Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 4
Гостей: 4
Пользователей: 0
|
Рем ТЕРЕЩЕНКО
ЖОДНОГО ДРУГА НЕ ЗРАДИВ І В ЖОДНІМ РЯДКУ НЕ ЗБРЕХАВ
СІРЕНКО Володимир Іванович. Народився в 1931 р. в селі Новопетрівці поблизу Бердянська. Українець. Поет. За сфабрикованою кримінальною справою засуджений в 1985 році до примусових робіт. Реабілітований у 1991 році. Народився і прожив дитячі і юнацькі роки Володимир Сіренко в Приазов’ї. Батько, Іван Андрійович, працював на керівних посадах сільського масштабу — голова сільради, голова колгоспу тощо. Як і інших працівників, за існуючою тоді традицією, його часто перекидали з місця на місце. Мати, Тетяна Антонівна, переїздила разом з чоловіком. Щоб Володя міг навчатись, не міняючи шкіл, його оселили в селі Новоспасівці у бабусі, Параски Антонівни,— простої неграмотної селянки, наділеної справжньою народною мудрістю і щирим люблячим серцем. 7 класів Володі вдалося закінчити тільки в 1947 році. Він вступає до ремісничого училища при Дніпродзержинському металургійному заводі, оволодіває спеціальністю підручного сталевара. Закінчив училище в 1950 році, та сталеваром працювати не судилось. Письменницький хист виявився ще під час навчання — його дописи і вірші друкувала міська газета «Дзержинець», він спілкувався з журналістами, став серед них своєю людиною. Влітку 1950 року власний кореспондент «Правды» в Дніпродзержинську В. Титаренко порекомендував Володимира на посаду кореспондента міського радіомовлення, йому дозволили не відробляти три роки по закінченні училища за фахом. Працював спочатку кореспондентом, потім літературним редактором, бо добре володів словом, вмів просту суху інформацію подати так, щоб людям було цікаво її слухати. В 1953 роді Володимира Сіренка призивають на військову службу, направляють в парашутно-десантну частину до Пскова. Служба пішла добре, здійснив 24 бойових парашутних стрибка. Як зразкового воїна Володимира приймають до лав КПРС. Демобілізувався в 1956 році, поступив літпрацівником в багатотиражну газету заводу ім. Дзержинського в Дніпродзержинську «Знамя Дзержинки», згодом став відповідальним секретарем. Через деякий час перейшов редактором багатотиражки «Вагоностроитель», що виходила на вагонобудівельному заводі ім. газети «Правда». Закінчив 10 класів вечірньої школи, філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Поезія Володимира Сіренка поволі виходить у широкий світ. Його вірші друкують «Правда», «Комсомольська правда» та інші центральні і республіканські газети. Це були роки, коли в країні починався період, названий з легкої руки Іллі Еренбурга «відлигою». Багато інтелігентів, людей творчості вирішили, що справді наступили нові часи, що зі сталінщиною покінчено, що можна відкрито говорити і писати про негаразди буття. До пори до часу начальство заплющувало, точніше, примружувало очі. І через ці примружені очі потроху приглядалось, «хто наш, хто не наш». Але поступово гайки знову починають закручувати. В якості «літературних критиків» все частіше діють спеціалісти з партійного апарату і КДБ. Саме їм належало право вирішувати, хто з нами, а хто проти нас. В одній слухацькій аудиторії Володимир Сіренко прочитав вірші: Ми українці. Нація Тараса. Ми Сагайдачні і Кармелюки. Коли з’явились — невідомо часу. Ми древні, як земля і як віки. Нас мордували, нас тягли на плахи. Немало протекло кривавих рік. Хотіли ополячити нас ляхи, а росіяни зрусити навік. Можливо ці, а може, інші такого ж гатунку рядки викликали швидку реакцію.. До Володимира Івановича приїхав лейтенант з обласного управління КДБ і напрочуд делікатно, вибачаючись, попрохав відвідати Дніпродзержинський міський відділ. Там чекав більш високий чин. Він вже не обтяжував себе вибаченнями, а буквально з порогу задав запитання: — Чому ви почали писати вірші українською мовою? Адже увесь час, скільки ми вас знаємо, ви писали по-російськи? Якби це питання прозвучало в Рязані чи Новосибірську, воно якоюсь мірою