Є.І. БОРОДІН, В.В. ІВАНЕНКО, Т.В. НЕДОСЄКІНА Опозиційний рух на Дніпропетровщині (Розділ з підручника для 11 класу «Історія рідного краю. Дніпропетровщина»)   1. „Шістдесятництво" на теренах області Пригадайте: Що таке „шістдесятництво"? Десталінізація комуністичного режиму кінця 1950-х початку 1960-х років дозволила радянському уряду на весь світ проголосити, що СРСР — найдемократичніша країна, де гарантовані і забезпечені всі громадянські права та свободи, повністю вирі¬шено болюче національне питання, побудовано вперше в історії людської цивілізації суспільство соціальної справедливості. Але незабаром з'явилися групи людей, які почати вимагати справжньої, а не декларованої свободи слова, друку, зборів, на конкретних прикладах акцентувати питання про занепад національної культури, рішуче виступали за створення належних умов для її відродження, підвищення статусу національної мови, різко критикували різного роду негаразди та зловживання на місцях, пору¬шення законності, прав людини тощо. Історична довідка. Пробуджене нове покоління інтелігенції — „шістде-сятники", формування яких проходило поза межами офіційних громадських і творчих об'єднань. „Шістдесятництво" — культурний феномен, що виник у межах СРСР. „Шістдесятники" в Україні пропагували свободу самовираження, загально гуманістичні цінності,, збереження та розвиток національної культури, і, в першу чергу, української мови, об'єктивне висвітлення історії України. Формування світогляду „шістдесятників" відбувалося під впливом, передусім, західної культури та ідеології, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань культури, історії та традицій українського народу, й одночасно, стимулювало опозиційні настрої по відношенню до радянської системи цінностей. Молоді літератори, митці і вчені у своїх творах порушували проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювати тогочасне українське суспільство. Па Дніпропетровщині, починаючи із середини 1960-х рр., з'явилася група людей, яка не сприймала ставлення влади до національно-культурних процесів у духовній сфері, до української мови та культури, прав людини. Серед них були, зокрема, І. Сокульський, М Кульчинський. В. Савченко. О. Кузьменко та інші. Вони ініціювали і обговорювали у своєму колі нагальні проблеми українознавства, духовності, новинки „самвидавської" літератури, власні твори. Спочатку серйозної стурбованості у влади вони не викликали, бо не виявляли особливої активності. Значний поштовх для пробудження в багатьох людей почуття національної гідності і посилення критичних настроїв у суспільстві дало видання в 1968 році роману Олеся Гончара «Собор», в якому чи не вперше в українській літературі письменник звер¬нувся до художнього аналізу глибоких деформацій у суспільно-культурному житті України повоєнної доби. У місцевій пресі спочатку з’явилися схвальні рецензії на роман, але невдовзі хтось із пильних спостерігачів збагнув, що „Собор" містить сатиру па партійне керівництво області. Начебто в образі негативного героя кар'єриста-пройдисвіта Лободи зображено О. Ватченка першого секретаря Дніпропетровського обкому партії у 1965 — 1976 роках. Після цього пресі було «доручено» довести читачам, що „робітничий клас Дніпропетровщини „Собо¬ру" не сприймає". Одразу з'явилися відповідні рецензії, листи „робітничих колективів", в яких його називали „ідейно хибним" та „пасквільним" твором. Після пропагандистської кампанії роз-почалося справжнє цькування й на автора роману О. Гончара, і авторів позитивних відгуків. Були звільнені з роботи журналісти С. Шейнін, М. Скорик, В. Заремба, І. Опанасенко, І. Сокульський та інші. У Дніпропетровському відділенні Спілки письменників України, в державному універси¬теті організували „проробку" лі¬тераторів В. Коржа, В. Чемериса, М. Чхана, доцентів М. Калиниченко, М. Прядка. Що називається, „під гарячу руку" потрапила і режисер Дні-пропетровського театру ім. Т.