Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 7
Гостей: 7
Пользователей: 0
|
Борис МАТЮЩЕНКО
Продовження У ЖОРНАХ ГОЛОДОМОРІВ. ХРОНІКИ У творі йдеться про війну більшовиків з українським селом, зокрема на Дніпропетровщині місяць за місяцем компартійні газети розпалювали в селах «клясові суперечності» і протистояння. Городян нацьковують на селян. Оббріхують, ніби село об'їдається, а хліб псує і робітників з червоноармійцями годувати не хоче. Самі споживають пшеницю-пашницю, а доведені «пляни хлібоздачі й засипки насінфондів» виконують чим попало: кукурудзою, круп'яними, горохом, квасолею. Обібраний до цурки й помираючий з голоду хлібороб кругом виходив ще й винуватим. Газети не соромилися зазирати в горщик і виривати хліб з рота у годувальника, а городянам брехали: «В артілі Буденного змелено 374 цнт. на їжу!». Заповзятлива пропаганда написаного Сталіним «закону про 5 колосків» супроводжувалася закликами до розстрілів, вимогами жорстокої кари. А якщо репресії здавалися недостатніми, м'якими, «зводили нанівець політику репресій», «колективні агітатори, пропагандисти й організатори», як величалася більшовицька преса, вимагали кари суддям і прокурорам. Підручні газети були не просто на підхваті, а й забігали вперед. Не встигла з'явитися постанова обкому й облвиконкому від 17 березня 1933 р. «Про заходи організації боротьби з розкраданням насіння в полі під час сівби», як головне партійне видання обкому почало виказувати тих, хто начебто краде і де з крадіями не борються. «З ворогами весінньої сівби панькаються в колгоспах Кам'янської міськради!». «Колгоспники Різник Лукій, Мартиненкова та Різник Афанасій розкрадають насіння... 2 березня у них знайдено в кишенях і хустках 12 фунтів хліба!.. (4 кг 800 грамів – авт.). В артілі «2-га Більшовицька весна» Романківської сільради (правобережна західна околиця сучасного Дніпродзержинська – авт.) дружина бригадира Суха, Черненкова та ін. крадуть кукурудзу...Очистити радгосп від куркулів!». Конюха Івана Кузенка звинуватили в «систематичних крадіжках дерті у коней». Ласував, «дармоїд», мабуть, з голоду! Це ж до якого стану довели людей, якщо вони, нехтуючи волею й долею, намагалися принести додому хоч би пригорщу зерна у кишені, крали дерть у коней! А друкований орган обкому партії вважав за потрібне обнародувати на всю область факт групової крадіжки аж 4,8 кг зерна (12 фунтів)! Зрозуміло, газетярі були заручниками пануючого більшовицького режиму й мусили його обслуговувати. Та дехто з колишніх колег старалися з надмірною кон’юнктирною запопадливістю, забуваючи, що надруковане слово не лише відгукується, а й відгикується. КОГО ТАМ ЧОРТИ ПОПІД ВІКНАМИ НОСЯТЬ? Дійсність відображалася у радянській пресі наче в кривому дзеркалі. Втім, якщо нема кращого люстерка, доводиться вдивлятися і в те, що є. Якісь подробиці, деталі, принаймні крапки, схожі на себе. Серед газетярів траплялися не лише слухняні писаки, а й справжні майстри слова. Преса ставала щоденником і літописом, навіть «з клясових позицій» мимохіть відтворюючи бачене й чуте. В «Зорі» за 27 квітня 1933 року вміщено таку розповідь про початок трудового дня в колгоспі «Соцштурм» Софіївського району: «Рано прокинувся бригадир Олійник Михайло і підтюпцем побіг від хати до хати. Постукав у двері, потарабанив у темну шибку: - Любко! Оксано! На степ сьогодні. У вікні з'явилася розпатлана голова Оксани Солянички. - Кого чорти там попід вікнами серед ночі носять? - Яка там ніч. Уже ранок. На степ, кажу, виходь. - Проходь, проходь, далі загадуй. Не піду я в степ. Ти мене вдовольни спочатку, щоб я сита й напоєна була, а тоді кажи на степ. З світанку до 12 годин дня бігав бригадир з хати в хату, та наслідки були ніяк не втішні. На бригадний двір о першій зійшлася не вся бригада Олійника Михайла. Так і в інших бригадах артілі. Паразити, рвачі вільно почувають себе в колгоспі «Соцштурм». ...