Пильно відстежували «компетентні органи» ситуацію передусім в обласній письменницькій організації та у видавництві «Промінь». В доповідних записках на ім’я першого секретаря обкому партії «літературознавці» з КДБ констатували, що в них працюють здебільшого талановиті письменники, але вони в той же час потребують підвищеної уваги і відповідного контролю з боку партдержструктур. Сповіщалося, що в обох організаціях мають місце серйозні недоліки, зокрема, існує не зовсім правильний підхід щодо прийому нових членів в Спілку письменників. Можна лише здогадатись: малося на увазі, що кандидатури вступників не погоджувались з КДБ.
Начальник управління КДБ в Дніпропетровській області направив 30 січня 1963 р. першому секретареві обкому партії доповідну записку, в якій, поряд з іншим, наголошував: «Серед творчої молоді, й особливо серед молодих письменників, що називають себе «шістдесятниками», існує тенденція до відкидання всієї літератури, що існувала до них. Якщо не керувати творчістю молодих письменників, не застерігати їх від помилок і викривлень, то вони можуть стати на шлях створення чужої нашому соціалістичному реалізму літератури і згубно впливати на інших».(ДАДО.-Ф.9870.-О.1.-Спр. 48.-Арк..2-4
Судячи з документів, особливо дошкуляли органам Михайло Чхан, Віктор Корж, Валентин Чемерис. Постійно контролювався їх спосіб життя, розмови, зустрічі тощо. Перед від’їздом обласної делегації на 5-й Всеукраїнський з’їзд письменників працівники місцевого КДБ, вочевидь, надихаючи на нові досягнення у творчості, провели з «неблагонадійними» делегатами профілактичну бесіду, під час якої застерігали від небажаних зустрічей, необережних виступів. Не припинялося стеження і в дні з’їзду. Чекісти точно знали кожний крок дніпропетровських письменників у Києві. Пізніше, скориставшись виступами на захист роману О. Гончара «Собор», В. Чемериса звільнили з роботи у видавництві «Промінь».
Багато головного болю завдавала партійним і каральним органам, сама того не бажаючи, група молодих людей: Іван Сокульський, Олександр Завгородній, Олександр Водолажченко, Віктор Савченко та інші. Хоч жодних радянських законів вони не порушували, підпільних організацій не створювали, демонстрацій і мітингів не влаштовували. Єдине, за що вони виступали послідовно і з юнацькою запальністю – це збереження української культури та її найважливішої складової – мови. В умовах твердого русифікаторського курсу це вже тягло якщо не на відвертий кримінал, то в усякому разі близько до нього, бо пахло «українським націоналізмом». А з ним ні партія, ні тим паче КДБ жартувати не збиралися, дуже хворобливо реагуючи на щонайменші його прояви.
За юнаками велося пильне спостереження. Їхнє спілкування таємно, але ретельно контролювалося і відображалося в оперативних зведеннях обласного управління КДБ та повідомленнях до обкому партії. Що ж було в цих документах?
Ось витяг з одного з них, датованого 2 лютого 1966 р.:
«Напередодні Нового, 1966 року О. Водолажченко, І. Сокульський, О. Завгородній та інші створили групу молоді, яка під керівництвом П. Макаренка неодноразово збиралася у приміщеннях ДДУ і сільськогосподарського інституту для розучування колядок, на що вони, за словами І. Сокульського, мали дозвіл парткому ДДУ і обкому комсомолу.
Увечері 31 грудня група переодяглася в український одяг, який взяли у Палаці студентів, і в складі 16 осіб відвідали квартири низки викладачів університету, будівельного і сільськогосподарського інститутів.
Була зроблена спроба відвідати будинок, де живуть керівні працівники обкому КП України, але черговий міліціонер їх не пустив. У тексті колядок нічого такого, що можна було б осуджувати, не було. Але після закінчення, перебуваючи дещо розпаленими після пригощання, Водолажченко, Сокульський, Завгородній, звертаючись один до одного «пан», стали радіти своєму досягненню, заявляючи, що вони увійдуть в історію, бо вперше добились дозволу на колядки, і в цьому їх велика перемога». Крім цієї події, КДБ непокоїло і те, що молоді люди мають у себе репродукцію виданої у ФРН книги І. Кошелевця «Панорама найновішої літератури в УРСР» націоналістичного змісту, що О. Водолажченко написав і відправив до Києва статтю про тяжкі умови праці майстрів фабрики петриківського розпису та інше.