Г. Шев¬ченка Р. Степаненко. Постражда¬ла вона не за „Собор" Гончара, а за декорацію до постановки п'єси М. Стельмаха „Кум Королю". Річ у тому, що на заднику сцени була намальована товста потилиця, в якій „пильні очі" угледіли карикатуру на все того ж першого секретаря обкому Ватченка. Звісно, за потилицю карати людину не зовсім зручно, тоді було висунуто обвинувачення в безідей¬ності, яке ні довести, ні спростувати неможливо, а за радянських часів такий „вирок" можновладців, фактично, перекреслював творче майбутнє митця. Щодо Р.У. Степаненко, то її виключили з членів КПРС за «викривлення» радянської дійсності при постановці ряду спектаклів та ігнорування вказівок партійних органів. У противагу „антисоборній" кампанії, на захист твору виступили опозиційно налаштовані молоді літератори. У червні 1968 р. до редакцій газет і комітетів комсомолу вузів міста був надісланий „Лист творчої молоді Дніпропетровська" з вимогою припинити „погромний шабаш" навколо роману Гончара. Лист був адресований Голові Ради Міністрів УРСР, секретарям ЦК КП України з питань ідеології та Спілці письменників України. Автором листа був І. Сокульський, допомагали йому В. Савченко і М. Скорик. У листі було піднято чимало пекучих питань сучасності, зокрема в ньому мова йшла про розгнуздану кампанію, розгорнуту нав¬коло „Собору", про переслідування тих, хто схвалював роман, про наступ на українську культуру під гаслом боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», про руйнування пам'ятників старовини на Дніпропетровщині. У квітні 1968 року у м. Придніпровську (у межах сучасного Дніпропетровська) виник Клуб творчої молоді — неформальне культурно-просвітницьке об'єднання. Основними діячами цього молодіжного осередку були слюсар-монтажник ділянки „Південьенергомонтаж" колишній студент Київського університету Богдан Уніат; журналіст дніпропетровської обласної газети „Зоря" Михайло Скорик та Іван Сокульський, який працював літературним співробітником багатотиражної газети „Енергетик" Придніпровської ГРЕС. Саме йому належить ідея створити на базі літературної студії при Палаці культури Придніпровської ГРЕС Клуб творчої молоді з метою проведення просвітницької роботи серед населення. Передбачалося, що для молоді будуть читати лекції з історії культури, знайомити з сучасною поезією, літературою, архітектурою, музикою, проводити туристичні походи ріднокраєм. Пропозиція знайшла схвальний відгук серед комсомольських функціонерів міста. Але вже з самого початку діяльність Клубу викликала занепокоєння з боку партійних органів та відповідних підрозділів КДБ. Організація учасниками клубу 14 квітня 1968 р. туристичної поїздки на могилу князя Святослава в с. Микільське-на-Дніпрі Солонянського району, під час якої порушувалися проблеми політики русифікації України, обговорювалося позитивне значення роману О.Гончара „Собор", стало приводом для ліквідації моло¬діжного об'єднання та застосування каральних заходів до його ак¬тивістів й організаторів. „За неправильну поведінку і участь в ідеологічно шкідливих діях" був виключений із членів компартії Михайло Скорик, з Іваном Сокульським та Богданом Уніатом були проведені профілактичні бесіди в обласному управлінні КДБ. У червні 1969 року „Лист творчої молоді" потрапив за кордон, де був озвучений у передачах радіо „Свобода", а потім з'явився на шпальтах закордонних українських видань. А це вже був кримінал, який підпадав під статтю Карного кодексу. Тоді ж. влітку 1969 року, Івана Сокульського вперше заарештували. Під час арешту молодого поета з Новомосковська Миколи Кульчинського знайшли кілька примірників „Листа", які були закладені в дру-карську машинку. Обшук у будинку асистента металургійного інституту Віктора Савченка нічого не виявив, тому представники органів обмежилися підпискою про невиїзд. Суд відбувся в січні 1970 року. Сокульському і Кульчинському пред'явили обвинувачення „Агітація і пропаганда з метою підриву, ослаблення радянсь¬кої влади, поширення наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а гак само розповсюд¬ження або виготовлення і зберігання з тією ж метою в письмовій, друкованій чи іншій формі творів такого ж змісту" згідно зі ст. 62 Кримінального кодексу УРСР. В. Савченку інкримінували ст. 187 - „систематичне поширення в усній формі явно неправ¬дивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад..., виготовлення або розповсюдження творів такого ж