50-80 роки двадцятого століття харатеризуються появою в Радянському Союзі такого явища як громадський рух, що одержав назву диссидентства.
Причиною його виникнення стало небайдуже ставлення певної частини радянських громадян до негативних явищ в суспільстві — невідповідність проголошених Конституцією СРСР прав і свобод реальному становищу, відхід керівництва від політики десталінізації, численні порушення прав людини, сваволя керівництва регіонів, керівників підприємств і установ.
Декларуючи створення нового суспільства, побудованого на засадах рівності, свободи і справедливості, керманичи твердили, що вибраний ними шлях і його ідеологія є єдино вірним і дуже хворобливо ставилися до будь якого збочення від директивного курсу, не припускало не тільки найменшої опозиційності, але й проявів індивідуальності. Уніфікованість свідомості і стандартизованість поведінки стали невід`ємними атрибутами радянського режиму.
Формально не відкидаючи прав і свобод особистості, постійно і широко декларуючи їх, влада менш за все піклувалася про забезпечення політичних свобод, плюралізму, можливості для кожного громадянина мати свої думки і переконання.
Ця політика, сформована при сталінському режимі, зберігалася і після нього довгі роки, звичайно маскуючись проголошенням гасел про розквіт свободи, демократії і загального «благодєнствія»
І це тоді, коли не було і згадки про вільні вибори, діяв абсолютний диктат партійних чиновників на всіх рівнях, жорстока цензура, загальна недопустимість інакодумства. Права людини мати власну думку, не співпадаючу з офіційною ідеологією.
Деяке потепління політичного клімату після смерті Й. Сталіна призупинило на певний час вакханалію беззаконня та свавілля, з’явився натяк на лібералізацію духовного і суспільного життя в країні. Велике значення мав початок реабілітації безвинних жертв сталінізму. Зрештою, хрущовська «відлига» (так назвав цю добу відомий письменник і публіцист І. Еренбург) стимулювала появу цілого шару небайдужих людей, які бачили і не бажали миритися з негараздами системи.
Слід підкреслити, що вони ні в якому разі не ставили перед собою мети повалення чи ослаблення радянського ладу лише бажали без радикальної зміни її підвалин добитись впровадження у життя загальнодемократичних засад, в першу чергу прав людини, чітко задекларованих в численних документах Комуністичної партії і Радянської держави, у тому числі в Основному законі. До того ж, підписи керівників країни стояли під Загальною декларацією прав людини, прийнятою Організацією Об’єднаних націй у 1948 р. Характерним моментом булла їх порівняно невелика кількість
І, не дивлячись на такі обставини, ці люди починають неабияк непокоїти владний істеблішмент. В очах панівної верхівки їх вимоги про додержання загальнолюдських демократичних цінностей, недопущення утиску національної мови і культури, сваволі великих і малих начальників тощо виглядали як прямий замах на «ідейно-політичну єдність» радянського суспільства, в основі якої лежала офіційна комуністична ідеологія, котра виявилась настільки догматизованою, що втратила будь-які внутрішні резерви до розвитку, саморегуляції, критичного з точки зору здорового глузду підходу до застарілих положень і схем. Загнавши таким чином сама себе у глухий кут теоретико-методологічного консерватизму і «бюрократичного абсолютизму», правляча партія не бажала допустити навіть щонайменших відхилень від усталених канонів та методів своєї діяльності. Тим більше що на весь світ проголосила і постійно продовжувала декларувати, що СРСР – це найдемократичніша країна в світі, в якій гарантовані і забезпечені всі громадянські права та свободи, повністю вирішене національне питання, побудоване перше в історії людства суспільство вищої соціальної справедливості.
Натомість раптом з’являються люди, хай і поодинокі, що вимагають справжньої, а не декларованої свободи слова, друку, зборів, на конкретних прикладах інформують громадськість про занепад національних культур, виступають за їх відродження, за підвищення статусу національної мови, різко критикують різного роду зловживання місцевих можновладців, сповіщають про порушення законності, прав людини тощо. Такі виступи у вищих, та й у нижчих колах партійного керівництва розцінювались однозначно як спроби підриву чи ослаблення радянського суспільного і державного ладу з відповідними репресіями щодо їх авторів.
Слід зазначити, що радянська репресивна політика «доби М. Хрущова» і «ери Брєжнєва» мала свої особливості. Здавалося, на перший погляд, що для неї взагалі вже не існує відповідного підгрунтя. Адже, за твердженням вищих керманичів, залишки експлуататорських класів та інших ворожих елементів були ліквідовані ще в 30-ті роки. Більше того, ХХІ з’їзд КПРС у 1959 р. гучно, на весь світ заявив, що соціалізм в СРСР переміг повністю і остаточно, тобто в країні вже не існує сил, здатних знищити новий і реставрувати старий державний та суспільний лад. Само собою напрошувався висновок: якщо немає ворожих сил, то не потрібні і репресії.
