Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 4
Гостей: 4
Пользователей: 0
|
Борис МАТЮЩЕНКО Продовження У ЖОРНАХ ГОЛОДОМОРІВ. ХРОНІКИ У творі йдеться про війну більшовиків з українським селом, зокрема на Дніпропетровщині Допомога була потрібною, але ж не ціною життя мільйонів обібраних українців, виморюваних не суховієм, не посухою, а штучною голодовкою. На початку 1920-х Поволжя й справді спостиг такий страшний голод, якого з кінця ХІХ століття Росія не знала. Тоді, в 1891 році, страшне безхліб’я в Росії, передусім на Поволжі, спричинив неврожай. А за голод в 1921-му самі чекісти пеняли своїй рідній більшовицькій владі, яка (з таємного рапорту сексота) «хочет голодом сломить тех крестьян, кто ей (владі – авт.) противится», і «еще в предыдущем, 1920-ом, устроила разгул реквизиций». Такий «курс» викликав спротив. А наймасовіший опір більшовикам чинили ще не зламані голодоморами і масовими вбивствами українські селяни. Що повсюдно викликало криваві каральні акції: розстріли і грабежі, «продразвьорстки», штрафи та реквізиції з конфіскаціями, «чорні» блокади сіл, розгул «ревтрибів» (революційних трибуналів) і сваволю виїзних судів з розстрільниими вироками і запроторенням селян у ДОПРи, тюрми і щойно створювані концтабори.
Як пише один із сучасних московських дослідників, коли «...голод охватил уже немалое количество губерний, Ленин и Молотов в телеграмме, отправленной партийным руководителям на местах 30 июля 1921 года, требовали неуклонного взимания продналога, рекомендуя применять для этого «всю карательную власть государственного аппарата». Щойно тривожний прогноз очікуваного на Поволжі голоду 1921-1923 рр. почав збуватися, залишки свідомої російської інтелігенції згадали про свою рятівну місію 1891 року і запропонували більшовикам створити «Всероссийский общественный комитет борьбы с голодом». Та Ленін категорично заборонив і відмовився навіть зустрітися з ініціаторами. Зрештою, 21 липня 1921 року, після тривалих умовлянь, більшовицький уряд дозволив створити «Всероссийский комитет помощи голодающим» з правом розживатися внутрі і зовні країни харчами, фуражем, медикаментами і розподіляти серед голодуючих. Однак проіснував Комітет трохи довше місяця. 26 серпня 1921 року, щойно «Американська асоціація допомоги» (ARA) на чолі з Едгаром Гувером офіційно пообіцяла більшовикам допомогати голодуючим Поволжя і в Росію пішло продовольство, Ленін звелів ліквідувати «Кукиш» (глузлива абревіатура Ілліча) й арештувати ініціаторів. «Предлагаю сегодня же, в пятницу, 26.08, - наказав Ленін, - распустить «Кукиш»... Прокоповича сегодня же арестовать ... и продержать месяца три. ... Остальных членов «Кукиша» тотчас же, сегодня же, выслать из Москвы, разместив по одному в уездных городах, по возможности без железных дорог, под надзор. Напечатаем завтра же пять строк короткого, сухого правительственного сообщения: «Распущен за нежелание работать». Газетам дадим директиву: завтра же начать на сотни ладов высмеивать «Кукишей». Мовляв, «...баричи, белогвардейцы, хотели прокатиться за границу, не хотели ехать на места. Изо всех сил их высмеивать и травить не реже одного раза в неделю в течение двух месяцев». «Висміюванням і травлею» ленінці не обмежилися. За оперативним повідомленням у міських «Известиях», «в Одессe послe ликвидации Всероссийскаго комитета помощи голодавшим было разстрeлено 12 человeк, причастных к этой организации» (М.П.