Виходячи з вищесказаного, начальник управління КДБ вважав за необхідне вжити профілактичні заходи щодо здійснення позитивного впливу на вказаних осіб і вирішення питання про залишення їх на навчанні та ідеологічній роботі.(Реабілітовані істоією… Т.1. С. 275-276)
Особливо загарячкували дніпропетровські партійні очільники, а з їх подачі КДБ після виходу в світ роману О. Гончара «Собор». Спочатку нічого грози не віщувало. У республіканській і місцевій пресі з’явились схвальні рецензії. Та невдовзі хтось з дуже пильних людей дійшов висновку, що у романі в особі негативного героя кар`єриста – пройдисвіта Лободи виведено образ першого секретаря Дніпропетровського обкому КП України О. Ватченка. А він не був пересічним секретарем – як-ніяк член політбюро ЦК КПУ...
Обласна преса негайно одержала команду: довести, що трудящі Дніпропетровщини роман не сприймають, більше того, він містить в собі наклепи на робітничий клас. Відразу ж з’явились відповідні рецензії, листи «робітничих колективів», які з гнівом засуджували твір. Та кампанії в пресі виявилося замало, і почалася розправа над тими, хто схвально оцінював роман.
За позитивну рецензію одержав сувору догану і був звільнений з роботи один з найстаріших дніпропетровських журналістів С. Шейнін, який «проявив ідейну і професійну незрілість, політичну безпринципність, несумісні з високим званням журналіста партійного органу». Такі ж «санкції» були застосовані до вчителя школи робітничої молоді Г. Прокопенка, журналіста І. Опанасенка, поета і працівника багатотиражної газети І. Сокульського та ін.
Особливо турбував можновладців Іван Сокульський. Чим же привернув таку велику увагу до себе молодий поет?
Ще коли він був студентом філологічного факультету ДДУ, занепокоєння пильних органів викликали такі моменти: говорить тільки українською мовою, вірші також пише тільки українською, має в себе репродукцію вже згадуваної книги І. Кошелевця. В КДБ з ним вели «батьківські» бесіди, але Іван продовжував стояти на своєму. Тоді в травні 1966 р. його виключили з комсомолу і університету, почалися поневіряння у пошуках роботи. Якийсь час працював в районних і багатотиражних газетах, вихователем у гуртожитку. Врешті-решт влаштувався матросом на річковий пароплав. З творчістю і стосунками з друзями та однодумцями не поривав, тому й залишався у сфері уваги КДБ – не припинялись проти нього провокації, профілактичні бесіди.171
Остаточно владний терпець увірвався з появою «Листа творчої молоді Дніпропетровська», адресованого голові Ради міністрів УРСР, секретареві ЦК КП України з питань ідеології, секретареві Спілки письменників України. Автором листа був І. Сокульський. В збиранні матеріалів і редагуванні його брали участь І. Заремба, В. Савченко, М. Скорик. Розмножували текст на друкарській машинці І.Сокульський і М.Кульчинський. Лист надіслали, крім адресатів, до редакцій газет, в комітети комсомолу вузів міста. Невідомо, чи читали листа одержувачі, але всі вони негайно переслали його до обласного управління КДБ. У 8-томній справі П-24613 7-й том повністю складений з «речових доказів» – «Листа творчої молоді Дніпропетровська».
У ньому йшлася про брудну кампанію, розгорнуту навколо роману О. Гончара, про цькування його автора і переслідування тих, хто підтримував ідеї «Собору», про наступ на українську культуру під гаслом боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», про руйнування пам’яток історії та культури на Дніпропетровщині.
Буквально «дарунком» для властей стало те, що «Лист» потрапив за кордон і у червні 1969 р. пролунав по радіо «Свобода», а потім з’явився на шпальтах закордонних українських видань. За це авторів вже можна було притягати до відповідальності за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР. В липні 1969 р. заарештовують І. Сокульського і разом з ним М. Кульчинського. Оскільки КДБ вважало, що для солідного процесу двох мало, то вирішило притягти ще третього – асистента металургійного інституту В.Савченка, бо мали відомості, що він брав участь у підготовці «Листа». Під час обшуку вдома криміналу не знайшли, взагалі матеріалу проти нього було небагато, тому обмежились підпискою про невиїзд.
І. Сокульський і М. Кульчинський провели у в’язниці півроку. За допомогою багатогодинних виснажливих допитів їх намагались переконати, що вони запеклі антирадянщики.
Суд відбувся у січні 1970 р. і проходив він за всіма зовнішніми ознаками судочинства – суддя, народні засідателі, прокурор, захисники, але без порушення прав людини не обійшлося. Судове засідання оголосили закритим, не пустили навіть родичів підсудних. Батькам вдалося потрапити до зали суду лише після настійних вимог адвокатів. Зате було багато кадебістів у цивільному.
