Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 4
Гостей: 4
Пользователей: 0
|
Борис МАТЮЩЕНКО Продовження У ЖОРНАХ ГОЛОДОМОРІВ. ХРОНІКИ У творі йдеться про війну більшовиків з українським селом, зокрема на Дніпропетровщині З серпня 1932-го й до квітня 1933 року слово яма серед найуживаніших на Дніпропетровщині, зокрема в устах М. Хатаєвича. Ями, схоже, навіть ввижалися Менделю Марковичу в селах на кожному кроці. В ями, здавалося М.Хатаєвичу, селяни зсипали на сховок украдений або зароблений і понад міру одержаний на трудодні чи й особисто вирощений і прихований хліб. Селян закликали й заохочували до добровільного відкриття ям із зерном і здачі свого збіжжя в рахунок плану хлібозаготівлі і засипки насінфондів. Тих, хто відважився на такий вчинок, або виказав сусіда, заохочували морально й матеріально. Про них писали в газетах: «...Колгоспник артілі «Красний Октябрь» Верхньо-Знам'янської сільради Кам'янського-над-Дніпром району Іван Боренко добровільно відкрив яму з хлібом і свідомо здав хліб державі». «На 6-тій сотні (в колишніх козачих селах вулиця або куток) села Дніпрівка колгоспники Садиков і Реков добровільно відкрили та продали державі (загальновідомо, що торгувати заборонялось і держава не купувала, а «законно» забирала! -авт.) свій хліб, захований у колодязях... А в куркуля М. Малахова на цій же сотні знайшли 400 кг хліба й забрали» (оце відвертіше! – авт.). А мешканці начебто вимагають ще й суду над ним. Подібний наклеп поширювався для збурення стосунків між селянами і був ширмою для розправи. Для виправдання повальних обшуків і конфіскації зерна поширювали вигадку, ніби колгоспникам переплатили на трудодні, хоча спочатку до 15 січня 1933 року, а потім і взагалі до виконання «пляну хлібоздачі й засипання насінфонду» розраховуватися з колгоспниками на трудодні було заборонено. Однак кампанія «стягнення» міфічних переплат тривала. «Правильно сказано в постанові обкому, що насіння у нас є, треба тільки вміти його забрати, — ділився досвідом учасник Всесоюзного з'їзду колгоспників-ударників у Москві Василь Лук'янович Каган з артілі «Плугатар» Чубарівського району (Запорізька обл. – авт.). — Ми почали з правлінців, які перебрали 15 цнт. хліба. Ми, колгоспники, забрали у них цей хліб до насінфонду. Активіст Володимир Штепа викрив у куркуля Шрамка аж 60 пудів накраденого хліба. За це ми видали Штепі як нагороду 9 пудів зерна (144 кг – авт.). Ми викрили ще й у Куліша 18 пудів. Але й цього було замало, щоб засіяти нашу ниву. Тоді я позичив колгоспові 3 пуди хліба (48 кг — авт.), Штепа — 2 пуди (32 кг! – авт.). От так за 8 днів ми знайшли 109 цнт. насіння. Треба тільки взятися (за грабунок – авт.) і насіння буде». Оберегом селян від озброєних спеціальними металевими щупами «відкривачів ям» став мороз, який скував землю тільки в лютому 1933 року. Та Мендель Маркович у спеціальному зверненні від 20 лютого 1933 року втішив ямовідкривачів: «...Ми з великим успіхом будемо відкривати ями, коли настане відлига». А поки що шукайте, закликав, шукайте хліб «в усяких інших місцях на горищах, в матрацах, в призьбах, — скрізь...». І «відкривачі» старалися. Ось ще одна подібна наведеній реляція з артілі «Червоний хлібороб» Васильківського району. Бригада Йосипа Клочка підрахувала, що до посівної потреби не вистачає 216 цнт. «На другий же день закипіла робота. Грицько Касьяненко, Семен Коцар, Ганна Мазанка та Тіна Ладюк завітали до Хорунженка (колишнього голови колгоспу) й викрили у нього 4 ями, де знайшли 20 цнт. пшениці. У комірника викрили 3 ями — 7 цнт. хліба. 24 лютого виявили розкраденого 72 цнт. зерна. 