Клясово-ворожі елементи тут розперезалися. Партосередок шукає куркуля з обрізом, а він ось, під носом». ДОСИТЬ ТЕРПІТИ! ПОРА СКИДАТИ КОЖУХИ!.. Як сприймалася в Україні політика геноциду, що думали люди про так звану хлібоздачу-викачку їстівного збіжжя, зафіксовано навіть у матеріалах 3-ої партконференції в Харкові, робота якої широко висвітлювалася в газетах: «Балачки, що Україну переобкладено, що плян хлібозаготівлі нереальний,.. що Москва викачала весь хліб,.. що хлібозаготівельний плян завеликий, виходять від клясового ворога.., куркульські елементи набрехують, ніби Москва забрала хліб... Такі розмови точаться в установах, на підприємствах, по інститутах». Народ, кажуть, не бреше. Мільйони українських селян були доведені до відчаю і загнані на той світ різнокаліберними більшовицькими посіпаками. Але й вони відчаювалися. Попередник М. Хатаєвича на посаді першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У В.Чернявський оприлюднив з трибуни облпартконференції «дуже тривожні факти» — партійні й радянські працівники районного рангу намагаються приховати засіяні гектари, збільшують площі загинутої озимини, знижують урожайність і добиваються зменшення хлібозаготівельних нарядів колгоспам і районам. В. Чернявський був переконаний, що брешуть, опонують і саботують генеральну лінію партії. «Бо коли партпрацівник району приїжджає до області і пронюхує чим це пахне, — наголошував секретар обкому, — то назавтра несе нове зведення про урожайність, замість 3 центнерів називає 8 центнерів з гектара». Таким «правоопортуністом» і «підкуркульником» преса оголосила голову артілі «Нова Діброва» Новомосковського району комуніста Михацького. Прямо на зборах Михацький «зробив балянс, за яким виходило, що, коли виконати плян хлібозаготівлі з пшениці, то в колгоспі нічого не залишиться навіть на насіння», не кажучи вже про отоварювання трудодня. А в Знаменівці цього ж району селяни «під впливом куркулів» знахабніли так, що, — тільки подумати! — запропонували спочатку відважити зерно собі на трудодні, а державі потім віддати рештки й лишки. - Хіба це влада? Зібралися бандити й обдирають людей. Хай обдирають — чують свою смерть! — такі балачки, повідомляла «Зоря», точаться між селянами колгоспу «Карл Маркс» Гуляйпільської сільради Криничанського району. Отож звинувачення жертв голодомору в тому, що вони не чинили опору, мовчки й слухняно лізли в могили, які вряди-годи продовжують лунати, не зовсім в'яжуться з наведеними настроями й балачками. - Досить терпіти! Пора скидати кожухи, одягати шинелі, сідати на коней, бо нам, селянам, кращого ждати нема чого, бо вже забирають усе! — закликає односельців колгоспник О.Городовий у Чубарівському районі, доносила «Зоря». Такі речі закінчувалися зазвичай смертним вироком, але не всі мовчали й навколішки корилися в «хатах скраю». Наприкінці лютого 1933 року уповноважений Мелітопольського райпарткому Бондар відмовився вилучати хліб у селян колгоспу ім. Калініна і здав партквиток. В кінці березня 1933 року Дніпропетровський міськком КП(б)У за відмову їхати в село виключив з партії працівників заводів ім. Комінтерну та «Детальбуд» A.M. Васіна, М.К. Мішеньова, Ф.Г. Сподинця. Селяни не вірили в переваги колгоспного ладу, тривожилися майбутнім. «Скажу вам правду, — навів журналіст почуте від їздової артілі «Комінтерн» Ганни Романець. — Коли у мене було власне господарство, так я ще на Різдво знала, де буду сіяти ячмінь, де овес, кукурудзу, навіть де грядку цибулі посаджу. Тільки сонечко пригріє, я вже на своїй ниві. А хіба зараз (у колгоспі – авт.) я це знаю? Ото й подумайте тепер, яка у нас буде дружна робота». Подібні сумніви й тривоги обсідали не тільки рядових їздових. Поміченою реакцію учасників організаційного пленуму 29 січня 1933 на його заклик «засипати 10 мільйонів пудів насіння за 9 п'ятиденок» розхвилювався у заключному слові на тому ж «хуралі» щойно призначений-обраний першим секретарем Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвич: «Заминка після мого повідомлення, коли кілька хвилин не було таких, що бажали б висловитись, на мене як на свіжу людину у вашій організації справила дуже тяжке враження... Коли нема ні більшовицьких діл, ні більшовицьких промов — це вже зовсім погано... Дебати з трудом почалися. Слів мало - погано, але люди коли мовчать — це ще гірше. А більшість районників (секретарів райпарткомів — авт.) немов у рот води набрали. Самі себе, чи що, соромляться, мовчать...». У березні 1933 року вкрай обурений М.