Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 6
Гостей: 6
Пользователей: 0
|
Рем ТЕРЕЩЕНКО
СТРАДНИК ЗА ІДЕЮ ВОЛЬНОСТИ
СОКУЛЬСЬКИЙ Іван Григорович. Народився в 1940 році. Поет. Двічі відбув покарання в таборах ГУТАБу. Помер в 1992 році. 13 січня 1981 р. головуючий на судовому засіданні Дніпропетровського обласного суду оголосив вирок двом «особливо небезпечним злочинцям - рецидивістам» І. Г. Сокульському і Г. А. Приходьку - по 10 років ув`язнення і 5 років заслання. За що ж така сувора кара? Хто такі І. Сокульський і Г. Приходьмо? Про Григорія Приходька коротенько, бо цей нарис присвячений Івану Сокульському. Григорій Приходько народився в 1937 р. в селі Лукашеві Синельниківського району. На момент арешту працював електриком в колгоспі ім. газети «Правда» в селі Олександропіль. Брав активну участь у правозахисній діяльності, в 1974-1978 роках за інакомислення відбув ув`язнення, тепер попав в лабети "правосуддя” вдруге. На початку 90-х років – голова Української Народної партії. Іван Сокульский народився 13 липня 1940 р. на хуторі Червоноярському Синельниківського району. Закінчив середню школу. Хотів вступити до Дніпропетровського університету, не вдалося. Треба було заробляти на хліб. Працював токарем на Нижньодніпровському заводі залізобетонних конструкцій, потім в тресті «Павлоградшахтобуд», з жовтня 1960 р. – електрослюсар в тресті«Червоноградвугілля» В серпні 1962 р. поступив на філологічний факультет Львівського державного університету. Перебуваючи на третьому курсі, перевівся до Дніпропетровського університету. Слід сказати, що цей університет був досить зрусифікований. – викладання на всіх факультетах велось на російській мові. І на цьому тлі Іван Сокульськийстав «білою вороною » – розмовляв виключно українською мовою, вірші писав також тільки українською, збирав колядки. записував народні українські пісні. За агентурними даними тримав в себе книгу західного дослідника І. Кошелевця «Панорама найновішої літератури в УРСР». В умовах пильної уваги до можливих фактичних, а частіше існуючих в хворобливій уяві «охранителів» проявів «українського буржуазного націоналізму» це не могло не викликати відповідного інтересу. З Іваном «працюють» комітет комсомолу і партком, викликають на профілактичні бесіди до КДБ, але він стоїть на свойому. Справа закінчилась виключенням в травні 1966 р. з комсомолу і університету з формулюванням "За недостойноє повєденіє». Ким тільки не працював вигнанець Іван Сокульський, куди тільки не звертався, щоб заробити на шматок хліба. Наведемо записи з трудової книжки Івана, де кожне короткочасне працевлаштування невдовзі закінчується надписом: « уволєн по собственному желанію », чи то по «согласию сторон »: вересень 1966 – літпрацівник районної газети "Приорільська правда”, жовтень 1966 - молодший літпрацівник газети "Червоний гірник”, січень 1967 – редактор Дніпропетровської обласної бібліотеки, 1968 - літпрацівник багатотиражної газети "Енергетик ” Придніпровської ДРЕС; червень-вересень 1968 - вихователь гуртожитку ЖЕК тресту "Дніпросантехмонтаж”, січень-лютий 1969 – працівник воєнізованої пожежної охорони УВС при облвиконкомі, березень-червень 1969 – матрос-касир пароплава "В.Сосюра” Дніпропетровського річкового порту1. Неможливість працевлаштування за фахом не була результатом непрофесійності Івана Сокульського чи злої волі керівників установ. Кожен раз діяла темна сила, що посилала вказівки з вулиці Короленка Цікаво, що відносно І. Сокульського обласне управління КДБ регулярно інформувало першого секретаря Дніпропетровського обкому партії О. Ватченка В книзі «Тернистим шляхом до храму» наводиться резолюція О. Ватченка на доповідній записці обласного управління КДБ: «Значит Сокульський работает воспитателем. Доложите. 11.У1. 1968 г»/ 2 Доповіли: вже не працює: «Уволен по собственному желанию» Шестидесяті роки відзначалися певним піднесенням громадської активності, започаткованої ХХ з`їздом КПРС і доповіддю М.