26 лютого викрили у куркулів Лишка М. та Мірошниченка — 11 цнт., а всього — 36 цнт. Хліб є, його треба тільки взяти». На півдні області, зокрема в Нікопольському районі, морози пересілися раніше. І вже на початку березня пішли в «Зорю» повідомлення про свіжі вікторії на «ямному фронті». «В бригаді т. Юрченка з артілі «Більшовик» щодня нові перемоги в боротьбі за насіння. 7 березня Юрченко, Черненко, Жур, Руденко викрили у Майтак Ганни 27 пудів закопаного в ямі хліба, у Мунтяна — 14 пудів різних зернових культур, заритих прямо в снігу біля двору. Наступного дня — ще 20 пудів. В артілі «Аврора» Довгалівської сільради ударники Смоленський та Рубан за один день виявили 45 пудів розкраденого хліба. В артілі «Комуніст» Липинської сільради (Перев'язькі хутори) ударники Зерновський та Лобода зібрали 40 пуд. насіння. В артілі «Комунар» цієї ж сільради ударники Чорна і Феденко виявили замурований в печах хліб». Та обласні верховоди були незадоволені — земля відтала не скрізь, у північних районах ще й сніг не зійшов і поки що викрито лише 800 ям із зерном. Скільки селян померло голодною смертю внаслідок такої запопадливості, нікого не турбувало. Особливо «буксирів». Так звані «буксирні бригади» з-поміж сільських активістів і прибульців з міста нічим не відрізнялися від розбійницьких банд. Били й грабували селян. Виявляли ями спеціально виготовленими на заводах гострими з одного кінця сталевими прутами півтора-два сантименти товщиною і півтора-три метри довжиною. Никали від хати до хати, запитували хазяїна, чи має збіжжя для робітників і червоноармійців. Почувши негативну відповідь, починали трус: в хаті обстукували череню на печі, долівку, стіни, на горищі ламали волоки й стелю, обшукували комору, хлів, повітку, клуню, омшаник (для зимування вуликів з бджолами), обштрикували щупом двір, сад, огород. Забирали все їстівне. ЖОРНА ТЕРОРУ В Радянському Союзі «р-р-революційна законність» і «р-р-революційна мораль» стали дефініціями відносними. Моральним і законним вважалося все, що на користь революції, більшовизму, як і заповів дорогий Ілліч. Визнали більшовицькі верховоди доцільним винищення українців голодом — на підхваті так звана «революційна законність» і «клясова свідомість», а насправді - самочиння. У листопаді 1932 року журнал «Комуніст» опублікував редакційну статтю про «Революційну правосвідомість» з такими ось «правовими» постулатами й «аксіомами»: «Немає і не може бути законності взагалі. ...Є і може бути тільки революційна законність. ...Революційна законність — знаряддя боротьби проти клясових ворогів. ...Правлінці колгоспу, які приховують хліб, є такі ж вороги народу, як і явний куркуль... Рішуча вимога до органів — бути справді на варті революційної законності, нещадно обрушуючи удари на голови ворогів народу». Пощади й справді не стало нікому. Читаєш партійну хроніку початку 30-х років і таке враження, ніби влада звихнулася на класовій ненависті і зациклилася на переслідуванні «ворогів народу», саботажників, «куркулів», «розкрадачів», «шкідників» і «спекулянтів», серед яких міг опинитися кожен незалежно від соціального походження, статусу й статку. Та чому – «ніби»? Так воно й було. Отож депеушникам, прокурорам, суддям, міліціянтам, сексотам, донощикам вистачало роботи. Бо лише масові репресії і масовий терор, повторював ленінські «ази» М. Хатаєвич, справляють належне враження, сіють страх і покору, мають вплив. Інакше... Нарсуддю Межівського райсуду Волошину та суддю Дніпропетровського міського суду Богданову за «м'які вироки розкрадачам і спекулянтам» негайно зняли з посад. У розтиражованій газетами постанові з цього приводу голова обласного суду попередив