхан, а тоді всі ми кілька разів проспівали." Так він сказав: "Пойдите и скажите Чхану и Прокопенко, что за ними давно уже тюрьма плачет", – це точні слова.
Я пішов до Чхана. "Ну що, Гавриле, – каже, – якби вони хотіли, вони б нас уже заарештували. Лякають, не звертай уваги. А те, що ми співали трошки під хмільком – то нічого". Нас не викликали – ні Михайла Чхана, ні мене.
Коли вже прцював у школі, звісно, я завжди виступав як патріот, як українець. До мене підходили підіслані, радили, що не треба того робити. Ну, а тут "Собор" з'явився . Це була велика для нас радість, таких же книг не було: правда, вся правда! Але через деякий час почали з'являтися в газеті "Зоря" і в інших критичні статті на Олеся Гончара. Я написав на десяти сторінках статтю "Повітря, вода і хліб народу" і відніс прямо редактору "Зорі", Орлику, і прямо сказав, що все це брехня, очорнювання письменника, він написав правду про наше життя.
Тижнів два нема і нема. Думаю, брехню швидко надрукували, а чому ж ви не друкуєте мою статтю, яка розвінчує ці брехні? То мені редактор сказав, що стаття не буде друкуватися. Кажу: "Поверніть". – "Ні, повернути ми не можемо, вона на контролі у Ватченка". Я в обком дзвонив – ні, нічого. А я був заступником секретаря партійної організації школи, про мою особову справу зібрали збори, ставили таке питання: що з ним робити? Багато було за те, щоб виключити з партії. Я питаю: "Це тиск і розправа за те, що я виступив правдиво про "Собор"?". А там члени партійної комісії почали кричати: «Та він взагалі націоналіст, він на націоналіста схожий, у нього й мова не така, не дніпропетровська». Я вже готовий був до виключення. Але, певно, не було такої вказівки. Бо коли начальник КДБ Щекотуров сказав: "У него и внешность националистическая" (я носив довгі вуса), то цей секретар – кулаком: "Не говорите глупостей, при чем тут внешность! Мы Прокопенко не будем исключать из партии – у него военный путь…" А пізніше мені той секретар сказав: "Нас обвинли в либерализме" – відносно мене.
Це питання ставилося в 1968 році. Минув рік, треба знімати партійне стягнення. Бо ж мені оголосили "сувору догану з попередженням". Каже мені секретар: "Тебе викликають на парт-комісію". – "А для того що потрібно?" – "Напиши заяву, що ти поміняв погляд на "Собор"". Я кажу: "Цього я ніколи вам не напишу. Те, що я написав, – не надрукували і не повернули мені, до речі. Цього не буде".
Минає місяць-два – знову мені: "Парткомісія буде тоді-то й тоді-то". Я кажу: "Тільки ж я не буду відмовлятися від своєї думки про "Собор"". – "Ти прийди на комісію, там поговоримо". І от вони мене там терли і м'яли жахливо – і так, і сяк. Я сказав, що я не поміняю свою думку, не хочу навіть про це розмовляти, і пішов. Доганяє мене секретар цієї комісії вже на вулиці: "Возвращайся и дураков не слушай". І вони з мене зняли стягнення без каяття. Я так і не покаявся.
Ну, а далі було різне. Десять збірок мені повернули видавництва. Першу книжку видали десь у 1970 році. Знову ж тут працювали кагебісти. Була установка: видати книжку. Рукопис страшенно покалічили. Я не вважаю, що то мій "Сонячний вітер", там хіба кілька речей, до десятка, а то понівечено: голова вірша одрізана, ноги одрізані – отак видали. А чому? Всіма силами домагалися, щоб я з ними співпрацював. Вели зі мною мову про Володимира Сіренка. Викликали мене, а я ж тільки позитивне про нього казав.
Отак було аж до того ГКНП. Ну, а із партії я вийшов сам у 1988 році, до ГКНП ще два роки було. Не хотіли мене відпускати ні в якому разі, тиснули на Ірину Миколаївну, мовляв, подумайте про себе, про своїх дітей.
Ірина МиколаївнаПрокопенко: «Про своїх дітей, про онуків подумайте…» Отаке було. З КДБ Яременко приходив, Сорокін – я забула, як його звали, він помер, – так цей мені весь час погрожував: ви про себе не думаєте, так подумайте про дітей і онуків. А коли в нас раптово помер наш семирічний онучок, то я згадала ті слова його і ніколи їх не забуду. Я не знаю, звідки пухлина нирки взялася у дитини семи років. От таке було.