Мельгунов. Кровавый террор в России 1921 – 1923 гг.). В Україні розправи стали масовими. Згоду допомогти «красним» проти Врангеля Махно обумовив згодою більшовиків повернути з Сибіру понад 200 тисяч непокірних українських селян, вже «розкуркулених» і засланих туди за спротив продзагонам і несплату продподатків та продрозкладок. Після захоплення Криму більшовики не виконали обіцянку. Навпаки, розгромили Махна і продовжили запроторювати на північ і схід своєї імперії нові сотні й сотні тисяч українців. Натомість розпущеного «Кукиша» більшовики створили свою, на думку сучасників, наскрізь корумповану і неефективну «Комиссию помощи голодающим» (російською «Помгол» – «Допгол» українською). За тодішніми підрахунками, в Росії голодувало майже 30 мільйонів громадян, а рятівні можливості «Помголу-Допголу» обмежувалися тільки приблизно трьома мільйонами голодуючих Поволжя. Тоді як АRA, американські квакери, міжнародний Червоний Хрест щодня підгодовували понад 11 мільйонів. Незважаючи на порівняно щедру рятівну поміч світу, голод 1921-1922 рр. забрав у Росії, за тогочасними московськими підрахунками, понад 7 мільйонів життів. Статистично підраховану приблизно таку ж кількість: 5,5 - 7,5 мільйонів, - штучно виморили і в Україні під ширмою «спасения поволжан». Сучасним послідовникам і шанувальникам Леніна варто нагадати про його «принципове» ставлення до голодоморів. 1891 року, коли в царській Росії на тому ж Поволжі голодувало теж близько 30 мільйонів підданих, «жнива скорботи» скосили «тільки» 400-500 тис. підданих. Бо царська влада співпрацювала, кажуть, з громадськістю. Зате «...юный помощник присяжного поверенного Владимир Ульянов жил в начале 1890-тых в Самаре, центре наиболее пострадавшей в 1891 году от голода губернии ...оказался единственным представителем местной интеллигенции, не только не принявшим никакого участия в организации помощи голодающим, но и категорически возражавшим против такой помощи. Как вспоминал один из его друзей, «Владимир Ильич имел мужество открыто заявить, что последствия голода – ... явление прогрессивное. ... Голод, разрушая крестьянское хозяйство, двигает нас к нашей конечной цели, к социализму через капитализм. ... Через тридцать лет, в 1921-ом, бывший юный помощник присяжного поверенного, став главой большевистского государства, повторил ту же мысль: голод может и должен послужить делу нанесения «смертельного удара в голову врага...» (Государство против своего народа». М. 1999.). Своїм смертельним ворогом у Росії Ленін вважав православну церкву, а в Україні - ще й чи передусім - чисельне українське селянство. (За спогадами Нестора Махна, в 1918 році під час зустрічі у Кремлі з більшовицьким вождем Ленін обізвав українців поголовними «кулаками»). Отож голод і в царському і в радянському Поволжі, не кажучи вже про наскрізь «куркульську» Україну, Ленін вважав «прогрессивным явлением ... удобным предлогом» для захоплення влади, винищення священиків і українських селян задля збереження свого режиму. Першими й найдужче заголодували в Україні найхлібородніші південні й східні степові області, які першими зазнали навали й грабунку продзагонів: Одещина, Катеринославщина (Дніпропетровщина), Полтавщина, Донеччина, Луганщина, Харківщина та решта. Ось що рапортував про побачене член «п'ятірки з надання допомоги голодуючим» військовий Вячеславов, прибулий за рознарядкою «губрадзадіту» (губернської ради захисту дітей — авт.) на залізничний вокзал у Харків, столицю УСРР: «...Прибыв на изо(ляционный)пункт, я пришел в ужас, которого словами нельзя выразить...Непролазная грязь, миллиарды насекомых, ...духота и вонь. Грудные дети... в изопункте по несколько дней ничего не получают, кроме воды, да и та в ограниченном количестве... Дети без присмотра валяются в грязи... Изопункт является рассадником всех болезней и мора детей». Спробуйте уявити становище у віддалених губернських і повітових центрах, якщо таке жахіття творилося в Харкові під боком у більшовицького «робітничо-селянського» уряду. Втім, голод 1921 — 1923 pp. не утаємничувався «українською» владою так, як наступний, через десятиліття. Збереглося чимало офіційних документальних свідчень: «...