Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 6
Гостей: 6
Пользователей: 0
|
Рем ТЕРЕЩЕНКО
Незважаючи на слабкість аргументів...
САВЧЕНКО Віктор Васильович. Народився в 1938 році. Українець. Працював асистентом у Дніпропетровському металургійному інституті. Обвинувачений в 1969 році. Засуджений до двох років умовно. Реабілітований в 1991 році. Метою кожної соціальної революції є надання найбільшої свободи людині. На гаслах і прапорах Великої Жовтневої соціалістичної революції, в усіх трьох Конституціях Радянського Союзу проголошувались демократичні права і свободи, в тому числі свободи слова, друку, зборів, демонстрацій. Але тільки проголо-шувались. В тоталітарній державі будь-які права особи могли існувати в тих рамках, які встановлював режим, в першу чергу партійна влада. Особливо жорстко ці рамки діяли в умовах сталінської тиранії. Після смерті Сталіна на якийсь час наступив період відлиги, але дуже і дуже умовної. Людей не розстрілювали без вини і суду, та «компетентні органи» пильно слідкували, щоб ніхто ніку¬ди не збочив. Коли в 1956 році студенти і аспіранти Московсь¬кого державного університету вирішили зайнятись поглибленим вивченням творів класиків марксизму-ленінізму, творчо підійти до них, то ця «наука» закінчилась тюремним ув’язненням. Після усунення М. С. Хрущова намітилася тенденція до відновлення ситуації, що нагадувала сталінський режим, правда, в пом’якшеному варіанті — не було таких масових і жахливих репресій, як в 30-х — на початку 50-х років. А тиск зверху, особливо в питаннях ідеології, дедалі посилювався, охоплюючи суспільні науки, літературу, культуру взагалі. Діяв принцип чехівського Бєлікова: «як би чого не вийшло». Все, що не вписувалось в заскорузлі норми вчення, названого марксизмом-ленінізмом, оголошувалось ревізіонізмом. Слід заз¬начити, що від марксизму залишився тільки набір цитат, якими жонглювала офіційна наука, перелицьовуючи їх на потребу того чи іншого лідера. В то й же час деградувала економіка, знижувався жит¬тєвий рівень, промисловість опинилась на задвірках світового технічного прогресу. Дуже влучно зазначив в нарисі «Жах», опублікованому в 1990 році, ленінградський дослідник Л. Са- мойлов: «Ми не помітили, як наше суспільство з найреволю- ційнішого перетворилось в одне з задубіліших і консервативних у світі. Як нашу владу охопив жах — остуда до революцій¬них ідей, панічна боязнь реформ, побоювання будь-яких перемін»1. Але в суспільстві завжди існували люди, які не могли і не бажали миритись з мертвечиною, пліснявою, з тим, що говорилось одне, а робилось протилежне. Декларувався широкий демократизм, а в житті діяли ідейний терор, цензура, переслідування за кожне слово, що не вписувалось в офіційну ідеологію. Дуже непокоїли владу люди, які хотіли більш-менш вільно висловювати свої думки, не такі вже й радикальні,— просто мати право називати біле білим, а чорне — чорним. Вони одержали ярлик «дисиденти». Причому автори ярлика не дуже замислювались над тим, звідки пішов цей термін. В точному перекладі з латини «дисидент* — «незгодний». Був введений в побут католицькою церквою для заплямування тих, чиї погляди розходились з її догматами. Ось і сталося, що провідники атеїстичного марксизму взяли на озброєння католицьку термінологію. Ярлики дисидентів ліпили на всіх, хто висловлював будь- яку незгоду з офіційними догмами. А такі люди з’являлись все частіше, доводячи, що мають конституційні права і свободи. Та «компетентні органи» дуже оперативно розвіювали такі хибні думки за допомогою «батьківських бесід», так званої профілактики, а коли не допомагало, то вдавалися до більш дійових засобів: виключення з партії і комсомолу, вигнання з роботи, унеможливлення роботи за фахом і кінчаючи арештами та ви-правними таборами. В кримінальні кодекси союзних