В.В.Овсієнко: Ми про "Собор" поговорили, а якби трохи глибше – на 20-30 років – Вам же є що розповісти?
І.М.Прокопенко: Звичайно, про голодомор ти ще не розповів.
Г.Н.Прокопенко: Про голодомор. Я ж сам свідок, мені було одинадцять років. Батько перед весною 1933 року був страшно опухлий, ми з братом Яковом – на три роки молод-ший, вісім років йому було. Схудли. Я про це писав у тій книзі, мабуть, бачили – "33-й: голод".
В.В.Овсієнко: Добре, я знайду.
Г.Н.Прокопенко: Батько змушений був рятувати сім'ю, інакше ми би всі померли. Він у Хащове, до брата подався, а мама з нами залишилась. У Магдалинівці тітка працювала на маслозаводі, то вона нам допомагала, і в нас корівка була. Так от корову якраз і вкрали. Як? Двері були міцні, гарні, перемет був, але сама повітка була саманова, то вивалили стіну і корову вкрали, зарізали. Була ціла історія, бо ж корова наполовину була – половина сусідів, половина наша, а стояла у нас. І от мама якраз пішла у Магдалинівку до сестри, а ми були вдома. Заба-рикадувалися з Яковом, бо тоді вже й людей їли, були випадки, ми боялися, щоб нас не з'їли. Ну, а вранці я прокинувся, треба було рано в череду виганяти. Це було десь у травні, ще холодні ранки. Я відімкнув – корови нема, глянув – дірка в повітці. Ну, ще малий був, 11 років, холодно, роса така крижана, я навіть зрадів, що корови нема, пішов і ліг спати. Коли постукали, заходять – голова сільради, секретар сільради і виконавець. Виконавець: "Де мати?" Я кажу: "У Магдалинівці мати". – "Кому продали корову?" Кажу: "Я нічого не знаю". Тоді цей секретар сільради мене під образи кинув, ґвинтівку наставив і каже: "Признавайся". Я кажу: "Дядечку, правда, я не знаю". – "Не бреши, говори. Рахую: раз, два..." У мене волосся заворушилися і мороз пішов, я вже знав, що "три" – то все. Коли голова сільради: "Іди геть, не лякай хлопця, пішли". Мама повернулася з Магдалинівки, її тягали, потім батько повернувся. Знайшли на хуторі голову і два відра смальцю. Оце така історія. В Жданівці в оцей голодомор приблизно третина людей повмирали.
О.С.Завгородній: А село ж дуже велике.
Г.Н.Прокопенко: Я коли демобілізувався в 1960 році, то почав розпитувати людей, як же це сталося. Мало хто говорив. Мама чесно розказувала, а люди боялися. І от це стало відомо "друзям", з КДБ особливо, та й партійцям – почалися «проробки» всякі, щоб тільки відмовив-ся. Ні, кажу, як же я можу відмовитись, коли це було. "А чому досі мовчав?" – "Я ж був на службі – то кому я мав говорити? А тепер я хочу знати правду".
В.В.Овсієнко: Покажіть книжку. "33-й: голод. Народна книга-меморіал", підготовлена Лідією Коваленко, Володимиром Маняком. Київ, "Радянський письменник", 1991 рік. Спогад Прокопенка Гаврила Никифоровича на сторінках 195 – 197-й, тут також два його вірші.
Г.Н.Прокопенко: Оце я читав на симпозіумі: "Ще в 1937 році, коли навчався в 7 класі, будучи членом шкільного літгуртка і художником рукописного журналу, я проілюстрував оповідання "Голодовка" Івана Сови, мого друга, однокласника. Батьки Івана померли в 1933 році. Показали оповідання керівникові гуртка вчителю Андрію Савовичу. "Гарне оповідання і ма-люнки непогані. Але в журналі залишати не можна", – сказав учитель. "Чому?" – поцікавився Іван. "Бо нас усіх розстріляють." – "Як це?" – сторопіли ми. "А так: поставлять до стінки і розстріляють… Кислим молоком", – відбувся жартом учитель. Оповідання було з журналу вирізано і спалено. Вже тоді мене, 15-річного хлопця, ятрила підозра, що коли так старанно витруюється сама пам'ять про голод, значить, він був не стихійним, не природним, а організова-ним, штучним."