Однак на практиці, в реальному житті все виглядало інакше – репресії тривали, хоч різко зменшилась їх інтенсивність і масштабність, до кримінальної відповідальності за політичними мотивами притягувалася порівняно невелика кількість людей.
Чому ж вони не припинялися?
Відповідь криється в суті тоталітарної системи, яка не допускала не лише інакодумства, а й гадки про нього. Бо інакодумство могло похитнути віру в «мудрість» партії і влади, в те, що вони невтомно піклуються про життя і добробут народу, й тим самим ослабити їх позиції, привести до скорочення, а то й ліквідації пільг і привілеїв, без яких партійно-державна верхівка вже не мислила свого існування. І тому найменший натяк на те, що влада не відповідає своєму призначенню, що саме вона винна в багатьох негараздах радянського суспільства, викликала жагу до придушення будь-яких порухів не те що осудження, а навіть несхвалення її політики.
А негараздів було і ставало дедалі більше. Народне господарство поступово занурювалося в стан стагнації, знижувались темпи приросту промислової і сільськогосподарської продукції, низькою залишалася її якість, конкурентоспроможність, падала продуктивність праці, слабко впроваджувались у виробництво досягнення науково-технічної революції, по багатьом показникам якої СРСР дедалі відставав від країн Заходу. Водночас економіка все відчутніше приймала потворний характер через явно переважаючий тиск військово-промислового комплексу і збереження залишкового принципу державної підтримки мирних галузей промисловості, що не могло не позначатись на життєвому рівні населення.
В той же час офіційна пропаганда твердила про історичні здобутки в економіці, науці і техніці, зростання небаченими темпами добробуту трудящих, про нечуваний розквіт «соціалістичної демократії», про вільний розвиток і «непорушну дружбу» націй і народностей, що населяли Радянський Союз. Звичайно, будь-які висловлювання, що йшли врозріз з офіційними, викликали дуже болісну реакцію владних структур.
Примітно, що люди, пізніше названі дисидентами?, не ставили питання про зміну існуючого ладу. Вони лише бажали, щоб при цьому ладові людині жилося краще, щоб кожен міг користуватись конституційними правами не на словах, а на ділі, щоб цьому сприяло постійне динамічне зростання народного господарства, щоб зберігалися мова, культура, традиції, звичаї кожного етноутворення. Проте саме це й не влаштовувало «верхи», які набагато спокійніше і певніше почували себе в атмосфері загальної облуди, яким прекрасно жилося в умовах, створених ними для себе і свого оточення. Тому вони хворобливо реагували на все, що могло не те що порушити, а бодай кинути «тінь» на існуючий порядок.
Та крім настроїв влади, існував ще один момент, який теж певною мірою впливав на збереження репресивної політики. Йдеться про те, що ще за часів В. Леніна і Й. Сталіна в країні утворилася надпотужна каральна машина, обсяг роботи якої з припиненням масових репресій значно скоротився. Але як в інших системах, так і в цій діяв інстинкт самозбереження, внаслідок чого вона не переставала вишукувати собі сфери застосування. Однією з таких сфер стала боротьба з інакодумством під гаслом «захисту радянського державного і суспільного ладу». Хоч розмах був вже не той, що в період сталінізму й не мали органи колишньої безмежної влади, однак залишались досить розгалуженим і впливовим організмом, спирались на послуги великого загону штатних і позаштатних агентів-інформаторів, продовжуючи таким чином виконувати функції політичного нагляду за власним народом. Зрозуміло, з урахуванням реалій і вимог часу спецслужбам довелося скоригувати методи своєї діяльності, але завзяття досвіду, накопиченого у попередні десятиліття, їм цілком вистачало для розв’язання нових завдань.
Комітет державної безпеки. створивши поряд з штатними працівниками, потужну агентуру, пильно слідкував за настроями в суспільстві, оперативно реагуючи на будь які збочення, відхилення від офіційної ідеології, чи на вчинки, що не подобалися можновладцям.
Негативну увагу влади викликали приватні розмови, критика партійних, державних, господарських чиновників, листи, що містили інформацію про ті чи інші негаразди. Все це влада
характеризувала одним терміном антирадянська, тобто антидержавна діяльність з відповідними репресивними наслідками.
Активізацію репресій спонукала поява постанови
Президії ЦК КПРС від 19 грудня 1956 року «про посилення політичної роботи в масах і припинення вилазок антирадянських ворожих елементів».
