Продовження

 

 

Все обвинувачення будувалось саме на «аналізі» віршів, начерків статей, намаганні довести їх ворожий антирадянський зміст. Причому, часто абсолютно невинні, далекі від політики, твори в службовому розпалі слідчих кваліфікувались як страшна «антирадянщина». Наведемо для прикладу вірш «Запах пам`ятає квітку» Запах пам`ятає квітку (він її залишив лиш на мить), в бік її задивлений довіку, давним щастям тужить і болить: - - в літі поєднаємось коли? Запах пам`ятає квітку. В самотині, в далечині світу – безтрояндний шлях його лежить... Через поле переходить літо – марно вилива блакить! І нема на ці розстання ліку? Запах пам`ятає квітку. [12] Висновок слідчого: 17 червня 1975 року, з метою підриву і ослаблення Радянської влади власноручно написав і зберігав у себе вдома до 12 березня 1980 року, тобто до дня обшуку і вилучення в нього, вірш під назвою "Запах пам'ятає квітку", в якому зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, зокрема: на сучасне становище в радянській Україні, стверджуючи, що доля радянської України нібито трагічна, що вона нібито гине, і що для неї ніде начебто нема захисту. ПІДТВЕРДЖУЄТЬСЯ: — речовими доказами — аркушами паперу з текстами вірша під
назвою "Запах пам'ятає квітку" (том8а.с. 1-3); — протоколом обшуку від 12 березня 1980 року (пункт 8), з якого
видно, що аркуші з текстом вірша під назвою "Запах пам'ятає
квітку" були знайдені і вилучені під час обшуку в квартирі
СОКУЛЬСЬКОГО (том 1 а с. 2); — протоколом огляду від 23-30 березня 1980 року (пункт 8), з якого
видно, що в названому вірші містяться наклепницькі вигадки, що
порочать радянський державний та суспільний лад (том 1 а. с. 27); — висновком почеркознавчої експертизи № ІЗ-с від 27 червня
1980 року (пункт 5), в якому вказано, що текст вірша "Запах
пам'ятає квітку", виконаний власноручно СОКУЛЬСЬКИМ
(том 6 .с. 73,73 зв., 77 зв.); — показами обвинуваченого СОКУЛЬСЬКОГО, з яких видно, що
він є автором і виконавцем рукописного тексту вірша "Запах
пам'ятає квітку", написав його в 1975 році і зберігав у себе до
вилучення під час обшуку (том 2 а. с. 33 зв.). Твердження обвинуваченого СОКУЛЬСЬКОГО про те, що зміст вказаного вірша нібито не має ніякого відношення до становища в радянській Україні і що в ньому неначе йде мова тільки про квіти, спростовується контекстом самого вірша, а також контек­стом інших вилучених у нього віршів, статей та нотаток, з яких видно, що СОКУЛЬСЬКИЙ постійно з метою завуалювати антирадянський, наклепницький зміст вірша, удається до алегорій, іносказань, і тим самим приховує під конкретними образами інші/ поняття. [13] Як бачимо, старанно і скрупульозно «трудились» слідчі, доводячи те, що не потребувало доказів. Зафіксовано, що листи паперу з текстом вірша знайдені під час обшуку в квартирі Сокульського, приводиться висновок криміналістичної експертизи, в якому вказано, що вірш «Запах пам`ятає квітку» виконаний особисто Сокульським І. Г. І. нарешті показання самого Івана Григоровича про те, що він є автором вірша. Чи не занадто зусиль для доведення того, що доказів не потребує. Ще один приклад: «РУЇНА» ( ХУП ст.) Тиша навстіж камінна, крик закуто глухий. Так мовчить Україна - Перетято шляхи. Перетято їй горло, і не клекіт, а хрип... не високий, не орлій - а такий, як у риб. Розтеклась Україна на чотири шляхи... вже не стіни - руїни обступають ляхи. І степи, наче доля, Обміліли, втекли. Одинока тополя пада, вибившись з сил. Ані руш, а ні з місця – мов на розстрілі тут! Від землі - аж до місяця Наші болі ростуть Мов на шлюб –білопінно йдуть на страту слова... Так мовчить Україна, Тільки болем жива. [14] Слідчий упевнено твердить, що І. Сокульський власноручно написав, а потім розмножив на друкарській машинці в трьох примірниках вірш під назвою : "Руїна (XУII ст.)", який починається словами: "Тиша навстіж камінна". В ньому з антирадянських націоналістичних позицій зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, зокрема на сучасне положення радянської України, називаючи її руїною; на демократичні права, свободи і умови життя українців в СРСР, стверджуючи, що українці начебто не мають ніяких прав, що вони начебто примушені підкорятися і мовчати Твердження СОКУЛЬСЬКОГО про те, що і в цьому вірші, які і у