Пропонував вірша «Мара 33 року» дніпропетровським газетам, і донині жодна не надрукувала. Це написано в 1990 році. Правда, в 1967 вдалося прочитати по місцевому телебаченню вірш "Материнські руки", то за рядки "Це вони почорніли з голоду, щоб не вмер я в тридцять третім" мене дуже картав "ідеолог" з місцевої держбезпеки Анатолій Тутик, нині покійний: "Зачем вам это надо? Зачем ворошить прошлое, будоражить людей?" Такі бесіди, таке наполегливе затикання рота, замовчування і спроби викреслити з книги буття українського народу трагедію 1933 року остаточно утвердило мене на думці, що голод був навмисним.
Мені говорили: "Не прийдете – ми вас привеземо". А їм будь-що потрібен був матеріал, щоб Сіренка посадити. Мене вони посадити не могли. Правда, Петро Григоренко генералом був; я з ним не рівняюсь, але причепитися їм ні до чого було, єдине тільки, що я докопувався до правди, а більше нічого вони не могли знайти проти мене. Таке диво: я вже й сам хотів, щоб мене посадили. Отож Заремба й казав: "Він не сидів, але він відсидів своє" в гиблих місцях, був офіцером вісім років – Чукотка, Курили, Камчатка.
В.В.Овсієнко: У яких роках то було?
Г.Н.Прокопенко: Це зразу після війни п'ять років, 1945 – 1950, а потім з 1954 по 1957 – вісім років. Я повинен сказати, що тут, удома, мене дуже не любили, а офіцером я був хорошим, мене хвалили. Я там розмовляв з українцями українською. Матросів, хороших своїх хлопців, ставив на посади. А тут, в Україні, коли вже був удома, – почалося жахливе цькування. Правда, ми ж ото зі Чханом якось в автобусі "Ще не вмерла Україна" проспівали. Люди, що їхали з нами, й доповіли.
В.В.Овсієнко: Ви казали, що у вечірній школі працювали, – коли?
Г.Н.Прокопенко: З 1964 і по 1977 рік.
В.В.Овсієнко: А що викладали?
Г.Н.Прокопенко: Українську мову і літературу. Я, як звільнився в запас, зразу ж пішов у Дніпропетровський університет. У мене ж був шкільний атестат, який давав право без іспитів поступати, і коли я подав документи в 1960 році, то проректор сказав: "А чому Ви, Прокопен-ко, ідете на філфак на українське відділення? Є фізтех...". Кучма тоді там учився. "Країні потрібні фізики." Я сказав: "Я іду тому, що люблю українську мову. У мене викреслено 15 років життя. Після війни я роблю не те, що потрібно". Так я сказав проректорові. І цей же проректор через рік якось зустрів мене в коридорі й каже: "Прокопенко, Ви справжній філолог".
В університеті я й познайомився з Іваном Сокульським. Він коли перевівся сюди зі Львова, то вступив у наше літоб'єднання, і на літоб'єднанні ми – Чхан, Сокульський та я – вели нашу "націоналістичну пропаганду". Я горджуся цим. Хоча я формально член УРП, але по суті я націоналіст.
В.В.Овсієнко: А Ви ж були учасником війни? То так коротенько скажіть.
Г.Н.Прокопенко: Аякже, учасник війни. У 1941, 1942 роках – Севастополь, два штурми витримав. І там сержанта мені присвоїли. А потім на Далекому Сході вся війна.
О.С.Завгородній: Закінчили службу майором, так?
Г.Н.Прокопенко: Так. Можна було і до підполковника, ще на півроку просили залишитись, але мені не треба – вже пенсія була, і я намагався всіма силами вирватися... Я все-таки хотів обов'язково отримати філологічну освіту. Я й там писав вірші.
О.С.Завгородній: Ви заочно вчилися – а де Ви працювали після війська?
Г.Н.Прокопенко: Південний машинобудівний завод. Тому що я був уже майже ракетник. Був артилеристом, потім на курсах. На заводі я теж не приховував своїх національних погля-ів, тому на останні півтора року мене перевели на тракторне виробництво, вже довіри не було. Я вчився в університеті з 1960 по 1966 рік, то вже з 1964 року мені надали можливість працювати в школі.
О.С.Завгородній: Розкажіть, як Ви колись у цеху побачили вишивки.
Г.Н.Прокопенко: То був такий «обтирочний матеріал», ним протирали верстати, деталі. Я подивився – прекрасні вишивки. Я взяв повирізав їх, Ірина випрала добре, і я жінкам на роботі показував: "Як ви до цього ставитеся?" Всі осуджували. Це коли ото з Західної України людей гнали, то забирали все – отака художня вишивка красива.