своїх колег по ремеслу про карну відповідальність за подібну гуманність. А ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором в постанові від 29 листопада 1932 року з приводу кампаній хлібозаготівлі та засипки насінфонду вказав, наче повторив не раз сказане М. Хатаєвичем, що «репресії, використані щодо вдало вибраних колгоспників, дають необхідний результат і в сусідніх колгоспах». В областях були створені так звані «четвірки» на чолі з першим секретарем обкому партії і в складі голови обласної контрольної комісії, начальника облвідділу ДПУ та обласного прокурора, на яких покладалося стеження «за дотриманням революційної законності», тобто за безчинням репресій серед населення своїх регіонів. І жорна терору терли людські долі без жалю й зупину. За обнародуваною (в «Зорі») статистикою, для остраху завтрашніх жертв і заохочення катів, у Дніпропетровській області з липня до 5 грудня 1932 року «за нездачу хліба» засудили 2379 чоловік та «за розкрадання хліба» — 5215 чоловік. З них 174 — до розстрілу. Суди цілеспрямовано використовувалися як репресивні установи масового терору. Ними ж і стали. Наприкінці 1932 року спільною постановою обкому КП(б)У та облвиконкому Дніпропетровська область була розбита на «три зони», для кожної з яких встановили «граничні строки завершення хлібозаготівель» відповідно 8-го, 18-го та 26-го січня 1933 року. За порушення строків, попереджалося в постанові, керівників судитимуть. А щоб ні в кого не виник сумнів, що так воно й буде, постанова зобов'язала суди судити, прокурора області Кумпікевича—контролювати притягнення «винних» до судової відповідальності. Протягом доби, за дорученням зверху, голови райвиконкомів особисто й під розписку вручили цю постанову персонально кожному голові колгоспу та сільради. З 31 серпня 1932 року по 6 січня 1933 року лише в Кам'янській (Дніпродзержинській — авт.) окрузі «за саботаж хлібоздачі» засудили 128 чоловік на строк від 3 до 10 років, а 5 «саботажників» — до розстрілу. Подібна каральна статистика оприлюднювалася регулярно. І не лише обласна чи окружна. Жорна терору мололи по всій Україні. В березні 1933 року ОДПУ обнародувало повідомлення про «викриття й ліквідацію контрреволюційної шкідницької організації в органах Наркомзему і Наркомрадгоспів», члени якої (вчитайтесь!) «навмисне псували й нищили сільгоспмашини, засмічували лани бур'янами, зменшували урожайність, підпалювали МТС і льонозаводи, розкрадали хлібні запаси колгоспів (восени вивезені в «державні зсипища»! – авт.), дезорганізовували сівбу і жнива, нищили поголів'я робочої й продуктивної худоби», маючи на меті «підірвати селянське господарство і викликати голод у країні». В Україні, на Північному Кавказі (Кубань) і Білорусії (ареал «злочинної діяльності шкідників») було заарештовано 70 чоловік. Зокрема й на Дніпропетровщині. За тиждень їх «вина» була «розстежена», «зібрано речові й документальні докази», відбувся суд і голова ОДПУ Менжинський незабаром відрапортував: «Від колегії ОДПУ. 35 злочинців засуджено до розстрілу, 22 — на 10 років, 18 — на 8 років ув'язнення. Вирок виконано». Подібні регулярно обнародувані публічні рапорти й звіти безпощадних чекістів були розраховані, передусім, на підтримання в суспільстві атмосфери страху. Водночас формувалася громадська думка про відповідальність за влаштований голодомор конкретних осіб з-поміж відповідальних (розстріляних) працівників Наркомзему та Наркомрадгоспів України (ім’ярек убитих оприлюднили). …А ПАРАЗИТІВ ЖДЕ БІДА! Співалося в партійному гімні комуністів «Інтернаціоналі». І біда прийшла. Не до паразитів, як нахвалювалися, а до споконвічних трудівників. До селян, кому Ленін обіцяв землю, яку почав забирати через два роки після Жовтневого перевороту і відібрав наприкінці 1920-х - на початку 1930-х. Водночас хлібороба ізолювали й від плодів своєї праці. III Всеукраїнська партконференція в Харкові напередодні жнив 1932 року з участю В.