республік були введені статті 62 і 187, антирадянська агітація та пропаганда й поширювання заздалегідь неправдивих вигадок, що порочать радянський і суспільний лад. Переслідування інакомислячих, чи як писав Л. Самойлов, просто мислячих, в свою чергу, стимулювало виникнення право- захисного руху. Він не набув широкого розповсюдження за кількістю учасників, але мав досить широку географію, охоплюючи практично всі республіки і області Радянського Союзу. В національних республіках до загальних моментів спротиву добавлялись місцеві, зокрема питання захисту рідної мови, культури, традицій, звичаїв. В цих випадках до ярлика «дисидент» додавався ще «націоналіст». В Україні з початку 60-х років з’явилась плеяда яскравих, талановитих особистостей, що не вписувались в офіційні канони світосприйняття: поети Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, кінорежисер Сергій Параджанов, історик Валентин Мороз і багато інших. За підрахунками канадського дослідника Б. Кравченка, в українському русі незгодних у 1960—1972 роках брали участь близько тисячі чоловік2, а найбільшу активність демонстрували представники національної інтелігенції Києва та Львова. В Дніпропетровську рух особливого розмаху не набув, але й тут були люди, що виступали за свободу, не бажаючи миритись з несправедливістю, сваволею. Певним поштовхом до спротиву на Дніпропетровщині, схоже, стала поява романа О. Гончара «Собор». Спочатку на нього з’явились позитивні, навіть хвалебні рецензії. Але потім, за переказами, перший секретар обкому партії О. Ф. Ватченко в одному з негативних героїв «упізнав» себе. На одній з партій¬них нарад він заявив, що «робітничий клас Дніпропетровщини не приймає «Собору». Після цього преса повернулась на 180 градусів, посипались негативні рецензії, а щоб вони виглядали більш переконливо, то почали збирати «думки» робітників, які одностайно таврували «Собор». Проте «літературно-критичною діяльністю» власті не обмежились, взялись за тих, хто у свій час оцінював «Собор» позитивно, чи просто чимось не влаштовував керівництво. За різними зачіпками були звільнені з роботи в редакції газети «Зоря» С. X. Шейнін і М. Т. Скорик, з редакції радіомовлення — В. Заремба, з драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка — Р. У. Степаненко, з видавництва «Промінь» — В. Л. Чемерис. З цього приводу варто навести один документ: «Довідка Редколегія газети «Зоря» Літпрацівник Шейнін С. X. написав хвалебну рецензію на роман «Собор», який ганьбить наш радянський спосіб життя. Тим самим т. Шейнін С. X. проявив свою ідейну і професійну незрілість, політичну безпринципність, несумісну з високим званням журналіста партійної газети. Парторганізація оголосила сувору догану з попередженням і занесенням до облікової картки. Наказом по редакції від 16 травня 1968 року Шейнін С. X. увільнений від роботи в редакції. Довідка видана за вимогою слідчих органів».3 Як бачимо, слідчі органи також прилучились до літератур¬ної діяльності. А документ надзвичайно красномовний. І тим, що за невинну рецензію людину позбавили шматка хліба, бо куди міг влаштуватись журналіст, вигнаний з партійної газети, та ще й похилого віку. І тим, що надійшов на вимогу слідчих органів. Ці подвиги дніпропетровських властей були затавровані так званим «Листом творчої молоді Дніпропетровська», автором якого був Іван Сокульський, на той час колишній працівник багатотиражної газети, колишній студент Дніпропетровського університету, колишній вихователь гуртожитку, потім (за яким фахом?) — матрос- касир на теплоході. В редагуванні «Листа» брали участь друзі Сокульського М. Скорик та В. Савченко. В ньому йшлося про шабаш навколо рецензування «Собо¬ру», саме рецензування, про інші факти, пов’язані з переслідуванням людей, що чимось не вгодили партійному начальству. Говорилось