Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 4
Гостей: 4
Пользователей: 0
|
Борис МАТЮЩЕНКО
Продовження У ЖОРНАХ ГОЛОДОМОРІВ. ХРОНІКИ У творі йдеться про війну більшовиків з українським селом, зокрема на Дніпропетровщині В книзі про голод 1933 року, виданій у Мюнхені з нагоди 60-річчя цієї трагедії, уродженець села Новопавлівка з Нікопольського району 80-літній Павло Шинкола згадував, що тоді в його селі померло від голоду 1100 — 1200 чоловік. Стільки жертв нарахував і місцевий краєзнавець учитель історії Леонід Федорович Бурда в нікопольському селі Капулівка, поблизу якого існувала колись славнозвісна Чортомлицька Січ і похований звитяжний кошовий Іван Сірко. Від окремих сіл, зокрема від тих, що не сходили з обласної «чорної дошки», лишилися тільки печища, а від окремих немає тепер і сліду.
А Мендель Маркович докоряв галушками... РЕПРЕСІЇ Організація масового голодомору в селах під приводом і ширмою хлібозаготівельної кампанії супроводжувалася узаконенням каральної політики комуністичної влади по придушенню неминучого спротиву її злочинним намірам. На початку жнив, 7 серпня 1932 року, голова ЦВК (Центрального Виконавчого Комітету) М. Калінін, голова РНК (Ради Народних Комісарів) В.Молотов і секретар ЦВК О.Єнукідзе підписали «Постанову ЦВК і РНК «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і захист соціалістичної власності», горезвісну серед загалу як «сталінський закон про 5 колосків». Текст негайно розтиражувала преса. Колективна власність оголошувалася священною й недоторканою, а зазіхаючі на неї - розкрадачами й ворогами, першочергова й рішуча боротьба з якими покладалася на «органи». Для остраху потенційних жертв у постанові наводився й перелік покарань. Розстріл або не менше 10 років ув'язнення з конфіскацією майна і без амністії передбачалися за розкрадання вантажів на транспорті, колгоспного та кооперативного майна. Куркулю за погрози й насильство світило від дзвінка до дзвінка 5 — 10 років концтаборів (цього словосполучення в СРСР не соромилися раніше гітлерівців). Закон почав діяти негайно. ...Українська преса запістрявіла повідомлення про страти "куркулів” за "систематичну кражу зерна”. В Харківській –«столичній» - області зразу ж винесли п'ятдесят смертних вироків, а протягом року – близько 1500. В селі Копані на Дніпропетровщині за групову кражу зерна з колгоспної комори стратили двох "подільників». У павлоградському селі Вербки за "розкрадання колгоспного майна” осудили голову сільради, його заступника, голів двох колгоспів та вісім «куркулів», трьох з яких стратили. В іншому селі за сто недоспілих колосків, зістрижених (після смерті чоловіка від голоду) на власній земельній ділянці, вдові припаяли 10 років концтабору. За таку ж «провину» до такої ж кари прирекли батька маленької помираючої від голоду дитини. У селі Пушкарівка Криничанського району колгоспник артілі "Третій вирішальний рік” одержав 5 років за сховану і знайдену в хаті пляшку ...зерна, вим’ятого з колосків у власному городі. В Малій Лепетисі (село неподалік Запоріжжя) на всяк випадок стратили кількох голодних селян за з’їдене м'ясо коня, здохлого буцімто від сапу, за припущенням «обережних» депеушників, котрі вирішили розстрілами профілактично «запобігти поширенню епідемії». В полтавському селі Харсин на колгоспному полі за стриженням недостиглої пшениці спіймали вагітну на восьмому місяці й побили до смерті. Там же в селі Нільське за копання колгоспної картоплі вночі була застрелена Настя Сліпенко, троє осиротілих малих дітей якої (чоловік був арештований) померли від голоду. За звітами у «Зорі», з 7 серпня до 1 жовтня 1932 року, менше ніж за 2 місяці, в Дніпропетровській області «за крадіжки