могло бути доречним: звідки в центрі Росії, чи в Сибіру взявся український поет? Хоч зважаючи на гасло про радянську сім’ю народів, і там могло звучати недоречне. Але на Україні… Почув у відповідь: — Хіба це має якесь значення? Кожен може писати якою схоче мовою і вас це не повинно турбувати. А потім, я ж українець.. . Наступне запитання: —Ради бога, пишіть якою хочете... Справа не в мові, а в тому про що пишуть. От у вас є такі вірші, як «Стена» «Мі льем повсюду дифирамбы» «Тітка Ганна»? Є, я їх читаю на виступах. — Ви могли б показати їх нам. Якщо неважко, привезіть. Ми подивимось і повернемо. Дніпропетровське обласне управління КДБ направляє до республіканського комітету інформацію про поведінку Сіренка, яка не може бути схвалена владою – в колі знайомих він припускав ідеологічно шкідливі висловлювання, заперечував необхідність партійного керівництва літературним процесом, вихваляв свободу критики, що існує в Сполучених Штатах Америки, виступав з віршами «не нашого» змісту. Звідти інформаційне повідомлення йде до Центрального Комітету КП України. Звідти з резолюцією «розібратися і зробити відповідні висновки» інформація спускається в Дніпропетровський обком партії. До інформації прикладений додаток на 14 сторінках - вірші. Серед них був вірш «Стена» В ньому говорилося про якогось «вождя», який відгородився від людей високим парканом, міліцією, вівчаркою. Питалось, кого він боїться… Там були і такі рядки: Он днем, пыхтя не от стыда, от сала, с трибун о справедливости орет… И слушает его тот, что подвале в бараке, в уплотнении живет А оскільки тодішній секретар обкому О.Ф. Ватченко мав досить огрядну комплекцію, то вирішив, що вірш присвячено саме йому. І ось на зборах ідеологічного активу області Олексій Федосійович так розхвилювались, що навіть ногами затупотіли: — Як допустили, що в Дніпродзержинську живе поет, що пише антирадянські вірші? Не місце таким в партії. Раз не місце, то не місце. Проводиться відповідна підготовка. За статутом КПРС питання про перебування в партії першою повинна вирішувати первинна організація. Сіренко, як редактор багатотиражки, стояв на обліку в парторганізації заводоуправління. Там могла виникнути осічка. Інженери, техніки могли не побачити, чи не побажати побачити криміналу у віршах Володимира Івановича. А часу для довготривалої обробки не було. Вказівка повинна виконуватись негайно. І неодмінно про вигнання. Партійне начальство робить хитрий крок. В. Сіренка переводять на облік до парторганізації вагоноскладального цеху №1, де його мало хто знав. Терміново готують збори, визначають промовців, вручають їм заздалегідь написані тексти. Зборами керує секретар міськкому з питань ідеології, і все проходить так, як задумано. Виключають одноголосно. Рішення зборів проштампували партком заводу і Заводський райком партії. Воно заслуговує оприлюднення. Цитуємо мовою оригіналу: «За последнее время (1965—1966 гг.) Сиренко В. И. написал ряд стихотворений, в которых неправильно истолковывает решения партии и правительства, отмечая недостатки отдельных людей, приписывает их как качества всех советских руководителей. В апреле 1967 г. на встрече с учащимися СШРМ №6 Сиренко В. И. прочитал несколько стихотворений, в которых искажена советская действительность. Бюро райкома постановляет: За чтение среди трудящихся и молодежи идеологически вредных стихотворений, искажающих советскую действительность, Сиренко Владимира Ивановича исключить из членов КПСС». Вважаючи (і цілком справедливо), що виключили з партії його безпідставно, Володимир Іванович подав апеляцію до Центрального комітету КП України. Його викликали на засідання Комітету партійного контролю. Перед засіданням інструктор порадив вести себе спокійно, помилки визнавати, але в груди себе не бити і навколюшки не ставати, головне — пообіцяти виправитись… Голова Комітету І. С. Грушецький сказав: — В голове у товарища Сиренко еще много мусора, пусть походит, подумает, а через год-полтора мы вернемся к его вопросу. Как, товарищ Сиренко? А у того раптом зануртувала козацька кров, і замість того, щоб покірливо погодитись, Володимир Іванович каже: — В коридорах Центрального комітету партії всі ходять в пижикових шапках. Я ношу кролячу. Випішіть мені пижикову, може, під нею в мене зміниться мислення. Грушецький підхопився з крісла і замість формули закінчення питання несамовито зарепетував: — Пошел вон!