змісту". Таким чином, „Лист творчої молоді Дніпропетровська" зарахували до творів, що підривають радянський лад. Одним з останніх, хто був покараний на Дніпропетровщині за опозиційні настрої у 1985 році, став поет Володимир Іванович Сіренко. Його арешту передувало двадцятирічне перебування в зоні пильної уваги обласного управління Комітету державної безпеки. В одному з віршів „літературознавці" від КДБ угледіли сатиру на першого секретаря обкому партії О. Ватченка. Негайно надійшла команда: з партії виключити, з посади редактора багатотиражної газети вагонобудівного заводу в Дніпродзержинську зняти. Для нього — випускника філологічного факультету університету — не знайшлося ні місця журналіста, ні вчителя. Врешті-решт влаштувавшись технічним редактором в один із науково-дослідних інститутів Дніпропетровська, він продовжував писати вірші та відчувати настирливу увагу з боку комітет держбезпеки, який періодично проводив у нього обшуки, викликав на „профілактичні бесіди" до обласного управління. Хтось із друзів поета, співчуваючи, що його вірші майже не друкуються на батьківщині, надіслав їх на Захід. Вірші Сіренка почали лунати в передачах радіостанції „Свобода". Але КДБ, як не намагався, не зміг інкримінувати йому їх пересилку за кордон. Тоді його просто звинуватили у крадіжці. Річ у тому, що інститут, де він працював, друкував свої матеріали в друкарні міста Кобеляки Полтавської області, а Сіренко за це відповідав. Побачивши, що працівники бухгалтерії користуються старими рахівницями, він запропонував передати друкарні списану лічильну машинку. Саме за цю офіційну передачу машинки, яку оформили як крадіжку, засудили Володимира Сіренка до двох з половиною років примусових робіт. Після звільнення у 1987 році він працював до пенсії редактором обласного телебачення і кілька років добивався повернення своїх конфіскованих матеріалів — віршів, нотаток, щоденників тощо 2. Дисидентський рух на Дніпропетровщині Пригадайте: Що таке „дисидентство"? Поряд з офіційною, керованою владою, суспільно-політичною активністю громадян, існувала й інша громадська активність, в основі якої було не сприйняття радянського ладу і способу життя та потяг до традиційної української культури. Нове пробудження громадянської ініціативи та національної свідомості відбулося після XX з'їзду КПРС (1956), на якому М.С. Хрущов виступив з доповіддю „Про культ особи Сталіна та його наслідки". Саме тоді, вперше за багато років існування тоталітарного режиму грома¬дяни, незалежно від соціальної та національної приналежності, отримали певну інформацію відносно злодіянь режиму в особі його вождя та найближчого оточення. Історична довідка. Політичні та соціально-економічні реформи М.С. Хрущова, що були спрямовані на лібералізацію радянського режиму, практично не зачіпали сталінізацію як фундамент тоталітарної системи, а мали зовнішній косметичний характер. Це призвело до посилення критич¬ного ставлення до внутрішньої та зовнішньої політики КПРС, певного роз¬чарування в соціалістичних цінностях, зростання опозиційних настроїв серед населення. Як наслідок цього процесу, в СРСР з'явилося дисидентство (від латинського слова „незгодний") — виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології та політиці; відступництво від учення панівної церкви. В Україні дисидентство започатковано в 1950-х роках. Інакомислення громадян набуло значного поширення в багатьох культурних центрах України — Києві, Львові, Одесі, Харкові, Дніпропетровську. Від пересічних громадян, особливо від студентів, науковців, ко¬муністів, влада вимагала знання вчення класиків марксизму-ленінізму — К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна. Як правило, обіз¬наність у працях класиків була поверхневою, а посилання на ті чи інші цитати формальними. Але серед „знавців" безсмертного вчення траплялися справжні прихильники, які стверджували, що існуючий у Радянському Союзі режим не керується марксизмом-ленінізмом і що для виведення суспільства з політичної та соціально-економічної кризи необхідно повернутися до джерела, тобто, до справжніх принципів марксизму-ленінізму. Такі своє¬рідні погляди теж були однією з форм