вірші "Шевченкова дума", мова йде про далеке минуле України,
спростовується уже згаданими вище його ж документами, з яких
видно, що він, використовуючи літературний засіб звернення до
минулого, фактично звертається в сучасне йому життя і при
цьому зводить наклеп на сучасне становище України в складі
СРСР/ [15] В назві вірша вказано – 17 століття. В самому тексті чітко говориться: « ... руїни обступають ляхи». Але слідчий з упертістю віслюка стоїть на свойому – наклеп на радянську Україну, відкидаючи в службовому ражі елементарну логіку. В «Обвинувальному висновку» розглядається 11 віршів, декілька начерків статей і щодо кожного одне й те ж твердження: їх мета - «ослаблення і підрив радянської влади». Нормальній, не заангажованій людині неможливо зрозуміти, як така інтимна річ, як вірші при практичній неможливості їх розповсюдження, не говорячи вже про друк, відомі лише вузькому колу друзів могли « підірвати чи ослабити» багатомільонну могутню Радянську державу з її гігантським економічним і військовим потенціалом, потужною каральною машиною, що чітко відсліковувала і реагувала відповідним чином не тільки на вчинки, але й на думки людей. І робиться загальний висновок: «таким чином переліченими вище діями по виготовленню, зберіганню і розповсюдженню з метою підриву та ослаблення радянської влади документів, в яких містяться наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний та суспільний лад і заклики до боротьби проти радянської влади на Україні і за відокремлення України від СРР. вчиненими на території УРСР, СОКУЛЬСЬКИЙ, як особа раніше засуджена за особливо небезпечний державний злочин, скоїв злочин, передбачений ст 63 ч. 2 КК УРСР» [16] Що можна сказати про цей документ ? Лише те, що здоровий глузд до нього пристосувати неможливо. Але про здоровий глузд кадебісти думали менш за все. Головне – створити «бомагу». в якій підслідний, хай хоч це не доведено, не аргументовано, виглядав би злочинцем, до того ж «рецидивістом», що не зробив висновків з попереднього ув`язнення і знову замірився на саме існування Радянської влади, а тому безумовно заслуговує самого суворого покарання. Обвинувачення створено, затверджено прокурором і справа передається до самого «справедливого і демократичного» радянського суду. Доречно навести оцінку самого Івана Григоровича відносно арешту в листі рідним, написаному в день арешту: - Маю в Бога надію, що все-таки почуєте мене через стінки та грати, через відстані держав та ідеологій. Це вже вдруге мене репресовано тільки за те, що я смію думати і в міру своїх здібностей прагну реалізувати в собі те найсуттєвіше, що закладено в нас Творцем — нашу людську духовність. Як і 1969 року, мене знову звинувачують. А за докази моєї «злочинної діяльності» служать випадкові окрайці моїх думок та напівдумок, поетичних образів тощо. Недбало записані на найменших клаптиках паперу — вони зводяться докупи скрупульозно, перевіряються на предмет виявлення в них «ворожої діяльності». Що ж залишається тут від декларованої нашою конституцією свободи слова й друку! Коли будь-яка думка чи натяк, що не вкладаються в рецепти підручника з марксизму-ленінізму, трактуються як антирадянщина і переслідуються як «особливо небезпечний державний злочин». Я не політик і не обстоюю ніякої конкретної політичної програми. Будь-яку (навіть найпрекраснішу!) політичну програму не вважаю спроможною суттєво удосконалити суспільство без нашої моральної відповідальності і громадського сумління. Як на мою думку, моральне вдосконалення окремої особистості куди значиміше для суспільства, ніж хлопавки тріскучих фраз та гасел, що нікого ні до чого не зобов’язують... …Своє покликання бачу в поетичній творчості, що нею займаюсь ще з юних літ. І, звісно, будучи українським інтелігентом, я не можу бути байдужим до теперішнього як ніколи трагічного стану мого народу, коли дні існування його як окремого й самодостатнього народу, можна