Не маючи достатньо вагомих доказів, прокурор обвинувальну промову побудував на ідеологічних штампах про великі досягнення радянської національної політики, дружбу народів СРСР і спробу підсудних підняти руку на ці досягнення, кваліфікував їх як антирадянську діяльність, що підпадає під відповідні статті Кримінального кодексу і вимагав для них тюремного ув`язнення
Натомість кваліфіковані, досвідчені захисники, аналізуючи матеріали попереднього і судового слідства, довели, що антирадянська діяльність існує лише у хворобливій уяві КДБ і прокурора, і ніяк не «тягне» на 62-у статтю В крайньому випадку до перших двох можна застосувати 187-у статтю, а відносно В. Савченка взагалі обмежитись окремим визначенням. Але оскільки вирок був «відпрацьований» заздалегідь, то І. Сокульський одержав 4, 5 роки ув’язнення, М. Кульчинський – 2, 5, В. Савченко – 2 роки умовно з трирічним іспитовим строком.
Що ж до інших, хто був якоюсь мірою причетний до цієї справи, обмежились більш м’якими санкціями – звільненням з роботи, виключенням з партії, бесідами в парткомах чи КДБ.
Судова розправа, «профілактика» не змогли придушити опозиційні настрої на теренах області. В постанові обкому партії від 26 серпня 1971 р. «Про заходи щодо виконання постанови ЦК КПРС від 28 червня 1971 р. «Про заходи щодо протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів» зазначалося, що у Дніпропетровську, Кривому Розі, Нікополі, П’ятихатському і Синельниківському районах останнім часом посилилась діяльність антирадянських елементів, які займаються нелегальним виготовленням, розмноженням і поширенням різних творів і документів антигромадянського, націоналістичного, наклепницького характеру, ідейно–шкідливого змісту літературних творів, різного роду звернень. В області... зафіксовано близько 50 назв таких матеріалів.
Бюро обкому зажадало від партійних комітетів підняти рівень відповідальності членів і кандидатів партії, суворо питати з комуністів, які втратили пильність і потурають організаторам та рознощикам антирадянських й інших політично шкідливих матеріалів. Парткоми прямо зобов`язувались «вжити відповідних заходів щодо попередження розповсюдження даної літератури, виявлення осіб, які займаються виготовленням, поширенням і використанням так званих самвидавчих творів».
Отже, самвидавча література настільки турбувала компартійні органи, що вони фактично передоручили своїм структурам функції, радше властиві КДБ зі «спостереження та виявлення» чи згадали крилату фразу про те, що кожен комуніст повинен бути чекістом.
1970–ті роки на Дніпропетровщині характеризувалися певним затишшям в дисидентській діяльності. На першій половині десятиліття лежала чорна тінь недавнього судового процесу, і небагато було людей, котрі за свої думки чи необережні вислови не боялися б опинитись в лабетах радянського «правосуддя».
Друга ж половина 70-х ознаменувалася новим піднесенням національно-демократичного і як його різновиду правозахисного руху. 9 листопада 1976 р. письменник М. Руденко на прес-конференції для закордонних журналістів проголосив про створення Української Гельсінської групи «УГГ», яка ставила своїм завданням встановлення громадського контролю за дотриманням Загальної декларації ООН 1948 р. і Заключного акту Гельсінської наради 1975 р., захист прав людини, зокрема, недопущення карного переслідування за інакодумство, звільнення незаконно засуджених людей. До групи увійшли знані правозахисники О. Мешко, О. Тихий, О. Бердник, Л. Лук’яненко та інші.
Поступово про своє приєднання до неї оголошували люди з різних куточків України, в тому числі й ті, що знаходились в ув’язненні. Повернувшись з табору, І. Сокульський також вступив до УГГ, активно співпрацював у ній, займався правозахисницькою діяльністю, продовжував писати невгодні владі вірші.
В березні 1980 р. у нього проводять кілька обшуків, вилучають щоденники, вірші, нотатки особистого характеру, друкарську машинку, а 10 квітня заарештовують. У постанові про порушення кримінальної справи зазначалося, що «Сокульський І. Г. на грунті антирадянських націоналістичних переконань з метою підриву Радянської влади систематично виготовляв і зберігав документи, в яких зводяться наклепницькі вигадки та заклики до повалення в нашій країні державного і суспільного ладу, чим скоїв злочин, передбачений статтею 62-ю Кримінального кодексу УРСР».