В.В.Овсієнко: А якого це року було?
Г.Н.Прокопенко: Це, дай Боже пам'яті, було року 1963-го. То шмаття для обтирання – жночі сорочки прекрасні, все ціле.
Іра, от принеси той «русско-украинский», пошарпаний. Ціла історія, як я українкою робив Ірину Миколаївну.
В.В.Овсієнко: А де Ви її знайшли і коли?
Г.Н.Прокопенко: А отож під час війни, у Владивостоку.
І.М.Прокопенко: У Владивостоці. Я на полярну станцію їхала, а він – на Камчатку. І ось познайомилися. На дорозі, можна сказати.
Г.Н.Прокопенко: У 1945 я їхав на Чукотку, а Ірина Миколаївна – на полярну станцію. І от під час японської війни – трохи я повоював там – у мене був словник. Він зі мною і в Севастополі був, я зараз покажу Вам. І от я її вчив – показував літери, все,.
В.В.Овсієнко: Коли ви одружилися?
І.М.Прокопенко: У 1945 році.
Г.Н.Прокопенко: Цей словничок я вивіз із Севастополя. Там розбомбили наше училище, бібліотеку, там я його знайшов.
В.В.Овсієнко: А якого він року видання?
Г.Н.Прокопенко: 1925 року, російсько-український. За ним я Ірину Миколаївну перевчав.
В.В.Овсієнко: Такого кишенькового формату…
І.М.Прокопенко: Народилася я в єсенінському краю, батьки мої звідтіля. Мама була вчителькою в рідному селі Єсеніна Константиново. А я народилася у містечку Спас-Клепики, там він навчався в педагогічному училищі. Батько лісничий, лісопатолог був – дитинство з лісом у мене зв'язано, тому я зараз і пишу лісові книжки для дітей. Після закінчення середньої школи у Владимирській області навчалася у Москві, у Вищій школі полярних працівників. Спочатку хотіла у медичний інститут потрапити, але конкурс після війни був такий, що неможливо було: з фронту медсестер брали туди поза конкурсом. Тоді я пішла в оту Вищу полярну школу, закінчила її. Вона дворічна, а нас за вісім місяців випустили, бо по війні там, на "полярках", сиділи люди без зміни багато років, тому нас за вісім місяців випустили. І ось поїхала я в бухту Провидения, точніше, на мис Уеллен, найвіддаленішій мис Уеллен – на "полярку" я їхала. Але ось познайомилися з Гаврилом Прокопенком (а він раніше повинен був зійти з корабля, в бухті Провидения), і він каже: "Або зі мною залишаєшся, або зараз кинусь туди, там акули за кораблем зграєю йдуть". Я кажу, що мене ж чекають, а він: "Я все влаштую". Пішов до свого командира, він теж на цьому кораблі був. Ну, там така була романтика...
В.В.Овсієнко: Який він рішучий!
І.М.Прокопенко: Отак став одною ногою над бортом – а там дійсно акули зграєю пливуть, каже: "Так чи ні?" Я кажу: "Згодна, згодна, аби тільки не туди...". Після чого розплакалася і сварилася на нього, але ж вийшла з ним у бухті Провидения і залишилася. Я зараз згадую, дітям розповідаю – заплатив за мене калим. Я стипендію одержувала у Москві за полярне навчання... Я так розмовляю якось...
В.В.Овсієнко: Гарно, дуже гарно.
І.М.Прокопенко: І йому довелося повернути мою стипендію. З Чукотки вже їхали з двома дітьми.
В.В.Овсієнко: Назвіть їхні імена, роки народження.
І.М.Прокопенко: Син Павло там народився 1946 року і Наталка 1948 року. Виросли діти, непогані, ось пан Олесь знає їх дуже гарно. Син у Бердянську живе, він будівельний закінчив, сім'я величенька в нього, троє дітей. Працює на крані, щоб одержувати хорошу зарплатню. Має чотирикімнатну квартиру, дача в нього на морі – живуть непогано. А донька на Камчатці з родиною. Вона теж філолог – батько закінчив цей університет і вона. Філологи вони; і художників у мене багато. Отака наша родина.
В.В.Овсієнко: А Вас влада не зачіпала, не дисидентствували Ви?