сказати, що злічено. І, мабуть, елементарно, що, будучи українським інтелігентом, я не можу разом з тим не бути й українцем — зі всіма випливаючими звідси наслідками![17] Судовий процес 7 – 13 січня 1981 р., як і всі подібні процеси, проходив за сценарієм, розробленим і затвердженим КДБ. Вирок винесено відповідний. Хоч за статтею 62 максимальний строк покарання передбачався до семи років, але як особливо небезпечному злочинцеві, до того ж «рецидивістові» І. Сокульському наділили 15 років - 5 років в тюрмі, 5 років в таборі суворого режиму і 5 років заслання [18]– тобто людину на довгі, довгі роки вилучили з нормального життя відірвали від родини і «перевиховували» в потрібному для державі дусі. А просто кажучи, добивались того, щоб особистість зламалась і перетворилась в покірного безголосого раба держави. Саме цю мету переслідували суд і ув`язнення. 22 травня 1981 р. Іван Сокульський по етапу прибуває до Чистопільської в`язниці у Татарській АРСР. Починаються перші п`ять років за гратами. Єдина розрада – листування з рідними =- матір`ю – Надією Іванівною, дружиною Орисею, дочкою Марієчкою Та й тут система не могла обійтись без катівні – дозволяється відсилати один лист на місяць. При порушенні тюремного режиму (а було воно чи ні визначало тюремне начальство, як йому заманулось), то й один лист на два місяця. Мало того, оскільки Іван Григорович і рідні писали українською мовою, то листи з Чистополя відправлялися до Києва для перекладу, поверталися до Чистополя, проходили там цензуру і лише тоді відсилалися до його домівки. Також і листи до нього – приходили до Чистополя звідти направлялися до Києва, поверталися, проходили цензуру і і вручалися адресатові. Але не завжди .- якщо інспектор з перевірки листів, вирішував, що «не положено», то лист конфісковувався. Іван Григорович і родина одержали листи, написані, починаючи з 22 травня 1981 р. , тільки наприкінці жовтня. Можна тільки уявити, яких мук зазнавали і він і родина, не маючи вістей, не знаючи, що відбувається з кожним з них. До покарання також входило обмеження побачень з сім`єю – один раз на півроку. Знову ж таки «за порушення режиму» право на побачення скасовувалось. Та й сама зустріч - один від одного відділені стеклом, розмова з допомогою телефонної трубки. присутність пильного наглядача, вимога говорити тільки російською мовою. Побачення перетворювалось ще в один тяжкий іспит. 9 листопада 1981 р. інспектор з перевірки листів конфіскував всі записи Івана Сокульського, зроблені до переведення у в`язницю: 62 учнівських зошита, 567 аркушів різного формату, нотатник, 2 зошити виписок із слідчої справи, чернетки касаційних скарг до Верховного суду УРСР, 200 сторінок літературознавчого дослідження поезії Тараса Шевченка, 2 зошити власної лірики і віршів для дітей. Тюремників менш за все цікавило те, що вони мають справу з людиною творчої праці для якої конфісковані папери найдорожче в житті, бо це плоди багатогодинних роздумів, напруженої праці, поетичного натхнення. Тупа жандармська позиція: «не положено». Неможливо пройти мимо і конфіскації дослідження поезії Тараса Шевченко В листі, датованому 10 жовтня 1982 року (писався він на протязі двох місяців і десяти днів) Іван Сокульський відновив фрагмент конфіскованого рукопису дав блискучий аналіз творчості великого поета. Але це ж дин фрагмент. А сам глибока творча праця, якщо не знищена, то глибоко захована десь в тюремних архівах. І в цьому частоколі «не положено», в надзвичайно важких умовах , метою яких було позбавити людину особистості, перетворити її в «гвинтик» системи, тільки високий інтелект, мистецька наснага довали можливість Івану Григоровичу не просто вижити, але й не втратити жаги до творчості, до набуття все нових і нових знань. Влада допустилась прикрої помилки – не перекрила можливості одержання інформації, - дозволялось слухати радіо і виписувати газети і журнали. Скориставшись цим, Іван Григорович виписує цілу низку періодичних видань. Сам перелік їх говорить про те, що людину не загнали в глухий кут, не позбавили надзвичайно широкого кола