Молотова і Л.Кагановича постановила ділити на трудодні вирощений і зібраний урожай (віртуально) «після: а) виконання пляну хлібозаготівель; б) створення посівних і страхових фондів; в) виділення фуражу для усуспільненої худоби». Ще раніше директивами ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР обмежили натуроплату праці селян в артілях 15% одержаного урожаю, чого, мовляв, цілком досить для задоволення «споживацьких потреб» колгоспників. Вільна торгівля зерном була дозволена «лише після виконання цілого хлібозаготівельного пляну». Дискримінаційно регламентувалися й розрахунки держави з колгоспами за зданий на «засиппункти» хліб — «готівкою не більше 400 — 500 крб., решта — платіжними дорученнями». Тобто папірцями, за які не можна було нічого придбати. Запроваджена в колгоспах оплата праці відбивала у споконвічних землеробів бажання сумлінно трудитися, хоча за споконвічною звичкою вони по інерції ще шанували працю. Та небезпідставно, мабуть, перший секретар обкому партії В.Чернявський обурювався з трибун і в пресі виниклими в колгоспах «порядками» — косити виходять пізно, скиртувати не поспішають, колоски не підгрібають, охочим збирати не забороняють. Та ще й «ухвалюють на зборах давати на трудодні по 300 — 400 грамів, а в одному районі додумалися видавати по 1200 грамів!», обурювався і лаявся секретар обкому. Бо в селі Балівка Долинського району всіх уже годують тричі на день гарячою їжею, дають аж по півфунта (200 грамів) хліба навіть непрацездатним, зокрема дітям віком від 3 до 12 років. «Треба негайно бити на сполох, стрепенутися, зрозуміти небезпеку!», — бив на сполох перший секретар ОК КП(б)У. В.Чернявського (і його наступника) тривожив не голод у хатах — переживали за ймовірність можливого зриву темпів і обсягів хлібозаготівлі, будь-яке розходування хліба й авансування трудоднів до виконання плану хлібоздачі. І там, де встигли до заборони щось дати на трудодні, вимагали негайно відібрати аванс і здати в «плян». Пропонувалося негайно розпочати вилучення хліба «у ледарів, рвачів, що не мають трудоднів», а їдять. Постановою обкому КП(б) У від 30 січня 1933 р. знову передбачалося матеріальне заохочення тих, хто виявить прихований хліб і викаже сусіда, про що рекомендувалося якомога ширше розголосити по всіх селах і колгоспах, «щоб та частина колгоспників і одноосібників, яка має в себе малі запаси хліба для забезпечення себе харчами (отже, знали! — авт.), була б широко залучена до роботи коло виявлення схованого хліба і засипання хліба в насіфонд, а також одночасно для забезпечення себе коштом 10 — 15% відрахувань харчами...» — пропонував і Хатаєвич. Донощики, як сповіщала «Зоря», не барилися. «...Активісти тт. Кириченко, Бондаренко та Ткаченко з бригади № 1 артілі «Вільний шлях» (с. Аврамівка Васильківського району) викрили 17 цнт. зернохліба, викраденого й заритого в ями... В артілі імені Тельмана (колонія Миколаївка) активісти тт. Кук Яків, Шмідт і Цайгер викрили у куркулів Балаха, Шпрінгера, Гербеса й Ґалаґана 12 цнт. накраденого хліба». Й німці доносили на своїх... Напровесні 1933 року постала загроза зриву посівної — в полі нікому було орати, сіяти, волочити, полоти, ростити, жати й молотити. Перед неминучою голодною смертю страх від репресій і терору зникав у селян. Переселенців з Росії у виморені українські села не вистачало, та й обробляти землю так, як українці, вчорашні лісоруби та мисливці з тайги не вміли й не хотіли. З метою заохочення виходів у поле обком партії та облвиконком приймають 2 березня 1933 року спільну постанову про організацію харчування колгоспників «під час весінніх польових робіт... коштом продуктів колгоспу і самих колгоспників (!)