Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 7
Гостей: 7
Пользователей: 0
|
Рем ТЕРЕЩЕНКО
Коментар до статей Л. Виблої, Ф. Цуканова, І Шила, М. Скорика
Оскільки наведені статті побачили світ в 1970, 1972 роках і сьогоднішній читач не завжди може уявити, як створювалися і який зміст вкладався в тодішні твори, тим більш офіційно замовлені, то вони потребують певних коментарів. Коли читаєш ці статті, просякнуті полум`яним громадянським гнівом, палким бажанням захистити країну від «наклепників- націоналістів», складається перше враження, що вони шилися на одній колодці, змайстрованій в обласному управління КДБ. Журналісти такі заготовки називають «рибою». Статті різняться за стилем, лексикою але суть їх абсолютно однакова. Це в першу чергу в один голос озвучена пишномовна пафосна риторика – набір штампів про дружбу народів СРСР, ленінську національну політику, розквіт народів і націй; подруге - однакові статистичні дані про кількість українських учбових і інших закладів, зрозуміло спеціально і ретельно підготовлених, і врешті, посилання на закордонні публікації «Листа». Навряд чи навіть цим удостоєним високої довіри творцям відкрили доступ до мюнхенської «Сучасності» чи нью-йоркського «Вісника». Ті, хто знає тогочасну практику ніколи в це не повірить. Взагалі, коли читаєш ці статті, складається враження, що автори і самого «Листа» не читали, а одержали, якісь вичавки, точніше спеціально підготовлений добре препарований текст, з яким натхненники газетної кампанії вважали за потрібне і можливе їх познайомити і не більш того. Це видно хоч би з того, що в статтях містяться «факти», яких в «Листі» просто немає - про двох студентів, виключених з ДДУ за націоналізм, про скривдженого молодого прозаїка. про «виставленого « з творчого колективу, тому, що всім обридло переписувати його малозрозумілі, малограмотні оригінали. З причини тієї ж професійної непридатності та інших вивихів відмовилися від другого». Причому прізвища постраждалих не називаються. Залишається тільки повірити на слово, що вони дійсно існували і в «Листі» про них написано. Бо хто ж дасть тому чи іиншому пересічному читачеві переконатися самому. Раз так пише партійна преса, то істина в останній інстанції і ні в коїм разі не інакше. Вочевидь, автори «риби» вважали, що опуси Виблої і її партнерів будуть виглядати вагоміше в їх редакції і з їхніми доповненнями В «Листі» сповіщалося про конкретні негативні явища, наводилися прізвища їх винуватців (Гордієнко, Дружинін, Власенко, Луценко) . В статтях же вони просто обходяться мовчанкою, або авторів листа безапеляційно звинувачують в користуванні чутками, забраними на смітнику, чи видуманими ними, звичацно нічим не підтверджуючи. Там же фігурують якісь утаємничені особи: «один журналіст». «один секретар театрального товариства», «один молодий прозаїк». Хай читач здогадується, що це за «один». Або вигнання з роботи за захист «Собору» подається просто так, що людина звільнилася «За власним бажанням». В Державному архіві Дніпропетровської області і архіві Управління СБУ збереглися документи, які наочно свідчать про «власне бажання». Частина з них наводиться, в статті «Боротьба з інакодумством на Дніпропетровщині» Оскільки дуже нервував владу Іван Сокульський, то найбільше багна лили на нього. Перед борзописцями було поставлене чітке завдання – показати Сокульського в максимально негативному вигляді. За одностайною думкою тих людей, що з ним спілкувалися, це був інтелігентний, м`який, сором`язливий юнак. Але у аганжованих авторів він виглядає зарозумілим, зі зверхнім поглядом на людей, особливо тих, хто розмовляв російською мовою. Наступна позиція: запеклий націоналіст, що не визнає іншої мови і культури, крім української – так чи не так, хай читач сприймає на віру Далі. Теж запеклий, а тепер вже антирадянщик. Аргументів на другу і третю тезу, крім лайки не наводиться. Вірніше в якості аргументів згадують про націоналістичні вірші. А чи читали їх Цуканов і Ко?. Навряд чи, інакше, може б процитували. Кримінал побачили автори в щоденникових записах Івана, вони вирвали окремі фрази з контексту і надали їм жаданого змісту: «Я дуже пильно придивляюся до дніпропетровських облич». «Чи зумію я хоч що зробити з того, задля чого їхав», «Треба вирішити, з чого починати. Перш за все треба познайомитися із людьми моїх переконань». Пильний Шило робить висновок: «Зрозуміло, що він їхав для антирадянської роботи А знайомство з людьми – «це вже програма» Немає у Шила ( а може у авторів «риби» сумніву – це програма