Хатаєвич відкартав і членів парткому заводу імені Петровського, до яких прийшов на засідачку: «...Сидите насупившись, прийшло не більше 30%, заля порожня, говорите млявими голосами, нехотя, без піднесення...». Доходилося місцями ледве не до відкритих бунтів. На початку квітня 1933 року в сільгоспартілі імені Воровського Кам'янського-на-Дніпрі (сучасного Верхньодніпровського – авт.) району виконали вимогу М. Хатаєвича про ночівлю колгоспників у степу, коли ледь потепліє. Вивезли людей за 18 кілометрів від села й залишили в холодному сараї без харчування, заради чого, мабуть, чимало з них і виїхало в степ. «Піддавшись впливам куркульських агентів, — йдеться в спеціальній постанові ОК КП(б)У з приводу наступного розвитку подій в околицях Верхньодніпровська, — колгоспники виступили з ультимативною вимогою в формі листовної заяви із загрозою припинити роботи, коли їх вимоги про поліпшення громадського харчування не будуть задоволені». Погодившись, що харчування в полі не забезпечили «навіть сіллю, перцем, цибулею, які є в достатній кількості», не налагодили, як слід, обліку трудоднів та авансування хлібом «навіть ударників», обком КП(б)У звинуватив керівництво району в тому, що воно «не вжило рішучих заходів для нещадного придушення розкладницької роботи», чим, мовляв, скористалися «куркульські елементи». Кара, зрозуміло, не забарилася. «Переобрати цю управу (правління), винуватих у доведенні колгоспу до такого важкого стану віддати під суд, зняти голову колгоспу Лук’янова та виключити з партії», — знайшов ОК КП(б)У крайніх, стрілочників. Подібні заворушення траплялися, ймовірно, і в інших місцевостях. У Новомосковському районі напровесні 1933 року панували такі настрої («Зоря»): «Є чимало таких, хто думає й дбає лише про себе. В Орлівщині вони обсіли артіль, як мухи. Є у Василівці, і в Губинисі. Днями в Андріївці зламали замок у коморі й украли кілька центнерів посівного матеріалу. Такий випадок трапився і в артілі «Червоний орач» Левенцівської сільради. В Андріївці повинні були переобмолотити 4000 цнт. соломи, а вороги звеліли колгоспнику Чорнозубу Олексію підпалити солому, щоб залишити колгосп без насіння». Підставою для такого припущення був і той факт, що «за останню декаду (з 1 по 10 лютого 1933 р. — авт.) в районі не викрито жодної ями... у Новоселівці насіння збирають спеціальні комісії та штаби, а не колгоспні бригади». Хоча за станом на 15 лютого «тільки 6 колгоспів району цілком забезпечені насінням, але й ті з невеликою засівною площею. Найбільші колгоспи без насіння». Закінчується цей досить відвертий огляд становища в районі, як і водилося, на модній оптимістичній ноті: «Районний зліт колгоспників-ударників зобов'язався зібрати насіння до 8 березня». І в Андріївці вже почали: «колгоспниця М'ясоїд Фенька викрила у М'ясоїда Андрія 4 ями — 150 кг хліба й за це одержала 12% — один пуд хліба...». І згадка в лапках про «голод», й обікрадена комора в Андріївці, і спалена скирта, і той факт, що обсіятися в селі розраховували завдяки переобмолоту соломи, і відмова новоселівців добровільно відкривати й виказувати ями із зерном, — усе це свідчить не лише про дуже скрутну ситуацію в Новомосковському районі у березні 1933 року, а й про настрій селян. КОНЮХА — В МОГИЛУ, КОНЯ — У ВІДПУСТКУ! Судячи з публікацій у пресі, ставлення партійного керівництва і радянської влади до худоби було чуйнішим, ніж до людей. Керівництво обласного тресту «Свиновод» проґавило з будівництвом і ремонтом свинарників на зиму. Боже, що за лемент у пресі здійнявся! І де зимуватимуть свині! І що їстимуть! Адже навіть силосу замість 17 000 заклали тільки 11000 тонн. І попрощалися працівники тресту за