Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
|
Борис МАТЮЩЕНКО Продовження У ЖОРНАХ ГОЛОДОМОРІВ. ХРОНІКИ У творі йдеться про війну більшовиків з українським селом, зокрема на Дніпропетровщині Причетність С. Косіора до вбивств мільйонів незаперечна. За його «секретарювання» разом з Й. Сталіним, В. Молотовим, Л. Кагановичем, М. Хатаєвичем, П. Постишевим та У. Чубарем, за словами істориків і демографів, «Україна була роздавлена <...> церква знищена, <...> інтелігенція розстріляна або заслана, <...> селяни, що переважно складали українську націю, або виморені, або підкорені».
Називаються страшні цифри: із наявної в 1930-ті «загальної чисельності сільського населення» загинув кожен четвертий-п’ятий. Смертність у селах була різною: від десяти до ста відсотків. Найвища – у найхлібородніших областях: Одеській, Дніпропетровській, Полтавській і Кіровоградській (20-25%). У Вінницькій, Житомирській, Донецькій, Харківській та Київській областях – трохи нижча (15—20 %). Найменша - у північних регіонах, де селяни традиційно займалися вирощуванням картоплі і цукрових буряків, а в лісах, річках, озерах і болотах водилося більше їстівного, ніж у степах. Щопівтора-два кілометри степової дороги, пригадують очевидці, траплялися трупи двох-трьох селян. Благополучнішими, припускають, могли б уважатися степові приміські села. Скажімо, вже згадуване багатолюдне колись козацьке село Романкове під Кам’янським (Дніпродзержинськ), все більше мешканців якого влаштовувалися працювати на промислових підприємствах й одержували харчові пайки. Зокрема в цехах металургійного заводу. Та в голодовку-33 в Романковому померло 588 людей, а мо’ й більше, бо й досі вражає площа вкрай запущеного цвинатаря жертв голодовки-33, який почали захоплювати під особняки безсоромні cучасні дніпродзержинські скоробагатьки. За «скромними підрахунками» одних, імовірніша кількість жертв геноциду - приблизно 7 млн. людей (з них майже половина – діти). Називається й «астрономічніша» цифра – 11 млн. (6,5 млн. – через розкуркулення) заморених штучним голодом плюс 3,5 мільйона знищених у концтаборах на засланні «у віддалених місцях СРСР». В сумі – 14,5 млн! ОСОБИСТЕ Про страшну голодовку 1932-1933 рр. я довідався від моєї покійної матусі Параски Сіліверстівни. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х вона опинилася в Дніпропетровську, з допомогою старших братів улаштувалася прибиральницею на вагоноремонтний завод і по дорозі на роботу та зі зміни надивилася жахіття. Мамин батько, мій дід Сіліверст Васильович Купченко, селянин-середняк за тодішнім «клясовим» розмежуванням, у розпал колективізації мусив поспіхом тікати від розкуркулення з глухого лісового хутора Купченки на Чернігівщині до своїх синів Степана та Михайла, які після строкової служби в Червоній Армії залишилися в Дніпропетровську, стали робітниками. Розкуркулити діда вирішили незаможники з віддаленішого села Високого, бо він після вагань вступив не до їхнього, за рознарядкою, а в колгосп ближчого до хутора села Прачі, куди ходив до церкви. Розкуркулювачі заявилися пізнього осіннього вечора, коли родина вже вкладалася спати. Постукали в шибку, наказали відчинити двері, інакше, мовляв, полізуть через вікно. Дід Сіліверст, учасник 1-ої Світової війни, мав рішучу вдачу. Взяв сокиру, став біля лутки й пригрозив зарубати першого-ліпшого, хто встромить голову в хату. Прибульці не ризикнули, пообіцяли завтра повернутися з міліцією. Дід звелів бабусі Феодосії зібрати його в дорогу, взяв «сидір» і майнув «на чугунку», тобто на залізницю кілометрів за чотири від хутора. Там на підйомі потяги стишували хід і діду вдалося скочити на підніжку товарняка. Спочатку