... відпускати для приварку картоплю, капусту, моркву, цибулю і частково жири... Організувати бригади збирання продуктів для громадського харчування... М'ясо й сало видавати тим бригадам, що гарно працюють,.. хліб видавати виключно борошном у рахунок трудоднів, які будуть зароблені на весняній сівбі... Видача печеного хліба дозволяється лише трактористам і робітникам мехмайстерень.., завезти в райони й села не менше 1000 казанів, 600 000 ложок, 300 000 виделок та ножів...». Водночас з обіцяним «пряником», не випускався з рук і реальний батіг. «Клясовий ворог не знищений, — 2 березня 1933 року звернувся М.Хатаєвич «до всіх колгоспних осередків КП(б)У, до всіх управ колгоспів, бригадирів, колгоспного активу» і закликав: - «Жодної години, жодної хвилини не гаяти з розгортанням масової сівби! ...Нещадно придушувати всякі спроби зірвати строки сівби, поголовно притягти всіх працездатних до роботи в колгоспі,.. щоб ніхто в селі не вештався без діла...». Свій полум'яний більшовицький клич Мендель Маркович підкріпив мобілізаційним нагадуванням про те, що «...продовольча допомога... розподілятиметься виключно серед тих, які беруть безпосередню участь у польових роботах», і – красно дякуйте! - в таких «розмірах, щоб сам колгоспник був ситий і непрацездатних (від голоду? – авт.) членів сім'ї міг забезпечити»; а тим, хто спізнюватиметься або працюватиме несумлінно, «ніякої харчової допомоги видавати не слід, поки не перестануть ледарювати...». Піклувальник! Дбайливець! Довів спочатку селян до повного виснаження, а тепер мискою баланди, казанами, ложками і виделками манив у поля працездатних і тих, хто ледве міг злізти з печі! Зрив посівної був цілком імовірним, а товариш Сталін умів перекладати власну вину на поплічників і по голівці не погладив би. Припускаючи й таку перспективу, Мендель Маркович став добрішим і щедрішим — дозволив тим колгоспникам, у яких «з тої чи іншої причини» хліба нема, - не зізнаватися ж, що ти сам із собі подібними і є тією причиною - «порядком авансу видавати хліба раз на 5-денку за попередню 5-денку». І тут хитрував: ви, мовляв, спочатку відробіть 5 днів голодними, а потім ми вас нагодуємо, якщо не простягнете ноги. А й помрете — не біда, зекономимо. 21 квітня 1933 року М.Хатаєвич знову звертається до колгоспних партосередків, колгоспних управ і директорів МТС, бригадирів і «ширшого активу» із закликом: «Коли потепліє, треба негайно поновити ночівлі в полі (деінде вигнали ще в березні — авт.), не допускати зайвого і непотрібного ходіння з поля в село і назад, а тим більше не ганяти туди-сюди колгоспних коней». Про коней Мендель Маркович піклувався значно дбайливіше, ніж за людей. Але й людям, хто ночуватиме в полі, теж дозволив «авансувати на трудодень 600 грамів хліба.., а трактористам — не менше 800 грам». Від'їдайтеся, хлібороби! ЯК СЛОВО НАШЕ ВІДГИКНЕТЬСЯ За комуністичного режиму журналістів звали підручними партії, а газети вважалися пропагадистами, агітаторами й організаторами. Змусили «агітаторів» відіграли відведену їм специфічну роль і в пропагандистському забезпеченні голодомору-33. Яку — видно навіть із заголовків у тодішній партійній пресі, зокрема – в «Зорі». 