хліба» засудили 2683 чоловіка, з них 178 — до «вищої міри соціального захисту», тобто розстріляли. Найбільше - у Новомосковському та Криворізькому районах. Не було пощади й одноосібникам. «До одноосібника, який під куркульським впливом не виконав контрактаційного договору хлібоздачі, — розтлумачував «закон про 5 колосків» всеукраїнський староста Г. Петровський, — вжити репресій на підставі радянських законів». Та найдужче й найчастіше віддувався «куркуль»; яким, незалежно від «классового» походження, соціального статусу й майнового статку, могли оголосити будь-якого селянина й розправитися. В «куркулях» опинився і колгоспник артілі «Червоний колос» Васильківського району Л.П. Коваль, який став мотористом у колишньому батьковому млині, привласненому колгоспом. Принагідно майстровитий Л.П.Коваль «запускав мотора» й для демонстрації кінофільмів односельцям. Якось двигун не завівся і мірошника звинуватили, буцімто йому не сподобалося кіно і він зумисне не запустив двигун. «Бідняцько-наймитська група вичистила куркуля Л.П.Коваля з колгоспу разом з середняком-підкуркульником мірошником М.Д.Михайленком»,- сповістила «Зоря». Та «вичисткою» не обмежилося. 19 серпня 1932 року в селі Маломихайлівці відбулася виїзна сесія Дніпропетровського обласного суду й засудила «Л.П. Коваля, сина розкуркуленого, до розстрілу з конфіскацією всього майна», а «середняка-підкуркульника М.Д. Михайленка — на 10 років з обмеженням у правах на 5 років і конфіскацією майна на 500 крб.». Мотивація вироку традиційна — «за підрив колгоспу та псування колгоспного майна, за спробу забити активіста колгоспу бідняка Симоненка, за невиконання хлібозаготівлі та утаювання хліба». Хоча з оприлюднених матеріалів справи видно, що активіста-бідняка Симоненка ніхто й пальцем не чіпав. Бо осуджені, обізнавшись, начебто відлупцювали сторожа млина Демченка замість «активіста колгоспу Симоненка». Тоді ж у серпні в селі Олександрівка Апостолівського району засудили до розстрілу Дмитра Гуню, в Ново-Покровці — Терешка Говоруху, в Тритузному — Левка Козара, в Костромці — Я.Т. Шулешка. За звинуваченням у розкраданні колгоспного зерна і «тероризування» колгоспників петриківський суддя Золотарьов «дав» І.М. В'язовому з Рацсела «3 роки без волі у далеких місцевостях Союзу з поразкою у правах на 5 років і видаленням за межі УРСР на 5 років». Буряк Корній і його дружина Марія (дід і баба журналіста Івана Дем’яновича Буряка) самовільно повернулися в Рацсело з місць висилки після розкуркулення і були знову позбавлені волі на 3 й 2 роки відповідно з наступним примусовим випровадженням за межі Дніпропетровської області назавжди. Оксана Чоботенкова та її дочка Люба, як члени родини розкуркулених, теж були вислані за межі УРСР. В.Г. Жадан за начебто «систематичне обкрадання артілі імені товариша Сталіна» потрапив за грати на 3 роки. Колишньому голові артілі імені 1 Травня Василю Кучеру і завгоспу Миколі Кучеру («за втрату понад 60 цнт. жита і 11 цнт. пшениці») відважили 2 і 1,5 року відповідно. — Оце й усе?! — обурилася редакція «органу обкому КП(б)У» газети «Зоря» й звинуватила суддю Золотарьова у «паньканні з куркулями», зажадала «вжити заходів до нього самого». Згідно з ропорядженнями, усе намолочене зерно прямо з-під молотарки вивозилось у «засіки Батьківщини». Однак темпи обмолоту й вивозу не влаштовували обласне керівництво. За станом на 15 жовтня 1932 р. Магдалинівський район «здав лише 28,1% пляну». І кара не забарилась. 