інтересів: це насамперед літературні часописи «Жовтень»,«Вітчизна», «Всесвіт», далі - «Вопросы философии», «США – политика, экономика, идеология», «Вопросы психологии». «Книжное обозрение», «Українська мова і література в школі», «Філософська думка», «Народна творчість», «Мовознавство» ті інші. І постійна праця – в першу чергу поетична. В «Листах на світанку» сотні віршів філософських, роздумів про життя: Все далі - шлях. Не буде в нім перерви життя – не сон, бо є у нім мета. Так є долини, щоб здолать Говерли, так є ім`я і слово тверде «так!» Щоденна праця нас рівня з літами. Струною час! Нестримний світу лет. І знову даль – наскільки серце стане... [19] А також глибоко ліричних, звернених до коханої дружини, милої дочечки Марієчки сповнені любові, ласки, бажання дотягнутися до рідних хоч словом . Кожен лист сповнений глибокого змісту. Велике місце в них займає виховання доньки. Батько, відірваний від неї на тисячі кілометрів і на довгі роки. залишався дбайливим , уважним вихователем, мріяв, щоб донька виросла здоровою, обдаровано., високоосвіченою людиною, щоб вона могла розуміти красу світу. Він шле поради, як краще побудувати її навчання, розвивати нажили, і не тільки поради, - в листах ми знаходимо описи подорожей по прекрасним місцям України. дитячі вірші і постійні поради дружині – розвивати у дитини відчуття прекрасного. Привертає увагу ще й таке. Піклуючись освітою, вихованням доньки, Іван Григорович серйозно досліджує питання педагогіки, зокрема шкільного навчання, особливо перетворення його в захоплюючий для дитини процес. Говорячи, нехай і дуже коротко, про особистість, необхідно повернутись до умов, в яких змушена була існувати ця особистість. Не задовольняючись запроторенням до в`язниці. влада хотіла добитися від Івана Сокульського покаяння. відмови від своїх переконань. З цією метою його етапують до Дніпропетровська, організують виступ по радіо. Наведемо враження від виступу його друга поета Володимира Сіренка: «У радіовиступі Іван Сокульський розповів про свою родину, і насамперед про матір, яка все життя гнула спину в колгоспі, про своє навчання в університеті, звідки його вигнали за націоналістичні погляди, сказав, що заплутався у поглядах, збився з прямої на манівці і тепер шкодує, засуджує свої дії. Я прослухав його виступ, не пропускаючи жодного слова. Спочатку мені було соромно за нього, а потім, коли проаналізував почуте, дійшов висновку – в даній ситуації Іван вчинив розумно. Жодного імені не назвав, нікого не скривдив, не обговорив. А саме цього хотілось кадебістам ». [20] Оскільки радіовиступ бажаних наслідків не дав, КДБ вирішило піти іншим шляхом. У газеті «Зоря» 12 червня 1983 р. з`являється «інтерв`ю» І. Сокульського, яке він начебто дав журналісту Л. Гамольському. Воно вже було створене так, як того вимагали організатори, з каяттям, наклепами на учасників правозахисного руху і взагалі на близьких людей. Коли Іван Григорович прочитав це з дозволу сказати «інтерв`ю», він зауважив в листі від 15 серпня 1983: «Я познайомився з публікацією в газетах Дніпропетровська. Там думки Гамольського. Моїх слів там немає» ([21].Тобто, не гребуючи нічім, КДБ зліпило фальшивку. В серпні повертають до Чистопільської тюрми і пильно слідкують. чи не можна чимось дошкулити, розквитатися за невдалу провокацію в Дніпропетровську. Скориставшись конфліктом 18 січня 1985 р. з сусідом по камері, тюремна адміністрація заводить карну справу за двома обвинуваченнями: «хуліганський вчинок» і « порушення нормальної діяльності виправної установи». З квітня 1985 р. строку Чисто польський районний суд засуджує І. Сокульського на три роки з приєднанням цього строку до ще не відбутого. Відроблялась практика довічного ув`язнення. 