Крестьяне заколачивают свои хаты и разбредаются по разным направлениям, имеются сведения о... голодной смерти... и заболеваниях на почве голода... В Бердянске... сильная детская смертность... голодные осаждают горисполком... привозят детей и бросают во дворе больницы... Губкомпомголод (губернський комітет допомоги голодуючим— авт.) теперь так же беспомощен, как и месяц назад...» — доповідав 21 грудня 1921 року голова Запорізького губкомдопголу в Наркомпрод УСРР. «Край вымирает... дичает, пустеет, большая часть населения обречена на голодную смерть... не выдерживают нервы писать — переписывать эти ужасы», — вторили з Катеринославщини і Донеччини (туди, у виморені штучним голодом українські степові села, незабаром почали організовано вивозити переселенців з вічно голодної Росії). А в цей час командуючий Київським військовим округом «герой» громадянської війни Йона Якір готувався до боїв з виморюваними голодом селянами і доповідав Раднаркому та Наркомпроду України: «Округом придается чрезвычайно важное значение продналоговой кампании... в ущерб строевым и полевым занятиям войск.., выделенных на прод(овольственную) работу... По Волынской губ. — 800 штыков, по Подольской — помимо штыков до 24 эскадронов, Киевской — свыше 2,5 тыс. штыков и сабель, Полтавской — 2000 штыков...». На початку 1922 року становище в Україні, особливо у південних губерніях, стало катастрофічним. «В голодающих волостях Гуляйпольского уезда население вымирает. Сотни умерших. Тысячи больных. Имеется случай поедания матерью детей, а также случаи удушения детей. Кошки, собаки, падаль идут в пищу», — повідомляли з Гуляйпільського повітвиконкому в сусіднє Запоріжжя і в столичний Харків. «Голод в Мариупольском, Гришинском, Таганрогском уездах Донбасса принял ужасающие размеры. Голодает до 500 000 человек. Крестьяне в отчаянии роют себе могилы... Из Центра не получено ни одного зернышка», — зверталися в ЦК Допголу голова губвиконкому Рухимович і голова губкомдопголу Заруцький. «...За истекший месяц (січень 1922 р. — авт.) через Охрану детства прошло 3588 детей. Наплыв голодающих детей все увеличивается!» — криком гукав голова Катеринославського губкомзадіту (губернського комітету захисту дітей) Кельмансон. «В трех уездах Одесской губ.... 111 000 голодающих детей... Принимая во внимание, что Одесская губерния отправила 58 000 пудов продовольствия Поволжью и даже после объявления Одессы голодающей отправляет питпункт (харчовий пункт на Волгу — авт.), оборудованный и снабженный продуктами на три месяца, можно сделать исключение и оставить хотя бы 33 000 пайков в распоряжении губкомиссии», — благав ЦК Допголу уповноважений Одеського губкомдопголу. Не витримав, зрештою, навіть не жалісливий голова Раднаркому УСРР болгарин-інтернаціоналіст Християн Раковський, звернувся до Леніна й політбюро ЦК РКП: «...Комиссариаты РСФСР и ... Наркомпрод стараются уменьшить значение той помощи, которая уже оказана, и той работы, которая проделана на Украине... По 1 января 1922 г. нами было отправлено в Россию... 18 млн. 497 тыс. пуд. хлеба (291 952 тонни – авт.)... К 25 января... — еще 1169 вагонов хлеба (понад 70 000 тонн – авт.). ...Предполагаем собрать... еще 8 млн. пуд. хлеба (128 000 тонн – авт.). Из 48 480 тыс. пуд. (775 тис. 680 тонн – авт.) хлеба больше трети (більше 250 000 тонн – авт.) было вывезено в Россию... О надвигающемся украинском голоде имели данные еще в июне (1921 р. — авт.) ...Украина не делала никакого обращения за помощью ни к России, ни к загранице... Международные комитеты помощи голодающим были допущены на Украину лишь в январе». (До втрати розуму наприкінці 1922 р. Ленін категорично забороняв «українському» керівництву навіть звертатися по допомогу до закордоння). Водночас з допуском іноземців на поміч, більшовицька влада продовжувала знущатися й розправлятися з українським селом. «На выездных сессиях продревтрибов губернии рассмотрено 653 дела... Приговоры: уплата продналога в полуторном, двойном размере; частичная и полная конфискация имущества; лишение земельного надела; заключение в допр (дом примусових робіт — авт.) на срок от 3 месяцев до 5 лет. В одном случае вынесена высшая мера наказания — расстрел». Це в Миколаївській губернії. Ще напруженіша ситуація в Подільській. «...