17 жовтня обком КП(б) У «розпустив свою фракцію в райвиконкомі», а 20 жовтня облвиконком «розпустив» і президію Магдалинівського райвиконкому. Розпуск супроводжувався нарядом облпрокуратурі «розслідувати наявні факти перекручень та порушень ревзаконності, притягти до відповідальності». З чим законоблюстителі не забарились. Актив теж треба було тримати в покорі й напрузі. І краще було «пєрєбдєть» ніж «нєдобдєть». За те, приміром, що Братолюбівська сільрада Долинського району оподаткувала надміру, а слідом конфіскувала й «спродала майно, виключила з колгоспу» родини двох червоноармійців, які служили строкову, її анонімне керівництво лише публічно пробрали у пресі. А голову колгоспу «Червоний Базавлук» Адамівської сільради (теперішнього Криничанського району) Сахненка за вимушену артільними потребами «торгівлю хлібом на базарі», що категорично заборонялося й переслідувалося, «виключили з партії, притягли до судової відповідальності» і в'їдливо видрукували про це в обласній газеті для науки іншим. «Боріться проти куркульської сволоти!» — з таким закликом у розтиражованому «Зорею» відкритому листі звернувся голова Раднаркому СРСР В. Молотов до «Чубарівському району, обкому КП(б)У та облвиконкому». І шалена «боротьба» спалахнула ще дужче – за влаштування голодомору взялися ще ревніше. Безперервно влаштовуються виїзні судові екзекуції в павлоградському селі Вербки, яке не сходить з так званої «чорної дошки». В грудні 1932 р. на Криворіжжі по 10 років одержали Н.Осадча, Г.Носівський, І.Носівський, І.Рульов, Х.Кожушко, З.Охріменко з артілі «Червоний курган». Ще 5 колгоспникам дали трохи менші строки. У Великому Токмаку розстріляли раніше розкуркуленого Михайла Зиму. В селі Жовтому П'ятихатського району засудили 14 чоловік. Напередодні Нового року розстріляли солонянців Дмитра Омеляновича Кашлюченка, бо, як вмотивовано вирок, «колись мав молотарку і 17 гектарів землі», та Терешка Кеся, колишнього «завідуючого пивною в Сурсько-Литовську». В Криворізькому районі виїзна сесія обласного суду за «систематичне розкрадання хліба з ланів» засудила «як непоправного запеклого ворога народу» Прокопа Шолохова «до вищої міри соціального захисту з конфіскацією майна». За таку ж «провину» позбавили волі на 10 років без права повернення в Україну протягом 8 років після відбуття терміну покарання жителя села Богданівка Павлоградського району «колишнього дяка Павла Філатова». Голову артілі «Червоний курган» Криворізького району Я. Отверченка та селянина І. Житника з тавром «куркулів» було розстріляно за вироком виїзної сесії облсуду. В селі Павлівка Троїцького району за вироком виїзної сесії облсуду розстріляли Явдокима Ющенка, якому пригадали 1929 рік, коли він начебто «згноїв у ямі 1000 пудів хліба», був розкуркуленний, але «самоправно» повернувся із заслання в рідний край. В колгоспі «Сонце ланів» Верхньо-Токмацького району (нині Запорізька обл.) «за підрив трудової дисципліни, зрив зобов'язань артілі перед державою» розстріляли Василя Фоменка і Трохима Яковенка, а «решті куркульської зграї» (тодішній вираз): Олені Халецькій та Пилипу Чаплі — впаяли по 6 та 10 років відповідно «з відбуванням покарання у віддалених місцевостях Радянського Союзу». «Куркулю» Ф. Жученку розщедрилися на 10 років за те, що він начебто «підбивав колгоспників на крадіжки хліба і купив украдену пшеницю». Між іншим, засуджений на Криворіжжі «куркуль Ф. Жученко» міг бути одним із родичів Григорія Михайловича Жученка - українського поета зі світовою славою Яра Славутича, який народився 1 січня 1918 в хуторі Жученки Херсонської губернії, а помер 4 липня 2011 року і похований у канадському місті Едмонтон. У Канаді Григорій Михайлович став авторитетним професором Альбертського університету. Він автор поем і спогадів, кількох поетичних збірників, англомовних підручників з української мови, редактор і видавець започаткованого в Едмонтоні літературно-мистецького альманаху «Північне Сяйво». Доля