До 1958 року репресії, що включали позбавлення волі, проводилися за нормами статті 54 Кримінального кодексу УРСР (В РРФСР – ст. 58)
В 1958 році почалася кодифікація Основ кримінального законодавства СРСР і союзних республік. В грудні 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про кримінальну відповідальність за держані злочини» , в якому на одне з перших місць поряд з іншими державними злочинами ставилася антирадянська агітація і пропаганда.
В грудні 1960 року Верховна Рада Української РСР прийняла Кримінальний кодекс УРСР, в якому боротьбі з інакодумством присвячувалися і статті 62-га – «Антирадянська агітація і пропаганда», і 187 –ма – «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, які порочать радянський державний і суспільний лад». В разі потреби притягалися і інші статті.
Висуваючи на перший план в числі державних злочинів антирадянську агітацію і пропаганду, влада керувалася ленінською вказівкою, Під час розробки першого радянського кримінального кодексу той називав пропаганду і агітацію одним з самих небезпечних злочинів. (В.И Ленин Полное собрание сочинений – т.45 – С. 190).
Зручність статей 62 і 187 полягала в тому, що під термін «антирадянська агітація і пропаганда2» можно було підвести практично будь-яке висловлювання, будь-який текст, що не влаштовува владу. Тут принагідно згадати висловлювання одного з російських цензорів часів Миколи Першого, який говорив: «Дайте мені Євангеліє – я насмикаю з нього цитат, на основі яких доведу, що автора потрібно повісити». Для прикладу можна звернутись до Обвинувального висновку в справі І.Г.Сокульського, в якому вправний слідчий в абсолютно невинних віршах («Руїна» і «Запах пам`ятає квітку») знайшов наклепи на радянський державний і суспільний лад (Реабілітовані історією. Дніпропетровська область. Т. 1. с. 705-707).
Поряд з кримінальним кодексом регулярно з`являлися інші директивні документи, мета яких полягала в посиленні боротьби з дисидентством, застосуванні більш жорстких методів, в тому числі такого нелюдського як підключення судової психіатрії.
Партійно-радянська верхівка так була налякана дисидентським рухом, незважаючи на його далеко не масовий характер що вирішила створити спеціальний орган для боротьби з ним. Політбюро ЦК КПРС 17 липня 1967 року розглянуло доповідну записку голови КДБ СРСР Ю.Андропова і прийняло постанову про створення спеціального П`ятого Управління «По організації контррозвідувальної роботи по боротьбі з ідеологічними диверсіями противника» (Вказана праця. С. 280) .
Налякана розпалом репресивно-каральної кампанії в середині і другій половині 1950-х років, яка чимось нагадувала сталінські часи, в епоху «ліберального комунізму», влада стала на шлях поступового відмовлення від судового переслідування і криманінального покарання подавляючого числа людей, яких звинувачували в антирадянській діяльності, і більш широкого застосування метода профілактування. Логіка можновладців була простою – ніж вирощувати у в`язницях і таборах свідомих і розлючених борців з режимом, краще перетворити своїх потенціальних ворогів в заляканих погрозами, але таких, що не втратили соціальної перспективи, та ще й відчуваючих над собою дамоклів меч нової репресії, але таких,що мають шанс її уникнути при лояльному ставленні до влади і відмовленні від крамольної діяльності
До профілактування, поряд з КДБ, прокуратурою, міліцією залучили партійні, комсомольські, профспілкові організації, творчі союзи тощо – так звану широку громадськість
Як вже зазначалося, про масовий, так би мовити, «всенародний» рух інакодумства як на рівні Союзу, так і в Україні, говорити, звісно, не доводиться. Були, можливо, сотні людей, що стали невгодними до влади. Зазвичай це явище пов’язують з шістдесятими-сімдесятими роками, хоча деякі його прояви, в тім числі на Дніпропетровщині, позначилися і в 50-ті роки
У 1955 р. студент Криворізького гірничорудного інституту І. Клеваний направив до редакції газети «Правда» листа, в якому виклав свої міркування про становище в країні. Звернення до вищого партійного органу влада розцінила як контрреволюційну дію, за що Дніпропетровський обласний суд 16 квітня того ж року визначив І. Клеваному міру покарання 10 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. (Державний архів Дніпропетровської області.(Далі – ДАДО) Ф.2289.-О.-1.-Спр.17.-Арк 2-3)
Влітку 1955 р. Дніпропетровське обласне управління КДБ заарештувало студента-дипломника історико–філологічного факультету держуніверситету М. Кучера за обвинуваченням в антирадянській діяльності. Розглядав справу обласний суд 2 лютого наступного року. Він встановив, що підсудний М. Кучер, будучи вороже налаштований до радянської влади, у січні-лютому 1955 р. особисто виготовив чотири листи антирадянського змісту, в яких зводив злісні наклепи на керівників КПРС і Радянської держави, на радянську зовнішню політику, закликав до повалення радянської влади.