дисидентства. Щирим послідовником вчення марксизму-ленінізму був ветеран праці, колишній голова колгоспу ім. М. Калініна (Ніко¬польський р-н), член КПРС з 1920 року Дмитро Іванович Попов. Він надіслав у грудні 1958 року на адресу ЦК КПРС та ЦК ВЛКСМ програму підпільного угруповання, організованого ним з метою проведення масових робітничих виступів проти існуючої тоталітарної системи. Зокрема, у документі „Партія і держава диктатури робітничого класу" Д. Попов вимагав „пере¬глянути принципи партійного будівництва", „забезпечити існу¬вання різного роду внутрішньо партійних фракцій і угрупо¬вань", „дозволити практику дискусій і плебісцитів", „надати більшої самостійності місцевим партійним організаціям". Привернути увагу суспільства до найпекучіших соціальних проблем намагався мешканець Дніпропетровщини Іван Шмалько. Він розповсюджував листівки із закликами усунути від влади Микиту Хрущова, за що у квітні 1959 року зазнав переслідувань з боку владних структур за ст. 7 ч. II КК СРСР „Про кримінальну відповідальність за державні злочини". Багато листівок антирадянського змісту виготовив комсорг однієї зі студентських груп Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту Анатолій Сенін. Він планував роздати їх у місті напередодні святкування 45-ї річниці Жовтневої революції, але був заарештований. За „наклепи на радянську дійсність" його засудили на п'ять років позбавлення волі. Рішенням судової колегії в кримінальних спра¬вах Дніпропетровського обласного суду до 6 років перебування у виправно-трудових таборах суворого режиму був засуджений інструктор Кіровського райкому комсомолу м. Дніпропетровсь¬ка Віктор Хазяїнов за публічну критику, антирадянські вислов¬лювання про наявність численних фактів приписок і окозамилю¬вання в роботі первинних комсомольських організацій та за участь у розповсюдженні листівок взимку 1963 р. на ст. П'яти-хатки Придніпровської залізниці, а також у Житомирі та Вінниці. Історична довідка. Десталінізація комуністичного режиму кінця 50-х -початку 60-х років сприяла поширенню національно-визвольного руху в Україні, який проявився в дії легальних та підпільних організацій, що ста¬вили собі за мету ліквідацію диктату центру, досягнення вільного розвитку національних відносин, української культури, мови, звичаїв. У відповідь на публічні протести свідомо налаштованих громадян проти національно-культурного утиску розпочалися репресії з боку влади. „Неугодних" системі людей відправляли до таборів та на заслання. У 1960 р. національно свідома молодь із числа студентів держуніверситету і медичного інституту створила неформальну групу „Дніпро", яка сповідувала ідею виходу України зі складу СРСР. Про неї в органах держбезпеки дізналися випадково, коли у 1963 р. звернули увагу на дипломну роботу „Поема Т.Г. Шев¬ченка „Великий льох" студента філологічного факультету універ¬ситету О. Овчаренка, в якій він, аналізуючи творчість великого українського поета, поставив під сумнів офіційну концепцію воз¬з'єднання України з Росією та позитивну роль Богдана Хмель¬ницького в українській історії. Звісно, це було кваліфіковано як прояв „українського буржуазного націоналізму". У ході слідства була встановлена приналежність Овчаренка до групи „Дніпро". Йому та іншим членам групи було висунуто офіційне письмове попередження з вимогою припинити „політично шкідливу діяльність". Пізніше, у 1965 р., „профілактичних" дій зазнати студенти Дніпропетровського держуніверситету Олесь Завгородній та Іван Сокульський, колишній співробітник Магдалинівського радіомовлення Олександр Водолажченко, інженер заводу п/с 186 Валерій Семененко та методист художньої самодіяльності профспілок Панаід Вакаренко, які також були учасниками аналогіч¬ного молодіжного угруповання. Безумовно, на когось такі профілактичні заходи „з метою за¬хисту радянського державного і суспільного ладу" подіяли і вони, так би мовити, зійшли з дистанції, але чимало було таких, хто послідовно та наполегливо продовжував шукати правди і спра¬ведливості. Серед них — О. Завгородній, І. Сокульський, О. Кузьменко, І. Рибалка, В. Савченко, М. Кульчинський та багато інших. 