Яра Славутича тісно переплетена з Дніпропетровщиною, де минула його юність і куди після здобуття незалежності Україною він приїздив майже щороку. І якось на зустрічі з молоддю в одній з бібліотек Дніпропетровська розповів про розкуркулення і вигнання на Північ разом з батьком. Як по дорозі в Архангельську область зміг за поміччю батька втекти з товарного вагона і повернувся до родичів на Криворіжжя, де й влаштувався пастухом у радгоспі. На схилі віку Григорій Михайлович в «Автобіографії від Яра Славутича» поділився особистими враженнями і спогадами про пережитий голодомор 1932-33 років. Більшовицький геноцид «наробив жахливих спустошень в Україні. ... Не минув і нашої родини. На самому початку 1933 року померла бабуся, відмовившись їсти, щоб більше було тієї вбогої їжі для внуків. Незабаром відійшла з цього світу піврічна сестричка Галочка, бо не було молочка. На щастя, мені, п'ятнадцятирічному, вдалося дістатися до радгоспу «Скотар» на Криворіжжі, навесні 1933 року — і я рятував улюбленого діда маленькими шматочками хліба та грудочками пшоняної каші зі скромної пайки, приносячи їх до землянки на зруйнованому хуторі Жученки, на західному Гурівському узліссі. Не пощастило мені його врятувати. Помер на моїх руках. Зберігаючи повну присутність розуму, не втрачаючи влади над собою, перед своєю смертю він узяв від мене зобов'язання. Я мусив скласти йому урочисту присягу — «вижити й розказати всьому світові, як сталінська людва нищила Україну». Поховавши улюбленого діда, загорненого в рядно, у викопаній мною неглибокій ямі між двома деревами, я поніс із собою присягу, проказану дідом (окремі слова було повторено ним тричі), як місію. Дивуюся тепер, що мені таки пощастило вижити, уціліти в неймовірних обставинах війни, у тривожній підпільній діяльності на північній Київщині, Чернігівщині та Стародубщині, у дорозі на Захід, під час утечі з катовицького огородженого дротом табору, при нічному переході польсько-чеського кордону, під американськими бомбами в Берліні, у таборах для переміщених осіб, звідки сталінські опричники насильно забирали втікачів «на родину», себто на каторжну працю в Сибіру, і т. д. й т. п. Урятуватися, вижити пощастило. Але чи виконав я повністю зобов'язання, дане моєму улюбленому дідові? Настав час готувати остаточний звіт. А українці в Україні самі сформулюють свою думку. Уже 1941 року в Чернігівській Січі, підпільній організації, що складалася переважно з колишніх військовиків (червоноармійців – авт.) і нищила німецьких загарбників (які, до речі, спалили Слобідку* з моєю дружиною та одноденною донькою), я почав збирати матеріали до мартиролога української літератури й культури взагалі. Анотовані списки часто гинули за непередбачених ситуацій, але я поновлював їх із пам'яті при кожній нагоді. Унаслідок цієї тривалої праці багато збереглося. Після війни я опублікував свої свідчення не лише в українській, а й в англійській пресі, в т. ч. у книжках «Розстріляна муза» (Детройт, 1955) і «Мusе іn Ргіsоn» (Нью-Йорк, 1956). Про голодомор я писав ще в сорокові роки, часто повертався до цієї теми різними мовами. Систематизовані спогади з'явилися в моїй книжці «Місцями запорозькими» (третє вид., Едмонтон, 1985). Свідчив я в справі голоду перед міжнародним трибуналом у Нью-Йорку. Про це йде мова й у моїй іншій книжці спогадів «У вирі багатокультурності» (Едмонтон, 1988). А в поезії я дуже часто повертався до порушених вище тем, зокрема в поемі «Моя доба», що в книзі «Зібрані твори, 1938—1978» (Едмонтон, 1978). Нищення селянства як основи української нації та нищення письменників і науковців як мозку нації ніколи не виходили з поля мого зору. Я друкував про все це не лише українською, а й