Хрущова про культ особи Й. Сталіна. Деяка лібералізація суспільно-політичного і економічного життя породили в певних верствах населення сподівання щодо можливості реалізації конституційних прав і свобод громадян, особливо серед молоді і інтелігенції. Проявом цього між іншим стало з`явлення цілого покоління так званих шестидесятників - молодих літераторів і митців – Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Василь Симоненко, художниці Алла Горська, Стефанія Шабатура і багато інших. На Дніпропетровщині це були Віктор Корж, Валентин Чемерис, Микола Чхан, Володимир Сіренко, Іван Сокульський. Молоді поети, письменники, художники, не відкидаючи вимог соціалістичного реалізму, в той же час хотіли творити не за офіційними вказівками, а як наказує душа, художнє натхнення, свій погляд. А це вже насторожувало власті, загрожувало нехай не відходом, але відхиленням від їх керівних настанов. Осередками, навколо яких гуртувались молоді митці, стали клуби творчої молоді. Перший з них виник в 1960 р. в Києві за ініціативою художниці Алли Горської і поета Василя Симоненка. Його очолив режисер Лесь Танюк. Поетичні вечори клубу збирали сотні учасників. Поступово діяльність Клубу набирала все виразнішого національного забарвлення. Пройшли вечори пам`яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Леся Курбаса. Миколи Куліша. Такий напрямок діяльності Клубу партійне керівництво дуже занепокоїло і його в 1964 р. закрили. На Дніпропетровщині подібний клуб організувати не вдалося. Були окремі виступи поетів в клубах, палацах культури, але постійно діюче об`єднання не створилось. Значно роль в цьому зіграло те, що молоді люди, які виступали ініціаторами створення клубу – І. Сокульський, О. Завгородній та інші вже знаходились під пильною увагою обласного управління КДБ, яке ретельно відстежувало їхню діяльність і регулярно інформувало обласний комітет партії.. На початку лютого 1966 р. КДБ повідомив обком КПУ, що 31 грудня 1965 р. група молодих людей, одягнувши українські костюми, співали колядки на квартирах викладачів Дніпропетровського університету. будівельного і сільськогосподарського інститутів. Ще не кримінал. Але потім юнаки і дівчата, обговорюючи свої візити, називали один одного «пан » і «пані» і оцінювали свою акцію, як велику перемогу українства. Це вже підходило під визначення «український націоналізм»3. «13 квітня 1968 р. ці ж молоді люди провели вечір поезії в палаці культури Придніпровської електростанції. На вечорі виступали члени літературної студії Дніпропетровського університету. а також «профілактовані за націоналістичні висловлювання» І. Сокульський, О. Завгородній, М. Скорик, Т. Скорик Наступного дня учасники вечора поїхали до села Нікольського Солонянського району на могилу князя Святослава. Під час поїздки розмови велись про стан української мови, русифікацію, прославлявся роман О. Гончара «Собор». Намагались, але невдало створити клуб творчої молоді.»4. . Знову ж таки поки що все обмежувалось інформацією до обкому. Ситуація різко змінилась після виходу роману О. Гончара «Собор», в якому автор гостро поставив питання моралі, необхідності боротьби з бездуховністю. збереження культурних надбань народу. Спочатку все було тихо і спокійно. У пресі з`явились схвальні рецензії. Але невдовзі, хтось з пильних «літературознавців» дійшов до висновку, що образ негативного героя пройдисвіта-кар`єриста Володьки Лободи дуже нагадує постать О. Ватченка. Тим більше, що деякі моменти немов би давали для цього привід: дія роману відбувається на Придніпров`ї, Ватченко, як і Лобода, запроторив рідного батька до будинку престарілих. Ватченко надзвичайно хворобливо ставився до будь-яких зазіхань на свою персону. З обкому полетіла команда пресі довести читачам, що трудящі Придніпров`я сприймають роман як наклеп на радянську дійсність, на робітничий клас. Зразу ж з`явились відповідні рецензії, до редакцій газет і в Спілку письменників України пішли листи «обурених робітників» і цілих робітничих колективів. Рецензіями і «обуренням трудящих» справа не обмежилась. За вказівкою обласного воєводи почалась розправа з тими, хто позитивно оцінював «Собор». Людям оголошували догани, «товкли» на зборах, виганяли з роботи, виключали з партії. Не в змозі миритися з таким свавіллям, а також з зневагою до української культури група молодих людей – І. Сокульський, В. Заремба, М. Скорик, В. Савченко створили документ. який став криком душі небайдужих - «Лист творчої молоді Дніпропетровська». Його розмножили на друкарських машинках і розіслали на ім`я голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького, секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Ф. Овчаренка, секретаря спілки письменників України Д. Павличка, до редакцій газет і комітетів комсомолу Дніпропетровських вузів. Невідомо чи читали «Листа» адресати, але як законослухняні громадяни надіслали його до обласного управління КДБ. В восьмитомній архівно-слідчій справі І. Сокульського сьомий том весь складається з «Листів творчої молоді» - такий вагомий речовий доказ противоправної