— А далі полилась така лайка, яку можна почути хіба що в п’яному хуліганському гурті, але аж ніяк у стінах вищого партійного органу. Коли з партії виключили, то про журналістську роботу й мови не може бути. Так йому сказали в міськкомі партії. — Я закінчив філологічний факультет Дніпропетровського державного університету, можу працювати викладачем мови і літератури. — Про викладання забудьте тим більше. Відправили вихователем гуртожитку об’єднання «Азот». А В. Сіренко голову перед владою не схиляв. Коли почалось цькування «Собору», надсилає вітального листа О. Гончару: «Дорогий Олесю Терентійовичу! Пише Вам цього листа молодий за кількістю книжок, та вже немолодий за віком поет з Дніпродзержинська – тієї За чіплянки, де слава Богу і собор ще цілий, і зустрічаються ще люди з душами високими, красивими та могутніми, як собори А нагодою написати цього листа став Ваш новий роман, якого дочитав учора. Наповнилось серце гордістю за нашу українську літературу, радістю, що з`явився нарешті і у нас роман віку і захотілося написати Вам –поздоровити, поділитися думками. Вихід у світ «Собору» - величезна подія. Цей роман, пробачте мені, вагоміший і«Прапороносців» і «Тронки», хоча невеликий. Та хіба кількість сторінок говорила коли-небудь про значимість твору? Ні, сто разів – ні. Можна написати за життя одне лише оповідання, яке буде коштувати багатьох товстелезних романів чи повістей, і навпаки. Мене збагатив «Собор».Особливо вразила його принципова правдивість, яка притаманна справжнім художникам усіх часів, його сповідальна чистота, людяність, мовна чарівність... ...треба вірити в майбутнє, в його велич і світлість. І я вірю. Я вірю, що вічно буде на землі український народ, вічно стоятимуть соборі, і не буде дурнів, держиморд, висуванців – отієї лободи, що пнеться уверх, прагнучи заглушити все добре, що посіяне людством, нашими предками. До цього ми йдемо, заради цього живемо на нашій священній козацькій землі, боремось зі злом, не думаючи про себе, не озираючись боязливо назад. Я знаю, що Ви одержуєте сотні листів, особливо в ці дні, і у Вас не буде часу відповісти мені. Та коли напишете хоч кілька слів, буду щасливий, бо ціную Вашу творчість. Пробачте за турботу. З повагою. В. Сіренко 5 квітня 1968 року». Олесь Гончар відгукнувся коротенькою, майже телеграфною відповіддю: «Шановний Володимиру Івановичу! Дякую Вас за тепле й розумне слово. Вітаю Вас з Першотравнем. Олесь Гончар». Така листування «компетентні органи» не схвалювали і вживали відповідних заходів. В житлово-комунальній конторі об’єднання «Азот» терміново проводиться скорочення штатів на одну одиницю — і ця одиниця В. Сіренко. Після багатьох поневірянь в пошуках роботи поступає Володимир Іванович до Дніпропетровського відділення Всесоюзного інституту мінеральних ресурсів і працює в ньому 17 років. Не припиняв він і творчої роботи. Радянська преса для нього закрилась наглухо, тому працював, як кажуть, в стіл, читав вірші друзям. А друзів в нього з’являлось все більше і більше, причому не тільки в Україні, але і в Росії, Білорусії. Хтось з них направив вірші і розповіді про цькування поета за кордон. Тепер поетичні доробки Володимира Сіренка, відомості про його долю починають звучати в передачах «Голосу Америки», «Німецької хвилі», «Свободи»… Постійний біль Володимира Івановича і його однодумців — наступ на українську мову, літературу, освіту, взагалі культуру українського народу. Не бажаючи миритись із загибеллю мови, поет стає на захист українського. Робив це як міг — розмовляв