він дістався до Бахмача, а звідти — й до Дніпропетровська. Почувши від батька про непереливки в хуторі, сміливіший і не такий поміркований, як вже обсаджений сім'єю старший брат Степан, мій дядько Михайло, вчорашній червоноармієць «елітної» частини зв'язківців-телеграфістів і передовик заводу імені Красіна («Світлофор»), розжився потрібними папірцями і майнув виручати матір з сестрою, доки їх не запроторили куди-небудь до Сибіру. У Борзні, розказував Михайло Сіліверстович, він підступив до місцевого начальства з куцими гужами, як воно сміє, мовляв, розкуркулювати батька вчорашнього захисника Країни Рад, передовика виробництва?! А з Борзни завітав у Купченки і забрав матір та сестру з собою. В Дніпропетровську батька влаштували на ВРЗ (вагоноремонтний завод) розвізником обідів робітникам на робочі місця, як тоді було заведено, чи що, а сестру — техпрацівницею. Квартирували всі разом у далекого родича, який ще до революції забрався з Прачів аж у Катеринослав, влаштувався на залізницю, вивчився на машиніста паровоза і заробив на невеличкий двоповерховий будиночок у Нижньодніпровську неподалік вагоноремонтного заводу. Усі, крім невтішно горюючої за хутором моєї безробітної бабусі Феодосії Федорівни, працювали й одержували хлібні пайки. Дід приносив із заводу ще й синюваті кусні манки на воді, якою годували пролетарів, а вони чи то не поїдали, чи дід потроху «економив» на кожному їдцеві, а мо’ й сам пайку одержував і приносив додому. Одне слово, не знали такого голоду, який доокола вже лютував напропале. — Біжиш, бувало, у зміну чи зі зміни, — в 1954 році розповідала мені матуся (в другу втечу нашої сім’ї від нужди з Чернігівщини до Дніпропетровська ми йшли з нею на звалище ВРЗ вибирати шматочки вугілля на продажу й для опалення найнятої квартири), — а попід оцим ось муром обабіч стежки лежали покотом прямо на сирій землі опухлі селяни. І просили не хліба, а солі. Візьмеш з дому, сипнеш у долоню, так нарве свіжої травички довкола себе, скільки рукою дістане, вмокає у жменю і їсть. Та тут же, бувало, на твоїх очах і помирає в страшних корчах... В 1955 році наші батьки не схотіли стати городянами і повернулися назад у хутір Купченки, а ми з молодшим братом Віктором після закінчення десятирічки залишилися в Дніпропетровську. Я влаштувався учнем слюсаря-складальника на автозавод, як тоді називали Південмаш, а менший брат став учнем ПТУ цього ж підприємства. Жили в робітничому селищі Нове Клочко на квартирах: Вітя — у дядька Михайла, а я — у Степана Лаврентійовича і Мотрі Яківни, батьків мого покійного друга Володі Лялька. Ще одним порадником-наставником став тоді для мене і слюсар ВРЗ Михайло Васильович Литвиненко, батько мого однокласника й великого друга Едіка, котрі жили по-сусідству з Ляльками на вулиці Поштовій. Михайло Васильович був родом із села Чаплинки Петриківського району, яке розташоване кілометрів за шістдесят від обласного центру. Весною 1933 року командування Чорноморського флоту відзначило його, тоді моряка-чорноморця, 10-денною відпусткою додому. З Севастополя чи з Одеси (точно не пам'ятаю), розповідав мені Михайло Васильович, він добрався швидко. А в Дніпропетровську виникла проблема — налагодженого сполучення обласного центру з віддаленими степовими селами тоді не було. Добиралися, хто чим міг: пощастить — так на перекладних, а ні — то й пішки. Тож, втративши добу на чекання попуток, майнув хвацький моряк у рідну Чаплинку навпростець степами. Боже, хапався Михайло Васильович за голову й за серце навіть через чверть століття, чого він надивився за два дні на дорогах і в селах! Обабіч степових шляхів лежали роздуті трупи селян, які шукали порятунку, а знаходили смерть у степу просто неба. Моторошні жахіття траплялися моряку і в селах. Хати, куди він заходив, щоб переночувати чи попросити води, стояли пустками з мерцями, або й зі ще напівживими істотами, котрі благали у нього що-небудь поїсти. 