діяльності. Про що ж йшла мова в «Листі»? Оскільки він не знайшов достатньо широкого розповсюдження в пресі, дозволимо собі навести досить великі фрагменти з нього. - Звертаємо вашу увагу комуністів, керівників та громадських діячів нашої суверенної держава – Української РСР, однієї з держав - засновниць ООН, на той погромницький шабаш, що ось уже кілька місяців триває на Дніпропетровщині, на дике й безглузде переслідування чесних і відданих справі побудові комунізму українських громадян. Ця кампанія є настільки безпардонною і безпринципною, що перед нею бліднуть найдикіші витівки відомих усьому світові китайських хунвейбінів. Численну групу громадян оббріхано на всіх офіційних і неофіційних заходах обкому, райкомів і парткомів, щоразу викриваючи їхні «чуждые народу взгляды» і непомірно перекручуючи, як кому заманеться, факти... Їх цьковано в обласній пресі і радіо, у такий спосіб створюючи видимість «общественного мнения» за класичним зразком щедрінського «градоначальника города Глупова». Найбільшої брутальності сягнула так звана дніпропетровська кампанія у зв`язку з появою нового роману нашого земляка Олеся Гончара «Собор». Спочатку обласні газети«Зоря» і «Прапор юності» виступили із схвальними рецензіями на цей твір. А вже через місяць на одній з нарад, де були присутніми секретарі низових партійних організацій Дніпропетровщини, відповідальні представники преси, секретар обкому Ватченко затаврував ганьбою всі ці рецензії й дав команду пресі довести читачам, що «рабочий клас Днепропетровщины не принимает «Собора». Відразу газети зарясніли «мнениями рабочих» о «Соборе». Редакції газет отримували листи – протести проти обпльовування автора роману. Але редактори тримали їх в секреті, виясняли прізвища і місце роботи авторів і доповідали в обком і КДБ Обкомом КП України було заборонено вшанування 50-річчяписьменника на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету, в міській бібліотеці, хоча цьому передували численні оголошення. Завідуючий ідеологічним відділом обкому т. Васильєв заявив на семінарі ідеологічних працівників області: «Роман «Собор» - это такой коловорот, вокруг которого группируется все идейно вредное, враждебное нашей действительности». І ось виключено з партії й увільнено з роботи працівника відділу пропаганди і агітації газети «Зоря». одного з найстаріших журналістів нашого міста - С, Ю. Шейніна за написання позитивної рецензії. Виключено з партії працівника відділу культури газети «Зоря» М. Т. Скорика за те, що запропонував сфабриковану «статтю» напівписьменного робітника Г. Дігтяренка і Ко («Я бачу життя не таким» , «Зоря» від 6.1. 1968 р.) вмістити на редакційну дошку «Тяп-ляп ». Виключено з комсомолу і увільнено з роботи талановитого журналіста В. Зарембу за те, що мав сміливість дати відсіч авторові наклепницької статті н а«Собор» лейтенантові КДБ, завідуючому відділом інформації газети «Зоря» О. З. Кириленкові («Не собори – люди!», «Прапор юності від 7.6. 68 р.»). Звільнено з роботи без будь-яких підстав працівника відділу сільського господарства газети Зоря» Опанасенка. Виключено з партії і увільнено з роботи талановитого режисера Дніпропетровського українського театру ім. Т. Г. Шевченка Риму Степаненко за постановки п`єси М. Стельмаха «Кум королю». Сувору догану з попередженням «вліпили» комуністові, вчителеві 64-ї вечірньої школи Г. Прокопенку ( наполягав на опублікуванні статті відповіді оббріхувачам «Собору» й «філософові» І. Морозу). Звільнено з роботи відповідального секретаря Дніпропетровського відділення Українського театрального товариства С. Левенця. Звільнено з роботи в Дніпропетровському видавництві «Промінь» відомого письменника В. Чемериса. Звільнено з роботи в Придніпровській багатотиражці молодого поета І. Сокульського. Велику «накачку» по партійній лінії мав редактор названої багатотиражки М. Дубінін за опублікування позитивного відгуку робітників Д. Семенка і Б. Уніата на «Собор» («Енергетик» від 10 квітня 1968 р.). Звільнено з роботи (вже в котрий раз) поета В. Сіренка. Переслідування його ( вигнання з партії і роботи) тривають вже кілька років. Саме з того часу, як товариш почав писати українською мовою. Партійну догану одержав працівник видавництва «Промінь» письменник В. Крапиш. І список цей, мабуть, можна продовжити. На всіх спілчанських та інших зібраннях постійно «товчуть» (засуджують за«український буржуазний націоналізм») талановитих поетів М. Чхана, В. Коржа і згадуваного вже В. Чемериса. Як правило, така «накачка» супроводжується відвідинами КДБ. Дещо пізніше різними методами було покарано цілу фалангу української творчої молоді, як правило, літераторів Геннадія і Олеся Завгородніх, О. Овчаренка, В. Семененка, П, Макаренка, згаданого вже І. Сокульського, М. Романушка, О. Водолажченка, Г. Маловика та багато інших. І знову ж за той же фантастичний, видуманий в будинку на вулиці Короленка «український буржуазний націоналізм», а насправді за будь-яке занепокоєння долею української мови та української культури в шалено русифікованому Дніпропетровську. В зв`язку з кампанією обпльовування «Собору» пожвавили «виховну» роботу місцеві кадебісти і знову поповзла ними ж пущена чутка про «националистическую опасность». Смішно навіть говорити, що ця «националистическая опасность» з`явилась саме в Дніпропетровську, де на не заледве мільйонне місто немає жодного українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою. Невже обком комуністичної партії України не повинен стурбуватися украй ненормальним, анти ленінським і антимарксистським станом рідної української мови в Дніпропетровську. Не правильніше було б злобу і «старання» спрямувати не на чесних комуністів і комсомольців, а на ці страхітливі порушення ленінської національної політики, коли українські робітники не знають своєї рідної української мови, рідної культури, бо змушені все своє життя перемелюватися в надійних, як і 50 років тому, жорнах русифікації. Невже радянський патріотизм нинішнього українця не включає в себе національну гідність, національну гордість за свій великий і талановитий український народ? Думається, чому це в української передової і творчої молоді лише один шлях - «український буржуазний націоналізм» ( про це красномовно говорить діяльність Дніпропетровського КДБ), бо, як ми вже бачили значна більшість її рано чи пізно, виходить саме на нього.. А людина з звичайним, не перекрученим глуздом побачила б тут лише слабосиле зародження елементарних понять національної гідності, національної повноцінності, а не рідко і почуття образи національної, а відтак і звичайної людської гідності. Винна в цьому «буржуазна пропаганда»? Ні, дніпропетровська дійсність! І, якщо ми марксисти, її необхідно змінити так, щоб вона відповідала ленінським нормам і радянським законам, а не переслідувати всіх передових, вірних марксизму-ленінізму українських громадян. Ми, передова українська молодь, виховувалась в радянських школах і вузах на творах Маркса і Леніна, Шевченка і Добролюбова й усвідомлюємо, що історія – безперервний психічний розвиток людств й усе передове, прогресивне в цьому розвиткові гідне вивчення, поваги і шани прийдешніх поколінь. наступні епохи на шляху до своїх високих і гуманістичних ідеалів черпали й черпають все краще, що було в минулому. Шановні товариші, поясніть, будь ласка, нам, про яку «националистическую опасность» базікають свідомі і несвідомі «друзі» українського народу? Хто дав їм право топтатися брудним русифікаторським чоботом на національній гідності українського народу? Ми, творча молодь Дніпропетровська, вимагаємо притягти до відповідальності їх і всіх тих, хто вчиняє брутальні україножерські кампанії – відьомські шабаші на терені української культури, хто переслідує чесних відданих народові людей тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим, що вони хочуть виховувати своїх дітей в українських дитячих садках, школах, технікумах і вузах. Вважаємо, що такі кампанії в кінцевому своєму рахунку досягають одного – сіють ворожнечу між двома великими бральними народами. Вибачайте, коли Ваша ласка, що ми в такій зарізькій формі написали Вам, бо писати про такі речі без обурення – значить нічого не написати. Ми віримо, що Ви прислухаєтесь до нашого щирого голосу й вживете негайних заходів для виправлення ненормального становища, в якому опинилась творча інтелігенція нашого міста, сотні тисяч українців Дніпропетровської області. Творча молодь м. Дніпропетровська5. Слід сказати, що прислухались дуже уважно, особливо тоді, коли « «Лист» прозвучав у передачі радіо « Свобода»,був надрукований в україномовній пресі, в тому числі в часописі «Сучасність» Публікації в закордонній пресі, особливо такого викривального характеру, розцінювалось як антидержавний злочин і винні підлягали відповідальності за Кримінальним кодексом УРСР, статтею 62 – що зазначала: « Агітація або пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення Радянської влади, ... поширення з цією метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення з цією метою в письмовій, друкований чи іншій формі творів такого самого змісту - карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років і з засланням на строк до п`яти років... »6. Кримінальна справа порушується проти Івана Сокульського. Миколи Кульчинського, а мабуть, щоб вона виглядала вагоміше, притягають асистента металургійного інституту Віктора Савченка. Крім участі в підготовці «Листа творчої молоді» їм інкримінується знайомство з творами самвидаву – збіркою листів О. Світличного «Репортаж з заповідника ім. Берії», книгою І Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», навіть з лекцією цілком благонадійного шанованого академіка А. Аганбегяна про стан радянської економіки. В червні 1969 р. заарештовують І. Сокульського, в липні – М. Кульчинського, у якого знайшли закладені до друкарської машинки декілька примірників «Листа». Через відсутність доказів В. Савченка залишають під підпискою про невиїзд7. Слідство йшло півроку. Вели його досвідчені спеціалісти своєї справи, що не гребували провокаціями, залякуванням, іншими засобами психологічного тиску, щоб довести підслідним, що вони є запеклими антирадянщинами і підлягають суворому покаранню. Наприкінці 1969 р. створюється обширний «Обвинувальний висновок», де на базі багатоденних допитів, очних ставок, експертиз доводиться. що І. Сокульський, М. Кульчинський. В. Савченко є небезпечними державними злочинцями, діяльність яких загрожує існуванню Радянської влади і тому підлягають суворому покаранню. Зовні процес, що відбувся наприкінці січня 1970 р., проходив за всіма правилами судочинства: суддя, народні засідателі, державний обвинувач, захисники, але без порушення прав людини не обійшлося. Судове засідання оголосили закритим, спочатку навіть не пустили родичів підсудних. Після настійних вимог адвокатів їм врешті решт вдалося потрапити до зали, яка була заповнена «надійною» публікою – кадебістами в цивільному. Через те, що справа будувалась на досить хисткому грунті і вагомої аргументації для доведення вини підсудних не існувало, прокурор проголошував заяложені ідеологічні штампи про великі досягнення Радянського Союзу в розв’язанні національного питання, дружбу народів СРСР, затаврував спробу «відступників» підняти руку на ці величні завоювання, кваліфікуючи її як антирадянську діяльність, що підпадає під відповідні статті Кримінального кодексу. Щоб обвинувачення лунало вагоміше підсудним інкримінувалось читання таких «антирадянських» творів, як книга під редакцією М. Грушевського «Украинский народ в его прошлом и настоящем», ессе І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», листи політичних в`язнів з таборів. На цій основі прокурор вимагав застосувати до І. Сокульського і М. Кульчинського статтю 62 Кримінального кодексу УРСР. до В. Савченка статтю 187-1 .(Поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад9). Та процес пішов не зовсім так, як планували його організатори. Підсудні якісь звинувачення визнавали, якісь – ні, більшість свідків показувала зовсім не те, що від них вимагали, а навпаки . Студентка хіміко-технологічного інституту О. Рожко говорила про шовінізм, закриття українських шкіл, заборону святкування роковин Тараса Шевченка, доводила, що підсудні являються справжніми захисниками української культури. Свідок О. Кузьменко заявив, що на лаві підсудних сидять без всякої вини розумні чесні люди, справжні патріоти7. Досвідчені, кваліфіковані адвокати, спираючись на закон, твердили, що «справа» створена на порожньому місці, документи, зміст яких подавався як антирадянський, були такими лише в заангажованій уяві кадебістів. Вони настоювали, що до І. Сокульського і М. Кульчинського в крайньому разі можна застосувати статтю 187, а щодо В. Савченка взагалі можні обмежитись окремим визначенням. Але на суддів аргументація захисників не подіяла, бо вони мали тверду вказівку: засудити і чим суворіше тим краще. Іван Сокульський одержав 4,5 роки таборів, Микола Кульчинський – 2,5 роки, Віктор Савченко – 2 роки умовно з трирічним іспитовим строком8. Та владі було мало скалічити життя трьом молодим талановитим людям. Процесом вирішили скористатись для організації «громадської думки», показати широким масам обличчя «ворожих елементів». За відповідною вказівкою в трьох обласних газетах 7-8 лютого 1970 р. з`являються великі статті : «Отравленные перья» ( «Днепровская правда»), «Так, це - зрада» ( «Прапор юності»), «Маска і обличчя наклепників» ,( («Зоря»), де автори без всякої ніяковості лили бруд на