виключно українською мовою, в своїх віршах, в газетних виступах, всюди, де була хоч найменша можливість, захищав культурні надбання України. А це у можновладців викликало страшенне невдоволення. Зауважимо, що над партійним керівництвом тоді витав страх перед «націоналізмом», і воно винюхувало його з завзятістю мисливських хортів. Термін «націоналіст» часто-густо був синонімом «антирадянщика». Ярлики чіпляли всім і всюди, де виникала щонайменша «загроза», а за ярликом слідом йшли репресії. Тож не дивно, що діяльність Володимира Івановича привертала до нього постійну увагу властей, зрозуміло, увагу недоброзичливу. Посилюється тиск з боку КДБ. За Сіренком назирці ходили «топтуни», вдома тричі влаштовувались обшуки, до нього підсилали «стукачів», провокаторів, намагались втягти в бійки на вулицях, не раз викликали на «бесіди» до обласного управління. Ці «бесіди» заслуговують окремої розповіді. Людина одержує повістку, відповідно до неї прибуває о 9 годині ранку до управління і з нею починають розмовляти. Обов’язково два чина — задають питання, «радять», як треба жити, як себе поводити і т. ін. «Приємна розмова» триває 5-6 годин без перерви для викликаного. «Вихователі» говорять по черзі, виходять, відпочивають, обідають. А він сидить, перебуваючи у постійному напруженні, бо не можна допустити жодного необережного слова, за яке відразу схопляться «співбесідники». Та переконання Володимира Сіренка залишались незмінними. В. Сіренко надсилає свої поезії в українську пресу братніх соціалістичних країн — Польщі і Чехословаччини. Це КДБ також розцінило як кримінал. Тепер вже підключилась прокуратура. Викликають до обласного прокурора і оголошують застереження. Існувала така форма впливу — щось на зразок адміністративного попередеження, за яким могли вживатись більш серйозні заходи. Сіренко підписатись під протоколом про таке застереження відмовився: — Я вважаю, що надсилати вірші до соціалістичних країн — це майже те саме, що друкувати їх в газетах Запоріжжя чи Кіровограда. Після однієї з передач «Свободи» Володимира Івановича «запрошують» до секретаря обкому партії з питань ідеології. В кабінеті сидить начальник обласного управління КДБ. Секретар показує Сіренку аркуш паперу, на якому щось надруковано. І говорить: — Ось радіоперехват передачі «Свободи» про вас. Як ці відомості потрапили за кордон? Треба дати відсіч нашим ідейним ворогам. Сіренко: — Там йде мова про те, що мені не дають друкуватись, що мене переслідує КДБ. Це правда чи ні? — Правда. — Так чому ви мене примушуєте спростовувати правду, тобто брехати? І тут у Володимира Івановича з’являється ідея: — Давайте дамо відсіч ідейним ворогам справою. Вони сповіщають, що мене не друкують, а ви візьміть і випустіть збірку моїх віршів. Секретар пішов кудись радитись, ходив хвилин двадцять. А В. Сіренко поки що звертається до чекіста: — Може б ви розпорядились, щоб перестали за мною ходити, дихати у потилицю, влаштовувати провокації? Той спочатку обурився: — Цього не може бути.— А потім: — Обіцяю, що ми не будемо вас турбувати, якщо ви не будете турбувати нас. Та слова не дотримав. Тим часом повертається партідеолог: — Будемо друкувати. У вас є в видавництві збірка? А в газетах? — Є, давно лежать. — Готуйте, я дам команду. Почалась праця над збіркою. Посиділи з редактором видавництва «Промінь», почистили, відправили до друкарні. Через якийсь час приходить автор туди, питає: — Як йде моя збірка? — Ніяк не йде. У нас її забрали, шукайте в обкомі. Побіг в обком, а там: — Ваш збірник у інструктора, розмовляйте з ним. Сидить інструктор молодий, тільки початківець у своїй важкій праці, але вже добре обізнаний (звичайно, краще автора), що можна, а що ні, як треба писати, як не треба. — Необхідно переробити дещо. Ось у вас дуже часто вживається слово «Україна», давайте замінимо на «Батьківщина», викинемо «козаків» і взагалі всяку старовину. А що це за назва «Батьківське поле»? Значно краще звучатиме «Ленінське поле» чи «Колгоспне». .