Про що ж йшла мова в цих листах? В одному з них М. Кучер писав:
«Мене дивує той факт, що західні уряди, вільно обрані своїми народами, визнають вас рівними собі, визнають вас, що прийшли до влади шляхом насильства над демократією, що будували свою політику на масових вбивствах і поневоленні народів, країн, цілих континентів, на знущанні над людською культурою. Вони визнають вас, тих, хто у 20-му столітті керує народом так, як Чингис-хан у 13-му.
...З марксизму-ленінізму ви зробили своєрідну релігію, що прищеплюється в обов’язковому порядку підростаючому поколінню. Різниця, правда, в тому, що в істинності релігійних догматів людина має право сумніватися, чого не може робити особа щодо марксизму-ленінізму. ...З фанатизмом і жорстокістю справжніх інквізиторів ви знищуєте і гноїте у в’язницях всіх інакомислячих, всіх, хто хоч словом натякнув проти правлячій ієрархії, здійснюючи своє улюблене гасло: «Хто не з нами, той проти нас...».
За статтями, що були пред’явлені М. Кучеру, передбачалося суворе покарання, аж до вищої міри. Та суд «змилостивився» і визначив йому «всього» 10 років виправно-трудових таборів. Верховний суд України проявив ще більшу милість – скоротив строк ув’язнення до 5 років. Реабілітований Микола Іванович Кучер у 1991 р. (Архів Управління Служби безпеки України в Дніпропетровській області.-Спр.15992,-Арк. 95
В матеріалах поіменного мартиролога жертв політичних репресій – громадян Дніпропетровщини простежується стала динаміка «організації» антирадянських справ і у наступні роки. Ось лише коротка хроніка тогочасних подій у краї.
У 1957 р. за різні діяння в руслі «антирадянської агітації та пропаганди» за грати потрапили: повар їдальні відділу робітничого постачання рудника ім. Орджонікідзе з Кривбасу І. Балевич – 5 років ВТТ; електрик заводу ім. Петровського В. Борисов – 5 років; начальник цеху Дніпропетровського заводу металоконструкцій Ф. Водолащенко – 10 років; пенсіонер Р. Кучер – 7 років; колгоспник артілі ім. Будьоного Новомосковського району І. Майоров – 10 років; робітник заводу пресів О. Маменко – 10 років. А члена колгоспу ім. Суворова Солонянського району А. Турика звинуватили не багато не мало у створенні... оунівського осередку на селі. «Найсправедливіший і найгуманіший» радянський суд «впаяв» йому по максимуму – 25 років.
1958 рік став продовженням такої ж антирадянщини строком на 5 років для колгоспника артілі «Світло жовтня» П’ятихатського району С. Гелиша, бурильника рудника ім. Фрунзе з Кривого Рогу П. Парцея, а 1960-й – для вантажника автобази обласного управління торгівлі Г. Висоцького (3,5 роки), робітника радгоспу № 626 Васильківського району І. Кичака (10 років) і т.д.
Як видно, серед засуджених переважали робітники і колгоспники, хоча не обминула ця доля й інших. Так, вчитель школи робітничої молоді з міста Новомосковська Г. Євтушенко неодноразово звертався з листами до партійних і державних інстанцій, до редакції газети «Правда», в яких сповіщав про зловживання місцевої влади. Та звідти його листи надсилалися тим, про кого він писав. Тоді Г. Євтушенко звернувся до радіостанції «Свобода», а це вже кваліфікувалося за ст. 4 Кримінального кодексу УРСР як «...надання допомоги будь-яким способом тій частині світової буржуазії, яка прагне повалити комуністичну систему». Боротьба за справедливість коштувала Г. Євтушенку 6 років перебування у неволі. Реабілітований у 1992 р.165
На початку 1960-х років в зону професійних інтересів дніпропетровських чекістів потрапили студенти ДДУ О. Дупліщев, П. Білоножко, Є. Бойко, металургійного інституту П. Лопатниченко і К. Продан, які систематично прослуховували закордонні радіостанції, під впливом чого вчиняли наклепи на радянську дійсність. Покарання обмежилося виключенням з вузів і профілактичними бесідами.
Гадаємо, варто пояснити, що собою являли ці «профілактичні бесіди».
Зазвичай вони починалась о 9-й ранку і продовжувались 5-6 годин, а то й більше практично без перерви. Вели її два досвідчених у цій справі офіцери. Фізичних методів впливу не вживали, але масований довгогодинний тиск могла витримати не кожна людина. Фактично це була форма психологічного катування.