14 червня 1968 року на бюро Червоногвардійського райкому партії Дніпропетровська були розглянуті матеріали на комуніста Гаврила Прокопенка, представлені Управлінням КДБ по Дніпро¬петровській області. Партійному осуду було піддане нелегальне придбання книги з історії України „Теоретика українських націоналістів" М.С. Грушевського і поширенні її серед молоді міста. Прокопенка звинувачували у тенденційних поглядах на засто¬сування української та російської мов у повсякденному житті, за політичну незрілість в оцінці ідейно шкідливого роману О. Гончара „Собор", за „прояви націоналістичних поглядів, настроїв, що мали місце у віршах „Час реве, мов потужний двигун". Йому закидалася дружба з неблагонадійним поетом-початківцем М. Романушком, який прочитав сам і давав читати знайомим працю Івана Дзюби „Інтернаціо¬налізм чи русифікація?", відне-сену властями до „ідеологічно шкідливих". Крім того, пролунала різко негативна оцінка твор¬чості націоналістично налаштованих молодих поетів Івана Сокульського та Олеся Завгороднього. З часом правозахисна діяль¬ність О.О. Кузьменка, І.Д. Ри¬балка, В.В. Савченка. І.Г. Сокуль¬ського та інших набувала сили, що викликало серйозну стурбо¬ваність владних структур об¬ласті. Дніпропетровські диси¬денти виступали на захист політ¬в'язнів, боролися за поширення української мови, розповсюджували «самвидаву» літературу. Згодом вони встановили зв'язки зі своїми однодумцями в Києві та Львові, зокрема з І. Дзюбою, О. Гончаром, І. Гончаром, нащад¬ками родини Т.Г. Шевченка. Ідеали свободи та самовіддана любов до України підштовхнули робітника дніпропетровського заводу „Промцинк" Василя Макуха до трагічної форми протесту. 5 листопада 1968 року на Хреща¬тику, на центральній площі столиці України, він здійснив акт самоспалення. Народився Василь у Львівській області, у роки війни воював в УПА. Після арешту у 1946 р. він майже десять років відбував покарання у мордовському концтаборі. Після п'ятирічного життя на засланні Василь Макух зі своєю дружиною перебрався до Дніпропетровська з однією метою — продовжити боротьбу за волю України. Незважаючи на „вагомі результати" в боротьбі з дисидентським рухом на Дніпропетровщині, діяльність органів держбезпеки викликала певні нарікання з боку обласного комітету партії. Так, 18 січня 1972 р. на бюро Дніпропетровського обкому КПУ після звіту обласного управління КДБ було зазначено, що... в результаті серйозних упущень і промахів у політико-виховній роботі серед особового складу УКДБ мають місце серйозні недоліки в оперативній роботі, відсутня належна поступальність у боротьбі з ідеологічною диверсією, не глибоко вивчаються процеси в середовищі українських і єврейських буржуазних націоналістів, недостатньо ведеться робота серед творчої інтелігенції і молоді". Ясна річ, після такої критики місцеві органи КДБ ще пильніше зосередили свою увагу на пошуках антирадянськи налаштованих мешканців області та ще активніше нейтралізовували націоналіс¬тичні елементи. За статистикою, в 1970-80-х рр. на Дніпропет¬ровщині було заарештовано 16 учасників руху опору. За різні „злочини" і до різних термінів ув'язнення були засуджені І. Сокульський, М. Кульчинський, В. Савченко, А. Євминенко, Ю. Федоров, Б. Цимбал, В. Острогляд, С. Свинарь, А. Демченко, Г. Нечипоренко та інші. Бухгалтерію переслідувань доповнили житель м. Інгулець Тро¬хим Шинкарук за спробу створити підпільну організацію „Това¬риство визволення України" та колишній завідувач одного з мага¬зинів м. Дніпропетровська Валерій Тюричев, що протестував проти війни в Афганістані та відсутності у громадян СРСР полі¬тичних й економічних свобод. Зазнали удару від органів й учасники гельсінського руху на Дніпропетровщині. У жовтні 1979 р., невдовзі після вступу до Ук¬раїнської Гельсінської групи, спецслужбами був скомпро¬метований український правозахисник, вчитель англійської мови Петро Розумний, який мешкав у с. Пшеничне Солонянського району. Коли стало зрозумілим, що з приводу правозахисної діяльності нічого не вдасться інкримінувати, його просто затримали працівники міліції, і під час обшуку в кишені знайшли невеличкий складаний ножик, який оголосили „холодною зброєю". Цього виявилося достатньо, щоб засудити П.