байдужість до свиней з партквитками, посадами й волею. Ставлення до корів було неоднозначним. З одного боку, сільська годувальниця-рятувальниця сприймалася прибічниками колективізації як чотириногий спільник «куркуля», ворога колгоспного ладу. Поки у хліві мукала дійна корова, селянській родині не загрожувала голодна смерть; партійним зайдам-заволокам і їх місцевим прихвостням було важче скрутити селянина у баранячий ріг. З іншого боку, за браком у колгоспах вигубленої традиційної тяглової сили — коней, корови могли виручити обласних вождів на весняній оранці. Отож, хочеш, не хочеш, а сезонно треба було навіть піклуватися про приватних корівок. Та найбільшою увагою користувався недавно «колективізований» колгоспний кінь: «Постійний контроль за станом кожного коня, за його доглядом, годуванням...»; «домогтися корінних поліпшень у стані колгоспного коня...»; «ми повинні про коня потурбуватися...»; «треба мінімум 40 пудів зерна на рік на коня» — такі письмові вказівки роздає М.Хатаєвич направо й наліво. Зрештою, напровесні, клопотаннями обкому КП(б)У й особисто Менделя Марковича усіх колгоспних коней відправляють у...місячну відпустку. А в кожне село, в кожну артіль «для контролю за організацією конячих відпусток, стійлового утримання і методичної допомоги селянам у догляді за кіньми» виряджають з військових частин «найсвідоміших кіннотників», які фактично стережуть фураж від пухлих селян і строчать доноси на голодних конюхів за недбале ставлення до «тяглової сили». На початку 1933 року редакція журналу «Комуніст», ЦК ЛКСМУ, ЦКК (центральна контрольна комісія), РСІ (робітничо-селянська інспекція) і Наркомзем УРСР оголосили «всенародний похід за здорового, міцного коня до весняної сівби». 20 січня під гаслом: «Першій весні другої п'ятирічки — міцного колгоспного коня!» відбувся «Всеукраїнський день коня». До цього «руху» негайно підпряглася й Дніпропетровщина. «Для допомоги в організації походу за здорового коня» в села вирядили партійний актив — по 20 активістів у кожен з 49 районів. Водночас розгорнули в пресі публічне підстьобування тих, хто зразу ж не вирушив у цей «похід». Особливо діставалося - іноді й без вини - звинуваченим у загибелі коней. Ні, не присланим з міст у села «25-тисячникам» на кшталт Давидова з «Піднятої цілини» М. Шолохова, які часто-густо й поняття не мали про сільське господарство і прудко знищили чимало усуспільненої худоби. У Генічеському районі (тепер Запорізька область) в 1932 році пропало 2080 коней. В артілі «Червона хвиля» Ново-Олексіївської сільради зникло 63 коня; в артілі «Червона зірка» — 30 з 78-ми. Хто винен? Та хто ж, крім «куркуля» і «підкуркульників»! В артілі «Комінтерн» П’ятихатського району виявили ціле кубло та ще й на чолі з... комуністами Безруком, Матяшем, Дейнегою, які довірили коней «клясовому ворогові і тепер нема норм годівлі коня, норм навантаження на коня, а в догляді за конем — знеосібка». Конюх «стайні № 4 куркуль Стець дає коням на ніч незамішану полову, а вдень годує тільки два рази і виснажив коней». У теж «виснаженого» і певно знесиленого голодом конюха П. Кандишана в стайні № 3 коні днями не поєні, не чищені. В стайні № 2 конюх Чепіга «замішує коням раз на добу і в такій кількості, щоб коні здихали з голоду ...9 коням згодовує за день лише 2 рядна полови! Конюх Лоцман у стайні № 1 не підстилає коням, не поїть, «внаслідок чого протягом 1932 року в артілі загинуло 100 коней». Кари винуватцям!!! А в судах «з 1 липня по 1 грудня 1932 року розглянуто тільки 14 справ про знищення коней!..». Щоправда, не скрізь такі поблажливі. В артілі «Червоноармієць», оперативно рапортує по інстанції начальник політвідділу Гуляйпільської МТС Кутузов, коні заморені, не тримаються на ногах, отож арештованим конюхам Тарановому й Шамраю, голові колгоспу Рябченку — клятим «куркулям і махновцям!» — вже вліпили строк. У лютому 1933 року М.