засуджених, обвинувачуючи їх в усіх смертних гріхах, аж до зради Батьківщині, зовсім не бентежачись, що нападають на беззахисних людей, які не мають найменшої можливості, щоб їм відповісти. Іван Сокульський відбуває покарання у колонії суворого режиму в Мордовії, у селах Потьма, Явас, Умор а з кінця 1971-го – у Владимирському централі, в тому числі в "психбараці ” цієї в’язниці., ) В грудні 1973 року виходить на волю, відбувши термін покарання. У перерві між виходом на волю та другим арештом тривають нескінченні пошуки роботи, короткі терміни працевлаштування: слюсар-монтажник будівельного тресту, робітник з підготовки залізничних вагонів механізованого управління, робітник заводу залізобетонних конструкцій, сигнальник паливно-транспортного цеху Придніпровської ДРЕС, виконавець художніх робіт виробничо-художного комбінату, машиніст сцени театру ляльок, агент з доставки квитків, реалізатор туристичних квитків, приймальник вантажів, двірник-сторож житлово-експлуатаційної контори, прибиральник міжшкільного виробничого комбінату. [10] Не дивлячись на тяжкі умови життя, не залишає поетичної творчості . З під пера виходять: «Отак ми є за руки взявшись.», «Руїна», «Сибір», цикл «Владар каменю». і багато інших. Цей, здавалося би, безпросвіт Івана означений, окрім поезії, ще й світлими особистими подіями. У серпні 1974 року він одружується з Ориною Лесів, з якою його познайомив її брат, а Івана побратим -однотабірник, поет, греко-католицький священик Ярослав Лесів, запросивши Івана на гостину до Карпат. У жовтні 1975-го року у Івана й Орисі народилася донька Марієчка. Ніби то все налагоджувалося, можна було якось жити-існувати. Пишуться вірші, публіцистика. Іван слідкує за політичними подіями і не може стояти осторонь від процесів, що відбуваються в Україні. Звісно, він знав про постійні арешти української інтелігенції. У відповідь на нову хвилю репресій, коли за грати кинуто його близьких друзів Миколу Горбаля, Ярослава Лесіва та Петра Розумного, у 1978 році Іван Сокульський вступає до Гельсінської правозахисної групи, бере участь у акціях на захист в`язнів совісті, проти незаконного переслідування правозахисників. Що собою являла Українська Гельсінська Група (УГГ)? Поштовхом до її виникнення стала нарада 33 європейських країн, США і Канади влітку 1975 р. Підписуючи Прикінцевий акт, представники СРСР зобов`язувались дотримуватись прав людини у межах Загальної декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р., що проголошувала основні права і свободи, в тому числі право на вільне волевиявлення свої думок, свободу слова. вільного переміщення та інші. В Прикінцевому акті Наради говорилось про недопустимість переслідування людей за переконання. Звичайно, підписуючи Гельсинський акт, брежнєвське керівництво не збиралось його виконувати. Все робилось, як кажуть, про людське око Про створення Української Гельсінської Групи повідомив на прес- конференції закордонних журналістів в Москві 9 листопада 1976 р. М. Руденко (В Україні представників зарубіжної преси не було). До Групи увійшли, крім М. Руденка, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук`яненко, Н. Строката-Караванська, М. Мартинович, М. Матусевич, О. Тихий. І. Кандиба. Колишній генерал П. Григоренко став представником Групи в Росії. В документах групи говорилось про необхідність виконання Гельсінських угод, , сприяння розширенню контактів між народами і вільному обміну інформацією, акредитування в Україні представників зарубіжної преси. Автори документів УГГ наголошували, що головним мотивом їхньої діяльності буде не політичний, а гуманітарно-правовий: ознайомлення громадськості з Декларацією прав людини ООН 1948 р., зокрема з положенням про те, що «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення: це право включає свободу безперешкодно дотримуватись своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».[11] УГГ стала першою опозиційною саме організацією, яка згуртувала людей, що визначили своїм завданням постановку української проблеми в контексті загальнолюдських цінностей. Вона виступала на захист прав не тільки українців, а й представників інших національностей, тісно контактувала з російськими правозахисниками, що сприяло об`єднанню руху опору в СССР. Члени УГГ, як і російські правозахисники, діяли в умовах постійного переслідування, жорстоких репресій – їм не давали працювати, кидали до таборів, в`язниць, психіатричних лікарень. УГГ працювала до 1980 р., коли в результаті арештів змушена була припинити сою діяльність. Діяльність Івана Григоровича в УГГ була досить помірною, проте у березні 1980 р. у нього проводять обшук, вилучають вірші, щоденники, нотатки особистого характеру, друкарську машинку. 