17 жовтня Івана Григоровича переводять до табору особливо суворого режиму в селі Кучино Чусовського району Пермської області. Цей табір для «особливо небезпечних » політичних в`язнів мав страшну славу. В ньому померли в 1984 р. Олекса Тихий, Михайло Курко, Іван Мамчин, Юрій Литвин, Валерій Марченко, в 1985 р. – Василь Стус. Докладний опис табору залишив його в`язень Василь Овсієнко. «Зона обладнана за останнім словом совєцької петинціярної (каральної) науки. Єдиний дерев`яний барак метрів до 100 довжиною і метрів 16 шириною оточений щонайменше сімома огорожами, загальною шириною 24 метри: колючий дріт, триметровий щільний паркан, мотаний дріт, другий триметровий паркан, вогнева зона, два паркани з колючого дроту з нахиленими досередини дротяними козирками під напругою, ще один паркан з колючого дроту. У землю закопані детонатори на випадок підкопу. На кожному розі вежа з автоматником. У вогневій зоні встановлене якесь лазерне бачення » [22] Таке враження, що утримувались в таборі не мирні правозахисники, а зграя особливо небезпечних терористів. В камерах холодно, вогко, прямо в камері нічим не відгороджена «параша» -унітаз. через це постійний сморід, на вікні подвійні грати, так що квартирку можна відчинити лише на декілька сантиметрів, прогулянки обмежені. Всі умови для того, щоб людина відчула себе страшним злочинцем, що заслуговує такого суворого покарання і якщо не вмерла, то залишилась інвалідом. Це вже були часи «перебудови», але на становищі в`язнів вона аж ніяк не позначилась. Навпаки, ставлення до в`язнів стало ще більш жорстоким. І. Сокульський за «постійне порушення режиму» позбавлявся права нормального листування і одержання передач, понад 100 днів провів у карцері, що надзвичайно тяжко позначилось на його здоров`ї. 8 грудня 1987 р. всіх кучинських в`язнів терміново вивезли до сусіднього табору. Це було під час зустрічі М. Горбачова з Р. Рейганом і треба було «спростувати» твердження світової преси про утримання політичних в`язнів і саме в селі Кучино. Представників закордонної громадськості привезли до табору і показали, що ніяких політичних в`язнів там немає. Та врешті решт настав кінець каторзі. 2 серпня 1988 року Іван Сокульський виходить на волю. Повертається до Дніпропетровська і зразу включається в активну політичну діяльність, - вступає до Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, видає незалежний часопис «Пороги», стає одним з засновників Товариства української мови ім. Тараса Шевченка (згодом «Просвіта»), Народного руху України, «Меморіалу», громади Української автокефальної православної церкви. Упорядковує збірку «Владар каменю», в травні 1989 р. очолює Дніпропетровську організацію Української Республіканської партії. Напружена, невтомна діяльність не могла не позначитись на підірваному 13-річним ув`язненням здоров`ї і 22 червня 1992 р. Іван Григорович Сокульський помер. Похований у Дніпропетровську. 31 липня – на сороковий день по смерті прийшла довідка про реабілітацію. Україна втратила ще одного славного сина, великого поета, полум`яного патріота. Бібліографічні посилання 1.Л. Степовичка. Мед із каменю, або друге пришестя Івана Сокульського Слово про літературу і письменників Придніпров`я.- Д. 2006. - С. 222 2.Тернистим шляхом до храму. К. – 1990. С. 156 3.Дніпропетровський обласний державний архів, ( далі ДАДО ). – Ф. 19. О. 50.- Спр. 56. – Арк. 20). 4. Там само. Ф. 19. –О. 52. – Спр. 72.- Арк. 94-95 5.Тисяча років української суспільно-політичної думки . – К. – 2001. – Т. 8. – С.. 230-237) 6. Реабілітація репресованих. – К. – 1997. – С. 63 7. В. Савченко. Хроніка одного кримінального процесу. Бористен. – 1993. - № 5. – С. 26 8. Архів Служби безпеки України в Дніпропетровській області. (Далі – АУСБУДО. – Спр. П-24613. – Т. 8. – Арк. 220. 9. Реабілітація репресованих. – С. 66 10. Л. Степовичка. Вказана праця . - С. 223.) 11. Тисяча років української суспільно-політичної думки . – К. – 2001. – Т. 8. – С..267-269 12. І. Сокульський. Означення волі. - Д. – 1997.- С. 297 13. І. Сокульський. Там само. с. 46-47) 14. Листи на світанку. Д. -. 2002. – Т. 2. - С. 343-344 15. Там само. – С. 472 16. Листи на світанку .– Д. – 2001. – т. 1. -С. 33-34 17. Листи на світанку. _С. 265 18. АУСБУДО. – Спр. П-25460. – Арк 190. 19]. Листи на світанку, - Т. 1. - С. 265) 20 В. Сіренко. Велика зона злочинного режиму. – Д.- 2005. – С. 167 21 Листи на світанку. – Т. 2. - С. 80. 22 Там само. – С. 380. Р.Терещенко