Хатаєвич вийшов на трибуну пленуму ЦК КП(б)У з уже апробованою на Дніпропетровщині ініціативою: «Компенсувати поганий стан колгоспного коня притягненням до весняних польових робіт корів». В області клич Менделя Марковича негайно підхопили «знизу». З петриківських артілей «Плугатар» і «Комінтерн» негайно й звично відгукнулися-«відгавкнулися» в «Зорі» на заклик Менделя Марковича: «1932 року ми, діставши річний плян хлібозаготівель у 325 цнт., ще 20 вересня виконали його на 226% (отже, забрали у селян в два з четвертю рази більше спущеного «пляну»! — авт.). ...На сьогодні забезпечили наш весь ярий клин — 296 га — посівним матеріалом в кількості 450 цнт... Велику увагу приділяємо доглядові коня. Тепер поставили всі коні на повний відпочинок... Ми вирішили назвати нашу артіль вашим ім'ям, т. Хатаєвичу. Матвій Пеліпас, М. Семенча, Г. Жадан, М. Дубовик, С. Пікуш, О. Кіт, Перетятько Христя, Палій Оксана, Біла Ганна та ін.». Обком КП(б)У та облвиконком у спеціальній спільній постанові «Про підготовку коня до сівби та використання корів» негайно схвалили ініціативу петриківців: «1. Забезпечити все кінське поголів'я кормами (сіном, соломою, м'якиною та половою)... 2. Негайно поставити на спочинок малосилих коней. ...5. Визначити в кожному колгоспі тверді години годування і напування коней не менше 3 рази на день... Зобов'язати бути присутніми при годуванні коней... бригадирів і членів правління. 6. ...ДПУ, органам прокуратури і судам встановити окремий нагляд за фактами падежу коней. Притягати винних до найсуворішої відповідальності, ...8. Для заінтересованості... нараховувати колгоспникам трудодні за роботу корів (10 — 12 трудоднів за зораний гектар, 2 трудодні — за боронування 1 га). ...10. Визначити тривалість робітного дня для корів 5-6 годин з наданням періодичного відпочинку,.. забезпечити до 15 березня залучених до роботи корів ярмами і шлеями,.. фуражем з ресурсів колгоспів... 11. ...На трудодні... 1933 року видавати фураж у першу чергу і в більших розмірах тим колгоспникам, корови яких працюватимуть на весняно-польовій сівбі. 12. ...Провести оперативні заходи, що забезпечують виконання пляну залучення корів до роботи. 1-й секретар обкому КП(б)У Хатаєвич. Голова облвиконкому Алєксєєв». Піклування про коня набирає всесоюзного розмаху. Москва скликає Всесоюзний зліт передових конюхів, який приймає «Наказ-пам'ятку конюху-ударнику» з більшовицькими порадами колгоспникам: тримати стайню в чистоті; правильно годувати коня; сумлінно доглядати; берегти здоров'я коня; дбати про збільшення кінського поголів'я; бути пильним - охороняти коня від класового ворога. Щоб курці не пустили, бува, цю «науку» на самокрутки, в кожне село оперативно відряджено «товаришів з Червоної армії - кіннотників, що самі вміють гарно поводитися» з конями і «колгоспникам допоможуть налагодити догляд за конем». Допомога, щоправда, зводилася в основному до відвертих доносів на конюхів, як видно хоча б із надрукованого в «Зорі» зразкового «Рапорта товариша-кіннотника Олексієнка» з колгоспу «Дніпрельстан» в селі Орлівщина Новомосковського району: «Коней 61 шт., стайні не прибрані, коні брудні, не чищені, днювальні конюхи сидять по хатах (мо’ вже й лежали пухлі — авт.), копита не розчищені, 2 хворі, 1 здохла, раціон кормів не витримується, постанови ... тільки обговорюються, коні за їздовими не закріплені, вночі замість сіна дають коням полову, біля стаєнь кізяки…». Подібні «рапорти» не минали безкарно: «Суворо засудив суд завідуючого конефермою артілі «13-річчя Жовтня» Межівського району Давиденка» за «навмисне годування коней гнилою соломою», внаслідок чого «20 коней занедужали», а «93 коняки втратили працездатність». В артілі «3-ій Вирішальний» Томаківського району потрапили на лаву підсудних конюхи Кандибай і Матюк, бригадири Оргенич і Коляда, які теж «спрямовували свою роботу на знищення», і начебто, встигли загубити 306 коней — 40% всього поголів'я. По два тижні тривали подібні судові процеси у П'ятихатському та Ново-Троїцькому районах. За що влетіло не лише підсудним, а й суддям, бо довго волинили з вироками, хоча в справу замішаний кінь. Не економте й на строках