С целью обнаружения виновных (у вбивстві двох агентів продкомісії — авт.) была создана чрезвычайная пятерка и призван ревтриб. Взяты заложники в числе 8 человек зажиточных хозяев; так как виновных не обнаружили, то заложники были по приговору суда расстреляны. Население села... (Стасів Майдан — авт.) в страхе разбежалось. ...Принимаются все способы к скорейшей и большей выкачке (продовольства — авт.)», — наче пізніший гітлерівський каратель часів фашистської окупації відрапортував по команді райпродкомісар особливої військово-продовольчої комісії. «Продналог собирается открытой силой. Войска окружают село и обходят каждый дом... Выколачивание недобранного (продподатку — авт.)... приведет к срыву посевкампании...» — попереджає Кремль командуючий збройними силами України в Криму Михайло Фрунзе, теж, як бачимо, залучений до хлібозаготівлі. Від сваволі страждали не лише селяни, а й городяни. 22 березня 1919 року більшовичка З. Гопнер (фундаторка «першої в Україні робітничої газети» - «Зоря») поскаржилася Леніну на катеринославську (дніпропетровську), як зве в листі, «Че-Ку»: «В этой организации, пораженной преступностью, насилием и произволом, управляемой уголовным сбродом, вооруженные до зубов субъекты (чекісти – авт.) расправляются с каждым, кто придется им не по нраву, производят обыски, грабят, насилуют, сажают в тюрьму, сбывают фальшивые деньги, вымогают взятки, а потом шантажируют тех, кто им эти взятки дал, и освобождают за суммы в десять, а то и в двадцать раз крупнее». Як реагував Ілліч? Можна судити з рапорта голови «Одеської губкомісії по вилученню церковних цінностей» Г. Петровського та його секретаря А. Руттера Центральній комісії з того ж «вилучення» через три роки після звернення З. Гопнер до Леніна: «...Губернская комиссия.., поставив себя на боевую ногу,.. постановила изъятие начать с синагог (одеських – авт.)... Принимая во внимание, что в синагогах ценностей вообще мало.., дали указание брать подчистую, так как ...при малом количестве ценностей из 57 синагог могут быть провокации: «у жидов берут мало». ...Изъятие произведено 27 апреля (1922 р. – авт.) с 11.00 до 18.00. В этот день по городу дефилировали Красные части всего Одесского гарнизона.., ...усиленно работала агентура... Были поставлены два процесса: над представителями автокефальной церкви (української незалежної від Москви – авт.) и уполномоченными от еврейского молитвенного дома «Бейс — Гимедриш». А хто стояв за «вилученням» церковного ритуального збіжжя і як мотивував грабіжництво, судіть із суворо утаємниченого В. Леніним («ни в коем случае копий не снимать») листа членам політбюро ЦК партії більшовиків 19 березня 1922 року: «... Именно теперь и только теперь, когда в голодных местностях едят людей, и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и потому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешеной и беспощадной энергией и не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления. Именно теперь и только теперь громадное большинство крестьянской массы будет либо за нас, либо, во всяком случае, будет не в состоянии поддержать сколько-нибудь решительно ту горстку черносотенного духовенства и реакционного городского мещанства ... Мы можем обеспечить себе (більшовикам – авт.) фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (надо вспомнить гигантские богатства некоторых монастырей и лавр). ... А сделать это с успехом можно только теперь. Все соображения указывают на то, что позже сделать нам этого не удастся, ибо никакой иной момент, кроме отчаянного голода, не даст нам такого настроения широких крестьянских масс, который бы либо обеспечивал нам сочувствие этой массы, либо, по крайней мере, обеспечил бы нам нейтрализирование этих масс ... Поэтому я прихожу к безусловному выводу, что мы должны именно теперь дать самое решительное и беспощадное сражение черносотенному духовенству и подавить его сопротивление с такой жестокостью, чтобы они не забыли этого в течение нескольких десятилетий. ... Чем большее