англійською, німецькою та польською мовами. Нехай читачі судять, наскільки я виконав узяте на себе зобов'язання, здійснив сподівання мого улюбленого діда на ложі його смерти. Особисто я думаю, що додержав присяги...». *Слобідка – чернігівське село за 13 км від залізничної станції та райцентру смт Мена. ДУХОПЕЛЬ СВОЇХ, ЩОБ ЧУЖІ Й ДУХУ БОЯЛИСЯ Репресивними по суті були й практиковані щорічно так звані «чистки партійних лав» ВКП(б). У 1932 —1933 pp. основним критерієм «калібровки» сільських комуністів в Україні стала особиста участь кожного члена партії в хлібозаготівлі й засипці насінфондів, тобто конфіскації харчів у селян. Отже, особиста участь у скоєнні злочину геноциду. Подальша доля кожного рядового комуніста практично залежала від того, наскільки слухняно він брав під козирок і ревно здійснював «лінію партії» в селі. А лінія та відома — максимальна викачка їстівного й улаштування повального голодомору українців. Та були й такі, хто не втрачав совісті, відмовлявся ставати катом для земляків. У науку боязливішим і покірливішим, від совісливіших позбавлялися в першу чергу. З формулюванням: «знав, але не доніс про приховування хліба» на сільських родичів, - негайно були виключені з ВКП(б) вище згадувані кам'янські (дніпродзержинські) робітники-металурги Снітько, Іващенко, Зінов'єв, Копитич, Савицький, Волков. До сусідів і земляків треба було ставитися бездушно, знущатися, заганяти в могилу. А в селі Миколаївка Васильківського району, де «1380 господарств, чотири комуни, три колгоспи», аж 49 комуністів учинили буцімто навпаки і, як виправдовувалися, припинили хлібоздачу через відсутність їжі; отож, за повідомленням «Зорі», «вичистили» з парторганізації 17-тьох, більшість яких тут же й заарештували як «небезпечних ворогів пролетаріату і колгоспного селянства». Духопель своїх, щоб чужі й духу боялися і мовчки у труни влягалися! 12 і 14 січня 1933 року контрольна комісія обкому КП(б)У виключила з партії 10 уповноважених, які відмовилися їхати у села на викачку хліба. Зокрема, розкритикованих у «Зорі» Соломона Фроймовича Саксонова — за відмову стати «буксиром»-здирником хліба в умираючих від голоду селян, та студентів Дніпропетровської комсільшколи Павла Желдаченка і Ганну Гаврилову — «за втечу з Молочанського району» (нині Запорізька область). Жорна терору мололи безугаву, репресії шаленіли. Навіть завзятого рушія голодомору-геноциду в Україні присланого з Москви секретарем ЦК КП(б)У «начальника голодовки» Павла Постишева вразило побачене у «парафії» Менделя Марковича. Хорошого голову колгоспу, обурився Постишев після повернення до Харкова з Дніпропетровщини, засудили на 3 роки за 5 пудів хліба, які він продав, щоб купити мішки для вивозу зерна з-під молотарки на току. Перестаралися! Не смійте чіпати голодотворців!.. Без страху і муки, без щоденних проявів жорстокості і свіжих жертв більшовицька система не могла існувати. Політика канчука й пряника, принцип «розподіляй і владарюй» били рекорди цинізму. Дітей підбурювали, розхвалювали й нагороджували за доноси на рідних батьків. (В СРСР до розпаду на «подвіге» сумно прославленого на весь світ нещасного Павліка Морозова, якому за донос на свого татка в 1930-ті присвоїли звання Героя Радянського Союзу, у радянських школах і піонертаборах його імені виховували з радянських діток «зразкових патріотів»). За споминами мого покійного батька Олексадра Даниловича, шкільний учитель-активіст набридливо радив йому як зразковому учню сільської початкової школи в селі Високому взяти приклад з щойно героїзованого Павліка і публічно, в районній пресі, зректися свого батька - мого діда селянина-бідняка Данила Івановича, який категорично відмовився і не вступив до