І.М.Прокопенко: Знаєте, я так виросла, мама у мене була дуже релігійна, вона весь час боялася за нас, бо ж уся сім`я потерпіла, вся мамина родина, дідуся взяли і він загинув. Це було в 1931 році, мені було чотири роки, я його не пам'ятаю. У нього був чудовий голос, бас-октава, і де він служив у соборах, то з усього міста прихожани йшли туди, щоб тільки отця Федора послухати. І мама все життя боялася. Як його взяли, то сина його старшого – він навчався, теж маючи чудовий голос, у ГІТІСі, – вигнали, на останньому курсі виключили за те, що батько був заарештований. Усі сестри і мама так боялися за нас все життя, опікувалися нами. І батька мого теж узяли, за щось там причепилися, але він благополучно вийшов звідтіля.
Усе життя моє пов'язане з чоловіком, то й мені теж дісталося. Я не дуже тоді всім розповідала... Я працювала в Спілці письменників, була директором клубу, а вони погрожували звіль-ненням. Я кажу: "Ну, виганяйте". Я хотіла влаштувати в клубі виставку відомого художника Гуменюка, – ось Олесь його знає, –тоді до мене прилетів, цей Сорокін, і почав: "Ви що, не хочете тут працювати?" Я кажу: "Ну, чого не хочу? Але якщо вам не подобається, я можу піти". – "То ви подумайте про своїх дітей, подумайте про своїх онуків, що їх чекає, ви ж подумайте!" Так що було всього. Дзвоники – дзвонить цей Яременко без кінця: "Де Гаврило Никифорович?" Я йому кажу: "Ви мене скажіть, чому він вас так цікавить? Що він зробив? Чого ви його переслідуєте?" Одного разу я з ним отак по телефону поговорила: "Може, я з якимось злочинцем живу, може, у моїх дітей батько злочинець?" Він каже: "Ні-ні, він порядна людина, але ми хочемо, щоб він нам..." Щось оте й оте, а він не хоче. Я кажу: "А чого ви повинні його примушувати?" Отака розмова була. І в Спілку письменників мене не приймали через нього. Із двома книжечками вже всіх приймали, а в мене вже десять книжок було. На зборах наш керівник – тоді був Бурлаков Сергій Романович – виступив... Усі питають на зборах – пам'ятаєш, Олесю? Тут теж колега по нещастю – всі письменники питають: "Чого Прокопенко Ірину не прийма-ють у Спілку? " Навіть справу повернули. Я кажу: "Я не знаю, чого". А цей Бурлаков встав на зборах і каже: "Чого ми Вас повинні приймати, якщо Ваш чоловік отаке витворяє?" Я тоді грюкнула дверима, залишила збори. Там був шум…
В.В.Овсієнко: А коли зрештою Вас прийняли до Спілки?
І.М.Прокопенко: Тоді вже прийняли, коли головою став Чемерис. Це було... Я вже не па-м'ятаю, треба по квиткові подивитися.
О.С.Завгородній: Десь у 1986-87 році.
В.В.Овсієнко: Ви так Прокопенко й пишетесь, і літературні твори так підписуєте?
І.М.Прокопенко: Так, Прокопенко.
В.В.Овсієнко: А як Ваше дівоче прізвище?
І.М.Прокопенко: Шелудякова. Мама Філатова була, а батько Шелудяков.
В.В.Овсієнко: А пан Гаврило член Спілки письменників чи ні?
І.М.Прокопенко: Не так давно, років чотири тому його прийняли.
В.В.Овсієнко: То він молодший за Вас член Спілки?
І.М.Прокопенко: Так-так. Розповідали, що на правлінні в Києві виступав Чемерис… От, як Вам, я розказав нашу романтичну історію. Хтось там каже: "Вона росіянка". Відповідають: "Ну так що ж, вона в Україні вже скільки років? – Вже 41 рік живе". Мову хоч якось, а знаю, книжки пишу українською, тільки три книжки в мене російською, а то всі українською мовою. Також перекладаю з російської, словацьку письменницю перекладала.
В.В.Овсієнко: Дякую Вам.
Ось журнал "Україна", 25 число, червень 1986 року, публікація "Пісні-плачі Марії Прокопенко", автор Гаврило Прокопенко, місто Дніпропетровськ. Це про матір.
О.С.Завгородній: Перша збірка у Гаврила Никифоровича під назвою "Сонячний вітер", здається, 1977 року, надзвичайно скалічена, спотворена цензурою. А друга збірка – це та, що він Вам подарував. Але я знаю, що у шановного пана Гаврила є готова збірка прози, збірка гумору і чудових перекладів Дмитра Кедріна.
©2001-2013 archive.khpg.org