саме антирадянської націоналістичної діяльності.. Ось куди можуть завести сплав більшовицька пильністі і журналістської чи кадебістської фантазії. Знову ж таки він у захисницькому запалі побачив справжню контрреволюцію у поетичному вечері, в якому брали участь молоді поети, і безневинній поїздці молоді на могилу князя Святослава. Шило пише: «Бо були підстави (які, в кого?) А далі йде марення: «Не такі вже безневинні наміри організаторів, якщо вони на свій вечір запрошують від імені організацій, які на те їх не уповноважували». Хай хтось спробує пояснити, який зв`язок між контрреволюцією, вечором поезії, поїздкою і запрошенням без повноважень. Вагомий компромат знайшли в тому, що за 1966-1968 роках Іван Сокульський змінив вісім місць праці: літпрацівник районної газети «Приорільська правда», молодший літпрацівник Криворізької міської газети «Червоний гірник», редактор Дніпропетровської обласної бібліотеки, літпрацівник багатотиражної газети Придніпровської ГРЕС «Енергетик» , вихователь гуртожитку тресту «Дніпросантехмонтаж», працівник пожежної охорони, матрос-касир пароплава «В.Сосюра» Дніпропетровського річкового порту. Чому Іванові таке випало на долю? Дуже просто – за ним пильнували «компетентні органи» сповіщали, кому треба і куди слід – наступала відповідна реакція – за ворота. Один приклад - збереглася резолюція першого секретаря Дніпропетровського обкому Ватченка: «Значит, Сокульский работает воспитателем. Доложите. 11.6.1968 г». Доповіли: «Вже не працює». (Тернистим шляхом до храму с.156) Оскільки вагомих доказів антирадянської діяльності І.Сокульського у пасквілянтів (як і суду) не було, то вони аргументацію замінили лайкою, образами, навішуванням зневажливих ярликів, які зайняли значну частину газетних шпальт. Весь кримінал Миколи Кульчинського полягав в тому, що він передруковував «Лист творчої молоді» в декількох екземлярах. Але ж треба чимось йому дошкулити. Згрібали до купи все, що могли. Син колишнього священика, покараного за націоналістичну діяльність свого часу, Микола став духовним спадкоємцем свого батька По закінченню школи намагався поступити до університету, одержав на екзаменах трійки, не пройшов. Після демобілізації з Радянської Армії активність свою спрямував у русло поширення явно брехливих вигадок, що порочать нашу радянську дійсність. Швидко познайомився з Сокульським. А потім - розмноження, поширення і зберігання антирадянських документів. Віктор Савченко попав у лабети КДБ, а потім на гострі пера журналістів тільки тому, що треба було мати в судовому процесі більше фігурантів. З сумнозвісної формули «виготовлення і розповсюдження» йому навісили тільки другу частину. Ф.Цуканов, слідом за КДБ. інкримінує йому націоналістичні розмови і «передачу наклепницьких документів, хоч навряд чи він їх бачив. Це були виступ генерала Петра Григоренка на вечорі пам`яті російського письменника Костьоріна – захисника кримських татар, де антирадянщину можна було знайти хіба під мікроскопом. Стенограму лекції академіка Аганбегяна «Сучасний стан радянської економіки», книгу словацького дослідника Михайла Мольнара «Словаки і українці». стенограму можна було якось використати, бо вона була в якійсь мірі «відредагована» так, що на перший план вийшли цифри, які негативно характеризували радянську економіу. Такі речі звісно суворо заборонялися і, як ми бачимо, іменувалися антирадянщиною А з книгою М.Мольнара прямо на суді вийшов скандал. Суд твердить - це антирадянський твір, а Савченко, не піклуючись про авторитет суду, демонструє газету «Літературна Україна», в якій чорним по білому сповіщається, що в Україні готується до друку книга М. Мольнара «Словаки і українці». Про такі речі соромливий журналіст звичайно скромно промовчав, бо цей пасаж аж ніяк не вписувався у заготовлений сценарій. Тим більше, йому підривати авторитет суду і не личить, і небезпечно. Четвертим у цій добірці йде «Лист до самого себе. Є тільки одна правда»» Михайла Скорика досить прокоментувати кількома реченнями: «Я, Михайло Скорик малолітнє невинне ягня, якого збив з пантелику, звабив злий вовчище Іван Сокульский і втелющив до антирадянської халепи. Всього через два роки я оговтався і суворо засудив свою поведінку. Обіцяю, що більше не буду» На прикладі цих чотирьох статей ми з вами побачили, як виглядала «найгостріша зброя партії, яка добре знала в кого треба цілити, кого треба треба кушпелити, і зовсім неважливо, що це робиться незграбно, недоказово, ображає людську гідність. Головне: витримувати партійну лінію. |