колгоспу. Натомість зречення гарантували навчання за державний кошт і успішну кар’єру. Мій батько не зрадив свого батька і закінчив тільки «п’ять з половиною» класів. Дружин за видачу чоловіків теж розхвалювали в СРСР - славили у віршах, виставляли героїнями у п’єсах, розписували в повістях і романах. У сім’ях, між родичами й сусідами провокували розбрат, недоброзичливість, сварку й ворожнечу, нацьковували міста на села, сварили між собою родини й сім'ї, розпалювали нещирість, недобросусідство на кутках і вулицях. Про те, як це практично робилося небезуспішно, видно у пресі з тодішніх переможних репортажів-реляцій з «фронтів хлібозаготівлі». Рядову колгоспницю Марію Бугрій обмовили в артілі «Новий побут» Олександрійського району (Кіровоградська область) у переборі «56 кілограмів колгоспного хліба» на свої скромні 49 трудоднів. Інших «ледарів» з цієї ж артілі звинуватили за отримання «на 118 цнт. більше, ніж заробили». Місцевий актив заходився біля «крадіїв» і примусив декого, зокрема й «ударницю Бугрій Польку», повернути «державі перебрану частину хліба». Та «ледарі» почали ремствувати. Дужче всіх, помітили активісти, репетує Марія Бугрій. І «активістки бригади» Полька Бугрій, Пріська Мусулега, Настя Хало, Ольга Матяш і Манька Берлюга вчинили трус у хаті «ледарки» Марії. Знайшли й забрали аж «175 кг накраденого та прихованого насіння». Після чого, розохотившись, нагрянули й до «ледаря» Івана Косяка, у якого «виявили ще 100 кг кукурудзи» і теж забрали. Між іншим, Полька Бугрій з рештою активісток «ударяли», розраховуючи на обіцяну М. Хатаєвичем і політвіддільцями МТС «заслужену премію в розмірі 10 — 15% від виявленого». Але сільське й районне керівництво не заохотили їх. Тоді Полька настрочила скаргу до органу обкому КП(б)У. «Зоря» оприлюднила донос. Інцидент набув розголосу. Ті, хто винюхував у сусід і видавав, заохочувалися «морально й матеріально», їх розписували в пресі, пропагували досвід, навмисне витруюючи людське в людях. Деінде доходило й до людоїдства. Прищепленням своїм кадрам партійного сумління й дисциплінованості обком партії на чолі з М.Хатаєвичем переймався постійно, подаючи особистий приклад іншим «загонам КП(б)У». В пресі регулярно повідомлялося про чергові виключення з партії і «ротацію» зі службових кабінетів на лаву підсудних з-поміж тих партпрацівників обласного та районного рангу, які «не впоралися із хлібозаготівлями». 7 березня 1933 року для науки іншим обком та облвиконком звільнили з посади й віддали під суд директора Ново-Григорівської МТС Генічеського району (Запорізька область) «товариша Шморгуна». А щоб т. Шморгун не нудьгував у камері на самоті, обком наказав обласному відділенню ДПУ терміново з'ясувати, хто ще, крім директора, причетний до безгосподарності, «і вжити відповідних заходів впливу». Ще факт. Газета «Зоря» надрукувала список 50 ім'ярек, «виключених з партії як куркульських агентів». А поруч — «Постанову Колегії ДПУ УРСР» про «заточення до концентраційного табору... як куркульських агентів» виключених з партії 16 чоловік; зокрема «Івана Метлу, Карпа Тараненка, Купріяна Куліша, Луку Білоконя та інших — до 10 років; 30 чоловік, серед них Пантелія Бриля, Дмитра Закривидорогу, Микиту Бодягу, Василя Передерія, Генаха Ветштейна, Василя Вовка та інших — до 5 років; решту: Уляну Дорохову, Трохима Гайдамаку та ін. — до 3 років». Та зразком «більшовицької принциповості» в щойно створеній 1932 року Дніпропетровській області стала «Оріхівська справа». НА ГОРІХИ ОРІХІВЦЯМ З оперативних і розлогих публікацій у «Зорі» та щойно створеній «Днепровской правде» можна тільки здогадуватися, чому цапами-відбувайлами за «саботаж хлібозаготівель» призначили керівників Оріхівського району (Запорізька обл.). В багатьох районах області становище тоді було навіть гірше, ніж в оріхівців, але Бог їх милував, чи більшовики зглянулися. Оріхівці через недорід і розверстаний обласним начальством грабіжницький «плян хлібоздачі», мабуть, справді опинилися у надзвичайно скрутному становищі і взялися наполегливіше за інших добиватися в обкомі та облвиконкомі перегляду розрахунків згідно біологічної врожайності. За що регулярно вподовж кількох місяців піддавалися нищівній критиці. Можливо, капосне оріхівське районне керівництво й чимось іншим особисто не влаштовувало обласне начальство. Чи подавало поганий приклад, відстоюючи районні інтереси. Та швидше за все тому, що нагорі (у Москві, Харкові, Дніпропетровську) вирішили - для «переліму в хлібоздачі» й тотальнішого виморення людей публічної критичної шмаганини замало. Вгорі була прийнята і спущена вниз відповідна постанова. Для показового биття на Дніпропетровщині зразковими цапами-відбувайлами призначили все керівництво Оріхівського району - 16 відповідальних працівників. Почалася кампанія в пресі. З початку жнив у липні 1932 року оріхівських керівників регулярно й публічно висповідують у «Зорі». Перепадає й іншим. Побували на «чорній дошці» Магдалинівський, Павлоградський, Новомосковський, Божедарівський, Верхньодніпровський та інші райони, але оріхівцям дістається на горіхи все частіше й дужче. Часом, судячи зі статзведень, не зовсім або й зовсім не заслужено, бо не завжди й не скрізь оріхівці пленталися позаду. Лупцюють оріхівців за те, що вони (заголовки у газеті) «Не йдуть у перших лавах більшовицької боротьби за хліб»; намагаються переконати обласне й вище начальство «в нереальності плянів хлібозаготівлі!»; «Послабили волю до боротьби за 100% виконання хлібозаготівельного пляну»; зосереджуються на «фальшуванні відомостей про стан врожаю»; «Виявляють правий опортунізм»; «Піддаються куркульському впливу»; «Не готуються до жнив»; «Не в'яжуть хліб у снопи»; «Не згрібають колоски»; «Не охороняють колгоспне зерно»; «Не борються з втратами», доводять, що плани хлібоздачі їм завищено; замість мобілізації створили власні обліково-контрольні комісії й об'їздять села та колгоспи не з метою викачки хліба, а для підрахунку «скільки площ і чому загинуло». «Ми, — інформував учасників обласної наради з питань хлібозаготівлі 19 липня 1932 року ще попередник Менделя Марковича В.Чернявський, — послали секретаря обкому партії т. Соколова перевірити достовірність висновків цих самодіяльних комісій і з'ясувалося, що, скажімо, в колгоспі «Воля» самодіяльна комісія показала фактичний урожай менший, ніж бралися виростити колгоспники: озима пшениця не 5 цнт., а 4 цнт.; яра — не 6 цнт., а 3 цнт.; ячмінь не 8, а 6 цнт.; кукурудза не 15, а 8 цнт.». Не вельми переконлива більшовицько-біологічна аргументація. Однак висновки не забарилися. Почали вживатися «заходи морального впливу». Орган обкому КП(б)У газета «Зоря» глузливо оголосила про нагородження заснованим редакцією «орденом Слимака» голову Оріхівської райколгоспспілки Пригоду», який «замість потрібних для вивозу хліба 20 000 лантухів припас тільки 3150, а замість 400 підвід — 133 вози». Перепало й уповноваженим на хлібозаготівлю в район, які пропускають мимо вух (пресу, ймовірно, постачали оперативною інформацією не лише робсількори, а й «компетентніші» співробітники чи служби) заяви голови Ново-Павлівської сільради Іщенка про те, що «в'язати й скиртувати хліб недоцільно, бо багато бур'яну, хліб не уродив». Не вжили заходів до голови артілі «Степова комуна» в Новоселівці, де намолотили 500 пудів (8 тонн) пшениці, державі здали тільки 50 пудів, а «решту 17 липня вночі вивезли бричками в Чубарівський район». |
)