1946 - 1947 Спекотний сорок шостий рік У душу дивиться скорботно. Мене питає: — Хто ти? Що ти?.. За всіх померлих і калік. Олександр ЗАВГОРОДНІЙ ПЕРЕПІЧКА Восени 1946 року мій батько Олександр Данилович Матющенко приніс з колгоспу в одній руці клунок з житом і вручив матері: - На, Пашо, заробив... У колгоспній коморі почали давати на трудодні і то був його річний заробіток. Підлітком батько зміг закінчити лише п’ять з половиною класів, однак у хуторі Купченки виявився найграмотнішим і був призначений спочатку обліковцем, а потім і рахівником щойно організованого колгоспу «Новий Світ». Платили йому трудоднями, мабуть, щедріше, ніж рядовим колгоспникам, однак одержав два-три пуди. Стільки жита вродило у нас і на латці в городі. Чи й менше. Бо напровесні хліба не стало. Пізної осені 1946 року запам'яталася й така розмова між батьками. - Звари, Пашо, з-пів казана картоплі в мундирах, — звернувся батько до матері, повернувшись з роботи ввечері. - Чого це тобі нечищеної картоплі закортіло? — пожартувала мати. - Та не мені, а уповноваженим з Борзни. - А їх проти ночі чого лихий припре? - Приїдуть зерно з колгоспної комори забирати на схов, щоб хуторяни до весни не поїли й було чим обсіятися. Так переказали, щоб чекали - пляшка у них є, а закуски нема. Звари. Посидять у нас, поки зовсім стемніє і хутір засне... Ранком комірник дядько Самсон (фронтовик напровесні 1947-го помер з голоду) зняв пудовий замок з пустої комори розкуркуленого в 1930-ті справного хуторянина Грибка і відніс додому, щоб хутірська дітвора не шубовснула його в колодязь. У пахких порожніх засіках комори ми, ще не знесилені від недоїдання, почали гратися у схованки. Кінець зими й ранню весну наша сім'я пережила на горосі, зо півтора-два пуди якого батько привіз із Західної України «від бандерівців», куди з'їздив разом з іншими хутірськими дядьками. А потім почався голод. Довелося їсти все підряд: торішні жолуді, ліщинові й березові бруньки, щавель, молодий хміль, яглицю, клейкі листочки щойно розпущених лип, цвіт конюшини й акації. Ми вдома зварили навіть стару дерев'яну ковганку, в якій мати довго товкла сало на засмажку. Батько поколов, бо ціла не влазила у чавун, а мати виварила у кип'ятку для юшки. Напровесні діти й дорослі крок за кроком никали щойно звільненим з-під снігу торішнім картопляним полем і пильно обстежували в пошуках перемерзлих бульбочок, схожих на зморшкуваті капшучки зеленкуватого крохмалю. З нього виходили смачні млинці або молочний кисіль, в кого була дійна корова. Від зголоднілих хутірських підлітків не було спасу горобцям у трухлявій стрісі старої клуні давно засланого кудись і всіма вже забутого куркуля Грибка. В бору перепадало сорокам, які гніздилися й неслися в своїх кошиках на вершинах високих сосон. У грузьких околишніх болотах не вміли сховатися від нас дикі качки. Із завзяттям первісних мисливців ми безпощадно драли пташині гнізда у солом'яних стріхах, на деревах, у запашних травах на луках. Знявши штани й задравши вище пупа подоли полотняних сорочок ми годинами бовталися в холодній воді боліт поміж купинням і лозами у пошуках качиних гнізд. Горе було й тому чибісу-небозі, який, наче в пісні гетьмана Мазепи про Україну-чайку, легковажно відкладав свої краплені чорними цятками зеленкуваті яйця при дорозі. Досить було джмелю захопитися квіткою, і він теж ставав нашою жертвою. Обережно, щоб не вжалив, ми хапали джмеля за крильця, розламували