число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше: надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать ...». Більшовикам вдалося так «проучить эту публику» «черносотенного духовенства», як Ленін і напучував. Пораду безпощадно «людяного» Ілліча однодумці виконали ретельно. Після вчиненого «сражения» та «изьятия», православний клір у СРСР десятиліттями, таки, не смів не лише протестувати, а й думати про «сопротивление»! Як свідчать подібні до вище наведеного рапорта збережені в архівах щотижневі доповідні більшовицької охранки (ЧК), кампанія по вилученню церковного збіжжя досягла моторошної кульмінації у розпал штучної голодовки на Україні, в березні – травні 1922 року, коли за участь в зафіксованих чекістами 1414 інциндентах спротиву було арештовано тисячі й тисячі священиків, ченців і черниць. 2691 священика, 1962 ченців і 3447 черниць, як свідчать церковні джерела, були розстріляні.\ І сьогодні, час від часу бачачи слухняну співпрацю московсько-«українських» попів зі спадкоємцями більшовизму комуністами-«сімонєнковцамі» на публічних вакханаліях, влаштовуваних з нагоди «червоних» дат на головному майдані Дніпропетровська з перстовказуючою десницею чавунного Ілліча, мимохіть гадаєш, невже урок жорстокої розправи над церквами у 1920-тих так кріпко засвоєний окремими промосковськими священослужителями, як праг і напучував Ленін. Напровесні 1922 року становище в Україні стало нестерпним. Навіть вірний московський прихвостень — голова ВУЦВК Григорій Петровський не витримав і звернувся до морально розбещеного «всеросійського старости» Михайла Калініна з наступним посланням: «...В России перелом в лучшую сторону. В Украине — наоборот... идет вымирание рабочих крупной индустрии... На 1 апреля голодающих 3 млн. Помощь — одна восьмая фунта хлеба (50 грамів — авт.) — оказывается лишь 15%. ...На 15 мая в 5 губерниях Украины: Донецкой, Запорожской, Екатеринославской, Николаевской и Одесской, —...3 млн.709 тыс. голодающих. ...По всей Украине 6 млн. 600 тыс. человек. Между тем, ВЦИК (московський уряд — авт.) до сих пор не вынес постановления о признании вышеперечисленных местностей голодающими...». Статистика жахлива, але офіційна. Згідно з доповідною запискою Катеринославського губвиконкому, надісланою 18 травня 1923 року Центральній комісії по боротьбі з наслідками голоду, станом на 1 квітня тільки на Катеринославщині було зареєстровано 579747 голодуючих (з них — 309 332 дітей). «…Украина… послала в прикрепленные к ней голодгубернии РСФСР… продовольствия… в четыре раза больше, чем своим», — з докором Григорій Іванович нагадав Михайлу Івановичу. Та помираючим українцям продовжували «віддячувати» морально, як спостережливо зауважив сучасник тих подій — відповідальний працівник ВУЦВК М.Сирота: «…Голодающие на четверть числа всего населения Одесской губернии были занесены на Красную доску за отправку 58 вагонов продовольствия в Поволжье. Узкая государственная мысль тришкиного кафтана… (охрімової свитки — авт.) из года в год повторяющегося разрушения хозяйства основного производителя — крестьянина пока не привела ни к чему хорошему». Слушним був цей висновок на зорі радянської влади, резонним - актуальним залишався й на фініші існування колгоспів, коли навіть в Україну за мільярди «союзних» нафтодоларів щороку десятками мільйонів тонн завозилося заокеанське зерно, а харчова тверда пшениця з ... пустельної Саудівської Аравії. Але повернемося у 1920-ті. Документи переконують, що перший радянський голодомор 1921-1923 рр. в Україні був не стихійним лихом, а карним злочином більшовицького режиму, жорстокою розправою з непокірними українськими селянами. Відняте у них зерно пропадало, а навколо «зернозсипищ» селяни вмирали від голоду! «…К настоящему моменту на целом ряде ссыппунктов губернии все хранилища перегружены зерном… …ни перелопачивать, ни вентилировать зерно невозможно: оно начинает гореть и очень много зерна гибнет», — у жовтні 1922 року сповіщав з Києва губвідділ Держконтролю - Наркомдержконтролю УСРР у Харків. * * * Наприкінці 1923 року Центральна Комісія по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК (Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті, тобто уряді — авт.) підрахувала моторошне офіційне сальдо своєї палкої пропагандивної боротьби «за найбільшу кількість господарських благ за найменшої витрати народної праці»: «...