11 квітня він потрапляє за грати. Починається слідство, для проведення якого створюється спеціальна група досвідчених спеціалістів в психологічному ламанні, доведенні підслідного до потрібних слідству «кондицій», немов би заарештованийі не пересічний громадянин, а ціла кримінальна банда.. Правда для системі один інтелектуал був страшнішим, ніж зграя карних злочинців. І тривало слідство не багато, не мало – 9 місяців, - за які слідчі намагались довести антирадянську сутність підслідного і подати вагомі матеріали для судового процесу. «Працювали» не за страх, а за совість – багатогодинні виснажливі допити, що проходили в умовах психологічного тиску, очні ставки, експертизи тощо. Та Іван Сокульський категорично відмовляється працювати зі слідством, ставить вимогу заміни слідчого бо був знайомий з його «методами» ще під час минулого арешту в 1969 р. Він не дає показань, не називає нічиїх прізвищ, нічого не підписує. Визнає лише те, що не потребує доказів – авторство віршів Все обвинувачення будувалось саме на «аналізі» віршів, начерків статей, намаганні довести їх ворожий антирадянський зміст. Причому, часто абсолютно невинні, далекі від політики, твори в службовому розпалі слідчих кваліфікувались як страшна «антирадянщина». Наведемо для прикладу вірш «Запах пам`ятає квітку» Запах пам`ятає квітку (він її залишив лиш на мить), в бік її задивлений довіку, давним щастям тужить і болить: - - в літі поєднаємось коли? Запах пам`ятає квітку. В самотині, в далечині світу – безтрояндний шлях його лежить... Через поле переходить літо – марно вилива блакить! І нема на ці розстання ліку? Запах пам`ятає квітку. [12] Висновок слідчого: 17 червня 1975 року, з метою підриву і ослаблення Радянської влади власноручно написав і зберігав у себе вдома до 12 березня 1980 року, тобто до дня обшуку і вилучення в нього, вірш під назвою "Запах пам'ятає квітку", в якому зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, зокрема: на сучасне становище в радянській Україні, стверджуючи, що доля радянської України нібито трагічна, що вона нібито гине, і що для неї ніде начебто нема захисту. ПІДТВЕРДЖУЄТЬСЯ: — речовими доказами — аркушами паперу з текстами вірша під
назвою "Запах пам'ятає квітку" (том8а.с. 1-3); — протоколом обшуку від 12 березня 1980 року (пункт 8), з якого видно, що аркуші з текстом вірша під назвою "Запах пам'ятає квітку" були знайдені і вилучені під час обшуку в квартирі СОКУЛЬСЬКОГО (том 1 а с. 2); — протоколом огляду від 23-30 березня 1980 року (пункт 8), з якого видно, що в названому вірші містяться наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний та суспільний лад (том 1 а. с. 27); — висновком почеркознавчої експертизи № ІЗ-с від 27 червня 1980 року (пункт 5), в якому вказано, що текст вірша "Запах пам'ятає квітку", виконаний власноручно СОКУЛЬСЬКИМ (том 6 .с. 73,73 зв., 77 зв.); — показами обвинуваченого СОКУЛЬСЬКОГО, з яких видно, що він є автором і виконавцем рукописного тексту вірша "Запах пам'ятає квітку", написав його в 1975 році і зберігав у себе до вилучення під час обшуку (том 2 а. с. 33 зв.). Твердження обвинуваченого СОКУЛЬСЬКОГО про те, що зміст вказаного вірша нібито не має ніякого відношення до становища в радянській Україні і що в ньому неначе йде мова тільки про квіти, спростовується контекстом самого вірша, а також контекстом інших вилучених у нього віршів, статей та нотаток, з яких видно, що СОКУЛЬСЬКИЙ постійно з метою завуалювати антирадянський, наклепницький зміст вірша, удається до алегорій, іносказань, і тим самим приховує під конкретними образами інші/ поняття. [13] Як бачимо, старанно і скрупульозно «трудились» слідчі, доводячи те, що не потребувало доказів. Зафіксовано, що листи паперу з текстом вірша знайдені під час обшуку в квартирі Сокульського, приводиться висновок криміналістичної експертизи, в якому вказано, що вірш «Запах пам`ятає квітку» виконаний особисто Сокульським І. Г. І. нарешті показання самого Івана Григоровича про те, що він є автором вірша. Чи не занадто зусиль для доведення того, що доказів не потребує. Ще один приклад: «РУЇНА» ( ХУП ст.) Тиша навстіж камінна, крик закуто глухий. Так мовчить Україна - Перетято шляхи. Перетято їй горло, і не клекіт, а хрип... не високий, не орлій - а такий, як у риб. Розтеклась Україна на чотири шляхи... вже