пополам і клали на зуба манюпусінький пухирець з росинкою нектару. Одного ранку нас, хутірських пастушків, порадувала моя норовиста корова. Вічно вештаючись окремо від стада, вона надибала в кущах під торішнім вільховим листям цілу корзину кимось захованої дрібної картопельки, якою напередодні садили розташоване поруч колгоспне поле. Спочатку на радостях ми з хлопцями вирішили розділити знахідку на всіх, бо вдома у більшості вже не було й такої, але вчасно схаменулися — картопля крадена і підозра впаде на нас або на батьків. Про «законну» підсудність 12-річних підлітків нас уже попередили батьки. А три ровесники у Прачах встигли й за грати потрапити. Порадившись, ми переховали картоплю і цілий місяць варили щодня повний юшки німецький трофейний котелок, знайдений у лісі. Така смачна картопля перевелася, мабуть, на моїй картопляній чернігівській батьківщині, бо з того часу жодного разу не вдалося скуштувати! Літом зранку мати посилала нас з меншим братом у розташований неподалік сосновий бір за щавелем, сироїжками, підберезниками, підосинниками і маслюками, а надвечір, якщо назбираємо, варила смачну юшку. Ліс підгодовував. Та ми щодня зранку й до ночі думали тільки про їжу. Дехто з ровесників уже починав пухнути і третьокласник Василь Мусієнко показував нам у школі свої вже зеленкуваті й блискуваті ноги. Одного дня з Високого переказали, що у хутір надвечір сільрада передасть для дітей дуже смачну соняшникову макуху. Ми в хуторі ніколи такої не бачили й не пробували (чернігівці били олію з гірчиці, рижу, льону та конопель), і вона здавалася нам, завжди голодним, найсмачнішим делікатесом. До пізньої ночі біля колгоспної контори ми чекали тої смакоти. Але так і не дочекалися. В сільраду не привезли, а мо’ голодні височани й самі з’їли, припустили хутірські дядьки і розраїли нас, хутірську малечу, своїми спогадами про попередні голодовки 1920-х і 1933-го, які були тоді у них ще сташнішими, ніж у нас 1947-го. - Люди мерли наче мухи... Коли? –поцікавилися ми у завжди балакучішого дядька Андрія Бондаренка. Та він зирнув на нас з острахом і стулив уста. Трохи злякано переглянулися й інші дорослі. Вони знали, що за такі спомини можна заробити строк. Дядьку Андрію вже й так були непереливки. В 1941 році він потрапив у полон до німців, а в хутір повернувся після війни з сонною хворобою чомусь аж із Африки і щотижня ходив у Борзну навіщось відмічатися в міліції. ...Відполовівши, почали наливатися жита, зацвіла картопля. Ми крадькома від присланого з Борзни вредного об'їждчика Черепа рвали колоски, обсмажували остюки в полум'ї і, не розжувавши і не перетерши їх, як слід, на жорнах своїх молодих зубів, ковтали ще м'які й теплі зернятка. Кущі молодої картоплі теж потай підкопували руками й варили в трофейних солдатських котелках. А ночами в жита забиралися хутірські вдови з ножицями й стригли та виминали колоски, щоб вдома нагодувати голодних дітей — напівсиріт, батьки яких загинули на війні. Це був кримінал! Тітку Лукеру спіймав об’їждчик і за пучечок колосків їй дали 5 років, а 6-літнього Толю з ще меншою сестричкою здали в Борзну до дитбудинку. Вдову-московку (вдову фронтовика) тітку Пураску (по-вуличному) Череп теж застукав у житі за нічним обмолотом настрижених колосків, але вона зуміла втекти. Осінь, зиму, весну й початок літа — аж до нових жнив, доки не минув річний термін звичаєвого чи «узаконеного» задавнення «злочину» - вона переховувалася від тюрми в лозах на болотах, ночами крадькома навідуючись до трьох доньок. Ми з меншим братом Віктором теж дуже скучали за хлібом. Від голоду у мене почався лунатизм. Вночі я вставав з ліжка, де ми спали покотом, брав ножа й