ув'язнення!.. За що можна було заробити солідний строк, видно з оприлюдненого в пресі звіту голови Дніпропетровського обласного суду Івана Рум'янцева: «Солонянський нарсуд засудив колгоспника Голуба на 4 роки позбавлення волі за те, що він відвіз свою хвору дитину до лікарні на колгоспному коні... Бердянський нарсуд засудив колгоспника-ударника Пазенка на 6 років позбавлення волі за те, що при переправі його з трьома кіньми по льоду через річку одна коняка провалилася під лід, але була врятована і залишилась жива...». ПЕРЕПАЛО ХОВРАХАМ ЗА ... ГОЛОДОВКУ Відправивши коней у відпустки, а конюхів — до білих ведмедів, залигавши корів і їх власників у ярма та шлеї, обком КП(б)У оголосив з 5 по 25 квітня «штурмовий дводекадник суцільного знищення ховрахів», які, говорилося у спеціальній постанові, «щороку завдають втрат десятків мільйонів пудів хліба», і на яких перекладалася спідтиха вина за невиконаний план хлібоздачі і влаштовану голодовку. (До речі, з подібним умотивуванням була оголошена в СРСР «боротьба» з ховрахами і в 1946 – 1947 рр.). Організація «дводекадника» доручалася райпарткомам і райвиконкомам, а відповідальність за проведення покладалася персонально на голів колгоспів і сільрад, директорів радгоспів і бригадирів. «Штурмувати» ховрахів рекомендувалося водою за участі залучених до патріотичної справи учнів, піонерів та сільських підлітків «на чолі з комсомольцями», а також спеціальним районним «молодняцьким бригадам», створеним для боротьби з бур'янами, а тепер – з ховрахами. За ховрахів у колгоспах обіцяли розраховуватися трудоднями, а в радгоспах — грошима. За здані шкурки обіцяли продавати «найдефіцитніші товари (мануфактуру, одяг, махорку)». За 50 вичинених смушків вилитих водою ховрахів обіцяли кілограм хліба. А «затруєних хемічними засобами» — стільки ж за 150 шкурок. Колгоспних бригадирів теж чекала лафа — їм гарантували кілограм хліба за «кожні 800 затруєних нір». Двомстам школам-переможницям обіцяно «оздоровчі майданчики на місяць для 50 учнів», яких годуватимуть у полі і додому даватимуть «хліб, крупу, цукор». Та доброта у більшовиків завжди межувала з суворістю. Така вже вдача! Отож обком КП(б)У на чолі з М.Хатаєвичем залишився вірним собі і в оголошенні війні з гризунами. На боротьбу з ховрахами не лише закликали, а й мобілізували. Кожному колгоспу та одноосібнику довели обов'язкові плани виливу-вилову гризунів. Райпарткоми та райвиконкоми зобов'язали суворо стежити, щоб кожен одноосібник не лише знищив ховрахів, а й здав конторам споживкооперації чи «Союзпушнини» щонайменше «20 ховр. шкірок з кожного гектара наявної у них земельної площі». Можна тільки уявити, як чухав потилицю обібраний до цурки напівживий дядько-одноосібник, у якого на гектарах ховрахи взагалі не водилися чи перевелися, бо їх без закликів і заохочень давно вже виловили і з'їли. Це ж треба було з когось оті «ховр. шкірки» злупити, вичинити й здати, інакше звинуватять у саботажі боротьби з ховрахами і потрапиш у підкуркульники чи й у куркулі з витікаючими сумними наслідками. Жарти жартами, та для преміювання тільки шкіл і вчителів за знищення ховрахів виділили 10 000 пудів (160 тонн) хліба, щойно забраного у селян. Отже ж була й зайвина, яку можна було видати за тих же ховрахів авансом ще в січні чи березні і врятувати сотні якщо не тисячі приречених на голодну смерть. Але ставлення до українських селян було ще гіршим, ніж до ховрахів. Гризуни, принаймні, дочекалися весни... «ПОТРІБНИЙ БУВ ГОЛОД, ЩОБ ПОКАЗАТИ, ХТО ТУТ ГОСПОДАР» Заготівля зерна в Україні офіційно закінчилася 15 березня 1933 р. «Класова» оцінка «хлібозаготівельної кампанії» у М. Хатаєвича була наступною: "Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої (селянської – авт..) витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм (селянам – авт..), хто тут господар. Це коштувало мільйон жертв (голодної смерті селян – авт..), але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну”. Завдяки, визнав Хатаєвич, влаштованому масовому голоду-геноциду.
|