Исходя из данных первой Всероссийской переписи населения 1897 г. ...при среднем нормальном приросте... 18 человек на 1 тысячу, современная цифра населения Украины должна была бы равняться около 33 млн. человек. Между тем, по всеобщей переписи 1920 года установлена цифра в 25,5 млн., а по приблизительным исчислениям на 1922 г. она не превышает цифры 27 млн. Таким образом, общая потеря населения... выражается в цифре 5,5 — 7,5 млн. людей». Кількість жертв першої більшовицької штучної голодовки в щойно знову окупованій Україні, яка раніше у своїй історії не знала подібного зумисного мору, вжахнула світову громадськість. Більшовики попустили віжки комунікації-колективізації, повернулися до так званого непу («нової економічної політики»). Щоб через сім років знову взятися за «штурм аграрной Бастилии» і влаштувати в Україні другий — ще страшніший і жорстокіший голодомор-33, коли, за повідомленням «Чорна статистика комунізму» в газеті «Українське слово» (№ 28 за 7 — 13 липня 2004 p.), щохвилини помирало 25, за годину — півтори тисячі, за добу — 35 000 чоловік, а загальна кількість жертв сягнула 10 мільйонів. 1932 — 1933. Ох, я нічого не забув... І вже нічого не забуду. ...Ішли повз хату спухлі люди, А я немов билина був. Олександр ЗАВГОРОДНІЙ ПРАХ ЖЕРТВ ГЕНОЦИДУ СТУКАЄ В СЕРЦЯ ЖИВИМ Наступні «жнива скорботи», посіяні в колективізацію і зжаті 1932-1933 рр. у другу радянську голодовку-геноцид, були «врожайнішими», ніж під час голодомору на початку 1920-х. І сьогодні, через 80 років, достеменна кількість жертв голодомору-33 не підрахована і невідома. Більшовицька влада ретельно приховувала свій злочин. Та не вдалося. Правда ожила і прах жертв геноциду все дужче б’є у наші серця. 28 листопада 2006 року Верховна Рада прийняла, нарешті, закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» і визнала його непростимим кримінальним злочином - «геноцидом українського народу». Наприкінці 2008 року, за зверненням голови Українського інституту національної пам'яті Ігоря Юхновського, народних депутатів Григорія Омельченка та Олександра Чорноволенка, голови Асоціації дослідників голодоморів в Україні Левка Лук'яненка, голови Товариства «Меморіал» Романа Круцика та вимог громадськості, розслідуванням голодомору-33 зайнялося Головне слідче управління Служби Безпеки України. Весною наступного року була порушена кримінальна справа проти генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна (Джугашвілі), члена ЦК ВКП(б) голови Ради народних комісарів СРСР В'ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Кагановича і Павла Постишева, члена ЦК ВКП(б) генерального-першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, члена ЦК ВКП(б) голови Ради народних комісарів УРСР Уласа Чубара, члена ЦК ВКП(б) другого секретаря ЦК КП(б)У і першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У Менделя Хатаєвича. За виявленими й документально підтвердженими ознаками вчиненого злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України, їх звинувачено в навмисному знищенні мільйонів українців. Утім, запротестували окремі лицемірні ревнителі «законності». Проти судового процесу над голодовиморювачами українців виступили чинний тоді голова Верховної Ради Володимир Литвин, лідер партії регіоналів «проффесор» Віктор Янукович, колишній секретар ЦК КПУ перший президент незалежної України Леонід Кравчук та інші. Своє заперечення вони вмотивували тим, що прийнятий у 2006 році закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» не має зворотної дії і пізно притягати покійників-зловмисників до кримінальної відповідальності. |