Для проведення слідства було сформовано цілу бригаду, нібито арештований і насправді був «надзвичайно небезпечним злочинцем», становлячи реальну загрозу руйнації підвалин компартійної держави. Як би там не було, але воно тривало 9 місяців і завершилося створенням 10-томної справи, котра мала довести ворожу, антирадянську суть І. Сокульського. В основу обвинувачення була покладена власне сама поетична творчість. Не хотів Іван Сокульський писати «як положено», писав, як веліла совість, душа, творча наснага. На десятках аркушів цитуються вірші з обов’язковим рефреном про їх антирадянську сутність і загрозу існуванню радянської влади. Постає логічне питання, чому така інтимна річ, як поетика, а у випадку з І. Сокульським взагалі доступна тільки вузькому колу друзів, бо його вірші не друкували й не збиралися це робити, не влаштовувала можновладців, і тим більше може служити основою для обвинувачення в кримінальному злочині. Відповідь на це можна, мабуть знайти в самій владній системі, яка просто жахалася, щоб «з іскри не загорілось полум’я».
Суд відбувся у січні 1981 р. Вирок фактично повністю дублював положення обвинувачення. Та оскільки І. Сокульський і його «партнер» по справі електрик одного з колгоспів в Синельниківському районі Г. Приходько притягались вдруге по одній і тій же кримінальній статті, тобто оголошувались рецидивістами, то й одержали по 10 років суворого режиму і по 5 років заслання.
Іван Григорович Сокульський вийшов на волю лише у 1988 р. Поневіряння в тюрмах, таборах, карцерах вкрай підірвали його здоров’я, 22 квітня 1992 р. він помер.
Дотяглась рука КДБ й до вчителя з селища Солоного П. Розумного, який досить енергійно займався правозахисною діяльністю. Інкримінувати йому нічого не вдалося. У жовтні 1979 р. його затримала міліція, за знайдений у нього під час обшуку невеликий складаний ножик. І цього виявилося досить, щоб засудити людину на три роки ув’язнення за статтею 222 Кримінального кодексу УРСР – незаконне носіння... вогнепальної або холодної зброї.
У квітні 1980 р. на «десятку» був засуджений учасник Української Гельсінської спілки, мешканець селища Васильківки В. Калиниченко, а у серпні наступного – на 7 років інженер Ломівської водогінної станції Дніпропетровського району Г. Нечипуренко.
Одним з останніх «в’язнів сумління» на Дніпропетровщині був поет В. Сіренко. Під пильне око кадебістів він потрапив ще у 1966 р. через вірші, що не подобались можновладцям. Виключили з партії, зняли з роботи у багатотиражній газеті Дніпродзержинського вагонобудівного заводу. У міськкомі партії заявили категорично: ні журналістської, ні вчительської роботи для вас не існує. Влаштувався технічним редактором до Дніпропетровського філіалу Всесоюзного інститут мінеральних ресурсів, де редагував тексти звітів, інших документів, замовляв ділові бланки у друкарні тощо. Але весь час перебував під «неусипним» наглядом обласного управління КДБ, що доповнювалося періодичними обшуками, «профілактичними бесідами», провокаціями. За штучно сфабрикованою кримінальною справою засудили на 2, 5 роки примусових робіт з засланням до Астраханської області. Звільнився в 1987 р., живе у м. Дніпродзержинську, продовжує поетичну і публіцистичну творчість.
Таким чином, радянська каральна машина і після смерті «великого керманича» не припинила своєї антигуманної діяльності, продовжуючи ламати долі багатьох людей. Менші масштаби репресій, дещо пом’якшені їх форми, але як і раніше, будь-хто з тієї чи іншої причини міг легко опинитись «під ковпаком» у властей, а значить, стати і своєрідною «персоною нон грата» з відповідними наслідками, що не віщували здебільшого нічого доброго для «фігуранта». Найчастіше при цьому наклеювався жупел «антирадянщика» чи «націоналіста», що було виключною прерогативою партійних органів і КДБ.
Існував широкий арсенал засобів репресій. І не тільки таких крайніх, як запроторення до тюрми, табору чи психіатричної лікарні. Бувало досить й виключення з партії, вигнання з роботи, оббріхування у пресі, постійного стеження, обшуків, «профілактичних бесід» – тобто масованого психологічного тиску, щоб скалічити людині життя. Офіційно це називалося піклуванням про «забезпечення» ідейної та морально-політичної єдності радянського народу, а насправді, було не чим іншим, як ефективним засобом виховання покірних, безголосих слуг тоталітарної системи.