сновигав по хаті у пошуках хліба. Просиналася матуся, забирала ножа і вкладала спати. Вранці мати питала мене навіщо вночі вставав і блукав хатою, але я нічого не пам’ятав. Та наступної ночі знову вставав, брав ножа і снував сновидою. Нарешті настав серпень, зажовтіло жито на осонні і в нас у городі. Матуся вибрала руками найстигліші колоски, вим'яла зерно вручну, розтерла в жорнах, внесла з комори діжу, вчинила тісто й поставила на ще теплу зранку череню, щоб швидше сходило, дочекалася, поки зійшло, зліпила перепічку і на дерев'яній лопаті посадила в щойно натоплену проти ночі піч. Влітку від печі у хаті стало жарко, наче в пеклі, як сказав дід Данило, що нагодився, але чекати ранку ми не мали сили! Перепічка з молодого жита, яке вранці ще колосилося на горбку в городі, вийшла у покійної матусі такою смачною, якої не спече мені більше ніхто у світі!.. ...Дали покуштувати перепічки й дідові Данилу, який теж не встиг наїстися нового хліба вволю. Слідом за бабою Тетяною помер незабаром голодним. Хоча сини й підгодовували їх. Дід Данило щодня приходив обідати до нас. А баба Тетяна — до старшого батькового брата дядька Степана. Вік, мабуть, узяв своє, та й харчі були нікудишні. *** Ідея раю на землі, в яку змалку нас привчали-примушували вірити і якою продовжують спекулювати комуністи, декому й досі здається привабливою. Однак нездійснима. Що й доведено за трохи неповні 75 років радянської влади. Прах 15 — 25 мільйонів українців, заморених тільки трьома штучними голодоморами, не рахуючи жертв репресій і війн, має стукати в наші серця й будити не лише совість, а й здоровий глузд. У квітні 2013 року, як розповіла недавно газета «Україна Молода», в Києві у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» чи не вперше відкрилася, нарешті, історично правдива виставка збережених документів і виявлених неспростовних фактів про повоєнний голодомор 1946-1947 років, який, на думку науковців, є одним із найутаємнених злочинів, повністю прихованих радянською владою. Тривалий час влада пеняла німецьким окупантам за розруху і виправдувалася природнім неврожаєм зернових, який почасти був справді спричинений страшною засухою (в окремих областях на гектарі вродило по два-чотири центнери збіжжя). Втім, кажуть, і такого врожаю вистачило б до наступного 1947-го. Та московське керівництво вирішило будь-що наповнити «закрома родины» вщерть і продемонструвати достаток та щедрість щойно силоміць прилучуваним до «соціалістичного табору» громадянам Румунії, Чехословаччини, Польщі, радянської зони Німеччини. Села й міста України обвішали плакатами про спільну постанову уряду і ЦК КП(б) України з «патріотичним бажанням колгоспників» здати в1946 році щонайменше 340 мільйонів пудів зерна. 5млн.440 тис. тонн! Як зізнався пізніше у покаянних мемуарах Микита Хрущов (з 1938 року (після розстрілу С. Косіора) перший секретар ЦК КП(б)У, а в 1944-1947 рр. за сумісництвом ще й голова Раднаркому – уряду – УРСР), таке надмірне «соцзобов’язання» було спущене зі стелі, вольовим чином, з наміром вимести з колгоспних засіків усе до зернини. Що й було зроблено. В лютому 1947 року в «закрома Родины» зсипали близько 10 мільйонів тонн хліба, а колгоспників та робітників України залищили напризволяще пухнути й помирати від голоду. За приблизними підрахунками, 1946-1947 рр. в Україні – у центральних, східних, північних і південних областях - померло до 2,8 мільйона людей! Третина з них – 900 тисяч! – переважно осиротілі діти й підлітки. Зафіксовано 130 випадків людоїдства. Така голодовка в 1946-1947 рр. не спіткала західні області України, у 1921-1923 та 1932-1933 рр. взагалі не захоплені більшовиками й теж не приречені