Розумного до 3 років ув'язнення відповідно до ст. 223-3 Кримінального кодексу УРСР за зберігання холодної зброї. Як відомо, фундатори Української Гельсінської групи Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Петро Григоренко та інші наприкінці 70-х років звернулися до Белградської наради 35 держав, що зібралися для перевірки виконання Гельсінських угод, з інформацією про порушення прав людини в СРСР. Мешканець селища Васильківка Дні¬пропетровщини, економіст Віта¬лій Калиниченко направив від¬критий лист до Л. Лук'яненка, в якому прохав рекомендувати його до складу групи та поста¬вити під зверненням до євро¬пейської спільноти і його підпис. Текст документа потрапив на Захід, був озвучений у передачах „Голос Америки" і „Свобода", що викликало відповідну реакцію влади. Почалася розправа над фундаторами УГГ. За грати на 10 років потрапив і В. Калиниченко за систематичне виготовлення і розповсюдження документів „з наклепами на радянський дер-жавний і суспільний лад", чим скоїв злочин, передбачений статтею ст. 62 ч. 2 КК УРСР. Після першого арешту та визволення з табору продовжив ак¬тивну громадську діяльність Іван Сокульський. Він увійшов до Української Гельсінської групи, виступав на захист в'язнів совісті, проти незаконних репресій, що обрушувала на інакомислячих радянська каральна система. Не полишив Сокульський і своєї літературної творчості. Для його поезії була характерна грома¬дянська спрямованість, уболівання за рідний край, українські мову та культуру. Чергова розправа над Іваном Сокульським роз-почалася навесні 1980 року. За кілька обшуків, що проводилися один за другим, були вилучені вірші, щоденники, нотатки особистого характеру, друкарська машинка. Не забарився й арешт. У постанові про порушення кримінальної справи було зазначено, що „Сокульський І.Г. на грунті антирадянських націоналістичних переконань з метою підриву Радянської влади систематично виготовляв і зберігав документи, в яких зводяться наклепницькі вигадки та заклики до повалення в нашій країні державного і суспільного ладу, чим скоїв злочин, передбачений статтею 62 ч. І Кримінального кодексу УРСР". Слідство тривало дев'ять місяців. Основне місце серед речових доказів „злочинної діяльності" затятого «українського націона¬ліста» І. Сокульського займали його вірші „Шевченкова дума", "Реквієм", "Руїна", „Пам'ятай квітку", „Поетові снилось" та публі¬цистичні твори „Навіщо комунізмові народ", „Останнє слово на суді". Усього Іван Сокульський провів 5 років у тюрмі, 5 років у таборах особливого режиму та 5 років на засланні. Вийшов на волю І. Сокульський у 1988 році. 13 років в'язниць, таборів, 73 доби в карцері вкрай підірвали його здоров'я. Помер Іван Григорович Сокульський 22 квітня 1992 року. Отже, „хрущовська відлига" зменшила масштаб репресій і по¬м’якшила їхні форми, але не припинила остаточно. Дії будь-кого, хто з тієї чи іншої причини викликав занепокоєння чи невдо¬волення влади, могли кваліфікуватися нею як антирадянські, причому право визнання вини належало виключно партійним органам і КДБ. Діапазон існуючих засобів репресій був досить широким — від ув'язнення у тюрмі чи таборі до звільнення з робо¬ти, постійного стеження, обшуків, „профілактичних бесід", тобто здійснення безупинного психологічного тиску, який виснажував і деморалізував жертву часто не менше, ніж ув'язнення. За допомогою механізму репресій, ідеологічного тиску влади при підтримці каральних органів до середини 1970-х років вдалося припинити діяльність дніпропетровських дисидентів-правозахисників, а більшість людей, зокрема „шістдесятників", примусити ретельно приховувати свої політичні погляди. Якщо в Києві ще подеколи відбувалися сплески дисидентського руху, то в регіонах, у тому чисті на Дніпропетровщині, надовго встановилася видимість однодумства. Багато років тоталітарний режим душив вільну думку і кожний прояв громадської актив¬ності людей. Але, як показала історія, досвід опозиційних сил нашого краю став у нагоді вже через кілька років, коли з'явилися умови для виникнення неформальних самодіяльних організацій та об'єднань, масових громадських рухів, створення багатопартійної системи тощо.