також про незадовільний стан з українською мовою, скорочення українських шкіл, малу кількість української літератури і т. ін.4 І. Сокульський розмножив «Листа» на друкарській машинці і направив його різним адресатам: в Дніпропетровський обком КПУ, в Спілку письменників України, в комітети комсомолу вузів, в редакції газет, чим зчинив страшенний переполох. Всі адресати негайно переслали «Листа» до обласного управління КДБ. В архіві СБУ і зараз зберігається понад десяток його примірників. «Лист творчої молоді» передає радіо «Свобода», його друкують газета «Український вісник» в Канаді, часопис «Сучасність» в Мюнхені. Це вже «тягло» на державний злочин. Справу бере в свої руки КДБ: в червні 1969 року заарештовують І. Сокульського, в липні — його друга М. Кульчинського, викликають на допит В. Савченка. Причому, якщо з тодішньої «державної» точки зору Со- кульському і Кульчинському (давали читати «Листа» знайо¬мим.— Авт.) можна було хоч щось інкримінувати, заплющивши очі на конституційні права людини, то відносно Савченка складається враження, що його притягли для «кількості», щоб «організація» виглядала солідніше. Навіть не погребували послугами провокатора. Саме така думка виникає, коли читаєш спогади Віктора Савченка про його «одисею»5. В постанові про притягнення в якості обвинуваченого, яка, між іншим, була прийнята аж 18 листопада 1969 року, зазначалось, що він систематично займався розповсюдженням явно неправдивих вигадок, які ганьблять радянський державний і суспільний лад. Тут, що не положення, то вигадка. З «антирадянськими документами» Савченко ознайомив лише двох своїх знайомих, причому перший сам попрохав їх у нього, не виключено, що за відповідним дорученням, бо саме його свідчення звучали і на попередньому слідстві, і в судовому засіданні з достатньою долею фантазії. Що ж це за страшні «антирадянські документи»? Це — «Лист творчої молоді Дніпропетровська», «Запис промови гене- рала-лейтенанта П. Г. Григоренка», виголошеної 17 березня 1968 року на обіді представників кримсько-татарського народу в Москві з приводу 72-річчя письменника 0. Є. Костєріна4', «Су-часний стан радянської економіки». Коли знайомишся з цими документами, тільки дивуєшся, наскільки великим був жах властей перед правдивим словом, щоб в цілком невинних речах вбачати контрреволюційний кримінал. А, може, справа в тому, що там звучало слово правди, такої, яка ні в якому разі не влаштовувала партійних вождів. В промові генерала П. Григоренка, за яку він немало років зазнавав тортур у спеціальних божевільнях, вказувалось, що кримські татари повинні, використовуючи свої конституційні права, добиватись повернення на рідну землю, звідки вони по- звірячому були викинуті в 1944 році. Причому власті особливо розлютили слова П. Григоренка про те, що татари повинні не покірливо прохати відновлення своїх прав, а вимагати, хоч і в рамках Конституції СРСР. Вочевидь, через це промова була оголошена айтирадянською і наклепницькою. Третій документ — «Сучасний стан радянської економіки». Його походження абсо¬лютно точно встановити важко. В заголовку говориться, що це стенограма лекції академіка А. Г. Аганбегяна в 1964 році. Але він заперечував своє авторство, вірніше зазначав, що взяті окремі фрагменти лекції, причому підібрані досить тенденційно — зібрані факти негативного характеру. Якийсь особливий кримінал помітити важко — багато цифр, що характеризували недо¬ліки радянської економіки, фігурували в доповідях Л. І. Брєжнєва і О. М. Косигіна на березневому і вересневому пленумах ЦК КПРС в 1965 році. Але оскільки матеріал поширювався самвидавом, то йшов за розрядом кримінальних. * О. Є. Костєрін — радянський російський письменник, виступав за повернення прав репресованим народам, зокрема татарському. Ще «антирадянщина» в