до страшних навмисних голодовок. «Західняки» під проводом УПА (Української Повстанської Армії) майже до 1950-х років збройно захищалися від тотальних конфіскацій. Завдяки бандерівцям-повстанцям частина «східняків» спромоглася з’їздити на Західну Україну, «отоваритися», на дахах залізничних «товарняків» привезти дещицю купленого їстівного й протримати свої сім’ї до весни. Поки не відтала земля, зазеленіла трава з щавлем, з’явилися молоді пагони дикого хмелю та яглиці, розпустилися липи й берези, зацвіли конюшина й акації. Микита Хрущов спробував звернутися до Йосипа Сталіна з проханням зглянутися над голодуючими в Україні, однак «батько народів» проігнорував його клопотання. …Хоча триваючий у незалежній все ще й від здорового глузду Україні безлад, зневіра і розпач здаються нам іноді гіршими за комуністичну маячню і попередній режим - не будьмо наївними забудьками! Інакше до теперішніх і колишні біди можуть повернутися. Москва знову підкаже, куди дорога проляже і «все опять повторится сначала». ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ О Україно чорноброва, Блакитно-колосковий світ! На годувальницю-корову Ти схожа, нене, триста літ. Така покірна в тебе вдача, Що й ледар видоїть тебе, А потім ця ж рука ледача Останнє з ясел загребе. Та в тебе віра ще не згасла, Не вмерла впевненість свята, Що отакі порожні ясла Стають колискою Христа... (З поеми Миколи РУДЕНКА «Хрест»). * * * Юрій Шковира, кандидат геолого-мінералогічних наук, письменник. ТАК I ПОМЕР БІЛЯ МАХОРКИ... Весною 1932-го мені сповнився рік і про той голод, який пережив, знаю від батьків і родичів. На початку колективізації і розкуркулення мій батько, споконвічний хлібороб, зробив рішучий крок — закінчив курси рахівників і назавжди розпрощався з хліборобського долею, з рідним селом. А ті мої родичі, хто залишився хазяйнувати на землі, майже всі жорстоко потерпіли. Втік від розкуркулення аж у Середню Азію дядько Володимир Яцина. На Північному Кавказі, у Нальчику, опинився дядько Андрій Мукомела. Пропав безвісти Корній Гунько, залишивши тітку Явдоху з маленькою донею Лідою. В селах лютував голодомор. Страшна пам’ять про голодомор супроводжує мене все життя. Мати казала: «Це було ще до голодовки». Або: «Це сталося вже після голодовки». В тридцять третьому помер мій дід Антон Степанович Шковира. Передчуваючи, що все віднімуть і буде голод, він вирішив по-селянськи схитрувати і посадив на присадибному городі тютюн. «Вирощу, — розраховував, — а курці за махорку й хліб віддадуть». Та в голод нікому стало курити. Так і помер дід з голоду на базарі біля клунка з махоркою. Отакі спогади виникли у мене після прочитання «У жорнах голодоморів» Бориса Матющенка, професійного журналіста. Світу вже багато чого відомо про показану в книзі «діяльність» більшовицької партії з монографії Роберта Конквеста «Жнива скорботи», а останнім часом і з публікацій українських дослідників, зокрема й професора Києво-Могилянської Академії Ю. Мицика. Та не хочуть знати цього сучасні українські комуністи. Неначе сліпі й глухі вони до історичної правди. Неначе не читають вони нічого, навіть своїх партійних газет. Хочеться запропонувати їм: погортайте хоча б пожовтілі від часу підшивки дніпропетровської обласної газети «Зоря» за 1932 — 1933 роки, як це зробив автор. Я ж після знайомства з рукописом «У жорнах голодоморів» подумав ще ось про що. Нехай прочитають цю книжку сучасні й майбутні редактори й кореспонденти «Зорі» та інших сучасних друкованих чи електронних ЗМІ. І нехай вони ніколи більше не «мобілізують» своїх читачів на грабіжництво й залякування одне одного. Хай більше ніколи не водить їхньою рукою страх і підлабузництво. |