1932 рік. Липень. Жнива, як завше стартувавши на півдні, нестримно рухаються на північ Дніпропетровської області. «Зоря» жне й косить попереду жнив: «Озброїти кожну колгоспну бригаду, ланку щоденними плянами збиральної!», «Рівнятися на артіль «Пролетар»!», «Готуються масові червоні валки», «Організуємо боротьбу за плян хлібоздачі!», «Привести до бойової готовності засиппункти!», «Жодного центнера хліба перекупникові й спекулянтові!», «Жнивам — надударні темпи!», «Хліб перевозити з максимальною швидкістю!», «Зволікають з косовицею!», «Тонни хліба гинуть на ланах!», «Хліб пішов, а елеватор не готовий!», «Круто піднести темпи молотьби!», «Якнайскоріше зібрати хліб!», «Не затримувати хліб у коморах!» Серпень. Натомість закликів швидше косити, жати й в'язати у снопи, звозити на токи й скиртувати, молотити, преса переключається на хлібозаготівлю і все частіше вдається до погроз, критики й залякування, нагнітання атмосфери страху, розгортання репресій: «Нещадно карати ворогів народу!», «За псування колгоспного майна до розстрілу!», «Управа артілі «Заповіт Ілліча» підпала під куркульський вплив» тощо. Жовтень. Осіння посівна, як і «плян хлібоздачі», під загрозою. Провідною темою на шпальтах газет стає боротьба з «клясовими» ворогами, тобто з селянами: «Далі діставати злочин!», «Усунути опортуністичне керівництво району!», «Нищівно трощимо куркульський саботаж хлібозаготівлі!», «Слово за прокуратурою!» (Публікація була проілюстрована з підписом: «Це голова Магдалинівського райвиконкому КУЧЕРЕВСЬКИЙ... ...він визнає, що до зриву і зривників у сівбі поставився по-примиренському, але не робить з того більшовицького висновку»). Шпальти газет рясніють доносами з конкретними адресами й іменами: «Є села, як-от: Трудолюбівка, Михайлівка, де на 20.09. не засіяно жодного гектара». «У Кримінівці, Ново-Петрівці, Мало-Козирщині провели першу борозну 17 вересня. Голова райколгоспспілки, член бюра райпарткому БАШМАК каже: «Сухо, сіяти не можна, не дуже хапайтесь». «Голова сільради Діденко й голова колгоспу «Зірка» відмовляються орати коровами». «Секретар партосередку в Гупалівці КОЗЛОВСЬКИЙ вважає денні завдання по сівбі й хлібозаготівлі взятими зі стелі». «Треба найрішучіше вдарити й агронома Девладівської МТС Поводу», публікація про якого у «Зорі» теж під постійною рубрикою — «Слово за прокуратурою!». «У Васильківському районі панують демобілізаційні настрої!» Голову Мар'янівської сільради Тимощенка в газеті обізвано «самодуром» з натяком «районному проводові» на його «куркульське обличчя», чого досить для арешту, суду й вироку. Павлоградський і Лихівський райони «не мобілізували трудящих на хлібозаготівлю». А Богданівською сільрадою взагалі керують підкуркульники —злочинці, бо в селі «мелють зерно таємно на жорнах», яких виявлено аж 8 штук. «Тільки у підкуркульника Луки Сидорова, який не здав державі жодного кілограма, конфісковано двоє жорен». В Городищенській сільраді «підкуркульник С. Дятлов» чи не з глузду з'їхав, не церемониться газета з виразами, бо до зернозсипища «звіз хліб і задушив свого коня», за що йому - доведеному, мабуть, до відчаю - ще повинно й «не поздоровитися». Голова артілі «Зелений гай» у Божедарівському районі скиглить: «Урожай поганий, хліба нема й не буду його везти». Скиглію, звісно, пропонується місце за гратами! Агітував «орган» і силові структури. Від прокуратури вимагали «виключно більшовицької настійності, сміливості» у «боротьбі за те, щоб у полові й соломі не залишилося жодного зерна». Та найуживанішим у газетах стало слово «куркуль» і похідні від нього. «Нищівно трощити куркульський саботаж!», «Куркульських агентів геть з партії!», «Нема організованого натиску на куркуля!», «У Верхньодніпровському районі розперезався куркуль, а слідчі прокуратури потурають, прикривають справи!», «У В.