Було ще немало подібних розмов, умовлянь, тиску, немов виходила не поетична збірка, а щонайменше Конституція держави, та врешті-решт вийшла. Вона могла слугувати властям засобом контрпропаганди. Про це, зокрема, свідчить той факт, що більша частина тиражу розповсюджувалась в Сполучених Штатах і Канаді, а не на батьківщині поета. А він не вгамовується. Серед його друзів ширше стає коло тих, кого називали «дисидентами» — Б. Антоненко-Давидович, Олекса Тихий, Олесь Завгородній, одна з засновниць Української Гельсінської спілки Оксана Мешко, сім’я дніпропетровських правозахисників Кузьменків та багато інших. В. Сіренко гостро реагує на негативні явища в радянському житті. Одним з таких негативів служила заборона властей друкуватись. Причому напряму, як кажуть, нікому не відмовляли, а виставляли головну «причину» — немає паперу. В такому випадку, всі хто міг і наважувався,— посилали свої твори за кордон. Володимир Іванович відгукується на ці факти «Гомеровою одисеєю»: У видавництво дід Гомер Свої поезії припер. Редактор так сказав Гомеру: — Не піде, бо нема паперу… Скипів, образився Гомер І вірші за кордон відпер. Щоб був папір, старий Гомер В тайзі рубає ліс тепер. За такі та їм подібні вірші треба закликати до «порядку». Але як це зробити? Дисидентських заяв він не пише і не підписує, самвидав не поширює, вірші за кордон потрапляють повз нього. КДБ вирішив зайти з іншого боку. До справи прилучається міліція — одержує завдання: будь-що організувати на В. І. Сіренка кримінальну справу. Стеження посилюється, і врешті-решт зачіпку вдалося знайти. В інституті мінеральних ресурсів Володимир Іванович займався редагуванням матеріалів — технічних і наукових звітів, наукових статей тощо. Крім того, йому доручалось забезпечення інституту різними бланками. В основному друкувались вони в друкарні міста Кобеляки Полтавської області. У Сіренка з її працівниками склались добрі відносини, від яких була велика користь справі. Наприклад, коли інститут не мав паперу, чи не міг вчасно розрахуватись, то замовлення виконувались в борг. Якось Володимир Іванович звернув увагу, що працівники бухгалтерії, друкарні змушені робити розрахунки, досить складні і великі за обсягом, користуючись такою «технікою», як ручні рахівниці. А він знав, що в інституті зберігається багато непридатних списаних лічильних машинок — калькуляторів, які ніяк не могли зібратись викинути. Сіренко пропонує одну з них відремонтувати і передати в друкарню. Машинку привели до ладу, передачу оформили за правилами, і бухгалтери одержали калькулятор, а з ним якесь полегшення в роботі. Видно, чогось такого чекали «компетентні органи». Не до міліції, не до КДБ, а до Амур-Нижньодніпровського райкому партії на В. І. Сіренка поступає заява з дуже негативними політичними характеристиками і повідомленням про «незаконну» передачу калькулятора. Репресивна машина приведена до дії. Та спочатку — пробуксовка. Раз заява прийшла до райкому, перевіряти прийшов звідти інструктор. Чи може був недосвідчений, чи не встигли проінструктувати де слід, але ніякого криміналу не знайшов. Все ж прокуратура порушує кримінальну справу. І знову затримка. Хоч цілий рік йшло слідство, слідчий прокуратури Горяний складу злочину не побачив. Справа в тому, що для відкриття кримінальної справи в суді потрібен позов з боку потерпілої організації, але в інституті ніхто його подавати не збирався. Та під тиском КДБ суд, точніше суди, бо було їх два, все ж таки відбувся. Це сталось в квітні і травні 1985 року. Під час першого розгляду суддя, як не тиснули на нього, не знайшов складу злочину і повернув справу на дослідування. Тоді доручили засудити В. Сіренко Голові Амур-Нижньодніпровського суду Притулякові, пізніше заарештованому за грубі порушення законності.. До судового засідання він попрацював зі свідками – одних залякав, тих, хто могли «підвести» викреслив. Знайшов підходящого «експерта»: з електроніки, готового підтвердити