не стіни - руїни обступають ляхи. І степи, наче доля, Обміліли, втекли. Одинока тополя пада, вибившись з сил. Ані руш, а ні з місця – мов на розстрілі тут! Від землі - аж до місяця Наші болі ростуть Мов на шлюб –білопінно йдуть на страту слова... Так мовчить Україна, Тільки болем жива. [14] Слідчий упевнено твердить, що І. Сокульський власноручно написав, а потім розмножив на друкарській машинці в трьох примірниках вірш під назвою : "Руїна (XУII ст.)", який починається словами: "Тиша навстіж камінна". В ньому з антирадянських націоналістичних позицій зводить наклеп на радянський державний та суспільний лад, зокрема на сучасне положення радянської України, називаючи її руїною; на демократичні права, свободи і умови життя українців в СРСР, стверджуючи, що українці начебто не мають ніяких прав, що вони начебто примушені підкорятися і мовчати Твердження СОКУЛЬСЬКОГО про те, що і в цьому вірші, які і у вірші "Шевченкова дума", мова йде про далеке минуле України, спростовується уже згаданими вище його ж документами, з яких видно, що він, використовуючи літературний засіб звернення до минулого, фактично звертається в сучасне йому життя і при цьому зводить наклеп на сучасне становище України в складі СРСР/ [15] В назві вірша вказано – 17 століття. В самому тексті чітко говориться: « ... руїни обступають ляхи». Але слідчий з упертістю віслюка стоїть на свойому – наклеп на радянську Україну, відкидаючи в службовому ражі елементарну логіку. В «Обвинувальному висновку» розглядається 11 віршів, декілька начерків статей і щодо кожного одне й те ж твердження: їх мета - «ослаблення і підрив радянської влади». Нормальній, не заангажованій людині неможливо зрозуміти, як така інтимна річ, як вірші при практичній неможливості їх розповсюдження, не говорячи вже про друк, відомі лише вузькому колу друзів могли « підірвати чи ослабити» багатомільонну могутню Радянську державу з її гігантським економічним і військовим потенціалом, потужною каральною машиною, що чітко відсліковувала і реагувала відповідним чином не тільки на вчинки, але й на думки людей. І робиться загальний висновок: «таким чином переліченими вище діями по виготовленню, зберіганню і розповсюдженню з метою підриву та ослаблення радянської влади документів, в яких містяться наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний та суспільний лад і заклики до боротьби проти радянської влади на Україні і за відокремлення України від СРР. вчиненими на території УРСР, СОКУЛЬСЬКИЙ, як особа раніше засуджена за особливо небезпечний державний злочин, скоїв злочин, передбачений ст 63 ч. 2 КК УРСР» [16] Що можна сказати про цей документ ? Лише те, що здоровий глузд до нього пристосувати неможливо. Але про здоровий глузд кадебісти думали менш за все. Головне – створити «бомагу». в якій підслідний, хай хоч це не доведено, не аргументовано, виглядав би злочинцем, до того ж «рецидивістом», що не зробив висновків з попереднього ув`язнення і знову замірився на саме існування Радянської влади, а тому безумовно заслуговує самого суворого покарання. Обвинувачення створено, затверджено прокурором і справа передається до самого «справедливого і демократичного» радянського суду. Доречно навести оцінку самого Івана Григоровича відносно арешту в листі рідним, написаному в день арешту: - Маю в Бога надію, що все-таки почуєте мене через стінки та грати, через відстані держав та ідеологій. Це вже вдруге мене репресовано тільки за те, що я смію думати і в міру своїх здібностей прагну реалізувати в собі те найсуттєвіше, що закладено в нас Творцем — нашу людську духовність. Як і 1969 року, мене знову звинувачують. А за докази моєї «злочинної діяльності» служать випадкові окрайці моїх думок та напівдумок, поетичних образів тощо. Недбало записані на найменших клаптиках паперу — вони зводяться докупи скрупульозно, перевіряються на предмет виявлення в них «ворожої діяльності». Що ж залишається тут від декларованої нашою конституцією свободи слова й друку! Коли будь-яка думка чи натяк, що не вкладаються в рецепти підручника з марксизму-ленінізму, трактуються як антирадянщина і переслідуються як «особливо небезпечний державний злочин». Я не політик і не обстоюю ніякої конкретної політично var container = document.getElementById('nativeroll_video_cont'); if (container) { var parent = container.parentElement; if (parent) { const wrapper = document.createElement('div'); wrapper.classList.add('js-teasers-wrapper'); parent.insertBefore(wrapper, container.nextSibling); } } |