-Лепетиському районі не зібрали хліб з куркулів-твердоздатників», «Не говорять з куркулем мовою пролетарської диктатури, панькаються», «Негайно зайнятися» (табельником артілі «Заповіт Ілліча» В.-Токмацького району Василем Сідашем, який начебто «узяв під свій куркульський вплив усе правління колгоспу і разом зривають хлібозаготівлю»). В хуторі Федорівка з’явився куркуль Сидоренко, який повернувся з місця висилки, а його не судять. В райцентрі В. Лепетиха на самодіяльній сцені зіграли кілька п'єс української драматургійної класики: «Сватання на Гончарівці», «Мартин Боруля», «Пошилися в дурні», що негайно розцінюється в «Зорі» як «пропаганда куркульства на сцені». «Того куркульства,- газета аж заходиться «праведним клясовим гнівом», - яке не пускало на Україну Червоного Жовтня... — саботувало (мабуть, у громадянську війну– авт.) і саботує (в 1930-ті – авт.) здачу хліба для армії, а у В. Лепетисі ходить по сцені у героях!..». У спільну могилу їх!!! Одночасно з геноцидом селян починається нищення й української національної спадщини. З усієї України скликають кобзарів до Харкова на з’їзд, арештовують і розстрілюють. 1 березня 1933 року оголошують «націоналістичним змовником», звільняють з посади наркома освіти Скрипника і доводять до суїціду. 27 квітня газета «Правда» публічно обзиває Інститут української мови АН УРСР «кублом буржуазних націоналістів», де переймаються «відривом» української мови від «братського російського язика». Через півмісяця арештовують головного редактора Укрдержвидаву М. Ялового. Наступного дня стріляється доведений до відчаю Микола Хвильовий, «найяскравіша постать українського літературного життя». За висловом С. Косіора, «цілі контрреволюційні гнізда» виявляються «в наркоматах освіти, землеробства, юстиції, в Українському інституті марксизму-ленінізму, Сільськогосподарській академії, в Літературному науковому інституті Т. Шевченка тощо». Всі зазнають тотальної «чистки» - керівники та провідні співробітники сільгоспакадемії гинуть у концтаборах; директора та п’ятьох найближчих помічників-заступників літінституту розстрілюють, а 14-ох науковців ув’язнюють. У жорнах терору опиняються співробітники Українського інституту сходознавства, редколегія Української Радянської Енциклопедії, Комісія по введенню нового українського правопису, Український інститут філософії, Українська кіностудія, Українська палата мір і ваг, Геодезична рада. Академія наук через масові арешти і звільнення майже знелюднює. Розправляються навіть з працівниками Державного інституту Карла Маркса в Харкові і редакцією провідного літературного журналу "Червоний шлях”. У жовтні 1933 року звільняють фундатора-керівника театру «Березіль» самобутнього режисера Леся Курбаса і вбивають. 19 листопада 1933 року П. Постишев підбиває моторошне сальдо більшовицької «культурної революції» в Україні, яка «дала ... можливість звільнити структуру соціалізму, і передусім структуру української соціалістичної культури, від усіх петлюрівських, махновських та інших націоналістичних елементів. ...ми вичистили з наркомату освіти 2 000 чоловік з націоналістичним душком, серед яких ... близько 300 науковців і письменників. Вісім центральних радянських установ вичистили від понад 200 націоналістів, які обіймали посади голів відділів та інші подібні пости. Дві системи — кооперативів та зернових резервів — вичистили від понад 2 тис. націоналістів і білогвардійців... ”. Протягом більшовицької «культурної революції» - згубного розгрому української культури - було знищено понад 200 з приблизно 240 письменників України.
|