все що потрібно. :Друге судове засідання відбулося 23 травна 1985 року. Прокурор з високим громадянським пафосом затаврував «злочин» В. Сіренка, зажадавши для нього суворого покарання. Суддя вів засідання залізною рукою - протокол засідання фальсифікувався безпосередньо в залі, бо свідки говорили одне, суддя наказував записувати інше — те, що треба для засудження. Таким чином, набрали матеріал для вироку: крадіжка, зловживання службовим становищем — два з половиною роки примусових робіт. На примусові роботи відправили до Астраханської області, потрапив у районний центр Камизяк. Та світ, як кажуть, не без добрих людей. Влаштуванням В. Сіренка повинен був займатись начальник міліції майор Буличов. Він прочитав справу, поговорив з арештантом, зрозумів, що все висосане з пальця, і прийняв таке рішення: — Працювати будете вахтером у гуртожитку, у вільний час пишіть свої вірші. Володимиру Івановичу довелося в Камизяку зайнятись двома літературними жанрами. Перший — це поезія. На щастя ті, хто погнав його в заслання, не скористались історичним прикладом царя Миколи Першого, не заборонили «писати і малювати», як той у свій час Тарасу Шевченку. І немало поетичних рядків народилось в Камизяку: І присудили чужину Мені далеку, невідому. Сюди листи ідуть із дому, Здається вічність не одну. Я скнію тут і дні лічу, У райлікарні дотліваю, А найстрашніше, що не знаю, Коли додому полечу, У свій благословенний край, На свою милу Україну. А другий жанр — заяви до Верховного суду СРСР, Генерального прокурора, в інші високі інстанції. Звідусіль одержував стандартні відписки: «Вирок правильний. Оскарженню не підлягає». Спрацювала лише заява на ім’я ХХVII з’їзду КПРС. Її передали до Генерального прокурора Союзу, вочевидь, з пропозицією вирішити справу по справедливості. За його протестом вона була переглянута — лише тепер впевнились, що і шеляга не варта, і Верховний суд вирок скасував. 3 травня 1986 року Володимир Іванович повернувся додому. В своїй заяві на ім’я з’їзду В. Сіренко писав, що всі поневіряння почались з виключення з партії. В 1987 році його запрошують до Москви до «самого» голови Комітету партійного контролю М. С. Соломенцева, який повідомив, що не тільки поновлюють Сіренка в партії, але й зараховують йому 22 роки втраченого стажу. Після довгих роздумів Володимир Іванович вирішує повернутись в КПРС з тим, щоб через деякий час самому покласти партійний квиток. Це він зробив в 1988 році. Та відмовлятись від епістолярного жанру у відносинах з властями час ще не настав — в неволі знаходились «діти» — рукописи віршів та інших творчих доробок. Листування продовжувалось майже півтора року. Це вже був період перебудови, багато з того, про що писав В. І. Сіренко, тепер на весь голос звучало з партійних і державних трибун. Але лише наприкінці 1987 року рукописи повернулись до поета. Оскільки серед головних винуватців поневірянь В. І. Сіренка були органи безпеки, він звернувся до них з вимогою вибачення. І одержав у грудні 1992 року листа від начальника управління СБУ в Дніпропетровській області В. М. Слободенюка з вибаченням і довідку про реабілітацію. Повернувшись з заслання, Володимир Іванович пішов працювати редактором Дніпропетровського обласного телебачення, вів дві авторські передачі — «Не поле перейти», присвячену ветеранам Великої Вітчизняної війни, та «З душі і серця», в якій знайомив телеглядачів з письменниками і поетами. Побачили світ його поетичні збірки — «Батькове поле», «Корінь мого роду», «Голгофа», «Навпростець по землі», книжка спогадів«Велика зона злочинного режиму», Володимир Іванович — член Спілки письменників України, входить до складу її Ради. Його ім’я занесене у всесвітній довідник «Людина і творчість», який видається Оксфордським університетом. Поет живий, здоровий — нічого не взяло. Зустрів його я в місті, у метушні людей. Йому троянда істини торкнулась до грудей, Йому всміхались далі, йому земля цвіла, І сонце шанобливо хилилось до чола. |