діяльності В. Савченка вбачалась слідчим в тому, що він читав сам і передавав знайомим книгу словацького дослідника М. Мольнара «Словаки і українці», видану в 1965 році в Братиславі. В ній йшла мова про українсько-словацькі культурні зв’язки, наводилось багато документів. Криміналом слідство визнало «Братське послання українського народу сербському товариству «Зоря», написане в 1914 році,— в ньому йшлося про утиски українства царським урядом. В запалі боротьби з «українським націоналізмом» слідчі були готові стати навіть на захист політики царату. Все це разом узяте інкримінувалось Віктору Савченку як антирадянські дії. Та якщо І. Сокульському і М. Кульчинському обвинувачення оголошувалось за статтею 62—1, що передбачала до 7 років ув’язнення і 5 років поразки в правах, то В. Савченка звинуватили за статтею 187—1 , максимальний строк за якою «тягнув» на 3 роки таборів загального режиму. На першому допиті 2 липня 1969 року (ще в якості свідка) В. Савченко, намагаючись якось полегшити долю І. Сокульсь- кого, заперечував будь-які дії останнього, спрямовані «на розповсюдження наклепницьких вигадок. Брав у нього тільки фотокопію книги М. Брайчевського «Воз’єднання чи приєднання» і книгу М. Грушевського «Український народ в його минулому і сучасному».6 Це слідство, звичайно, задовольнило, але фактів в руках було мало. І В. Савченка на якийсь час залишили в спокої. Та все ж слідству бракувало фігурантів, і 17 листопада 1969 року вдома у В. Савченка проводять обшук. Продовжувався він дві години і закінчився коротким записом в протоколі «Нічого не знайдено і не вилучено»7.1 все ж притягли як обвинуваченого. Змилостивились — не запроторили до тюрми, а взяли підписку про невиїзд. Допити почались з 18 листопада. Приховувати В. Савченку було нічого, оскільки слідство, по-перше, мало потрібні відомості від провокатора, по-друге, від самого І. Сокульського, який не міг чинити спротиву слідству, бо в нього під час обшуку вилучили декілька примірників «самвидаву». А по-третє, не приховув тому, що через наївність, властиву більшості радянських людей, не вбачав у своїх діях криміналу. Слідчі ж постарались цей хибний погляд спростувати. Серед «кримінальних» матеріалів фігурували три самвида- тівських документи і книга М. Мольнара «Словаки і українці». З погляду В. Савченка, злочинного характеру знайомство з ними не мало, але ж слідчому треба довести, що злочин був, і він цікавиться: яку мету ставив він перед собою, читаючи і «роз¬повсюджуючи» цю літературу. Одержує відповідь цілком природну в тих умовах: «Ніякої». Слідчий, підходить з іншого боку,— які антирадянські роз¬мови вели між собою? Одержує відповідь, аналогічну попередній8. Дуже хочеться слідчому «приклепати» В. Савченку україн¬ський буржуазний націоналізм, але й тут чує у відповідь, що підслідний в національному питанні дотримується ленінського трактування9. Ні допити, ні очні ставки не дали слідству якихось серйозних матеріалів проти Віктора Васильовича. Та це нічого не важило. Складається «Обвинувальний висновок», який перелічує вказані вище «злочини проти партії і держави», що кваліфікуються за статтею 18710. Суд відбувся у січні 1970 року. На відміну від лихозвісних тридцятих він проходив з додержанням усіх процедур. Суддя цікавився, чи немає у підсудних та адвокатів відводів складу суду, погоджував мову, якою мав вестися процес, і т. ін. Форма була демократичною, зате зміст недалеко відійшов від минулого. Як і попереднє, судове слідство виходило з незаперечної вини підсудних, тобто презумпція невинності фігурувала в надзвичайно слабкому, майже непомітному вигляді. Ті ж звинувачення, головне з яких читання і розповсюдження літератури, що «ганьбить радянський державний і суспільний лад». Звичайно, не було згадки про конституційні права людини, свободу слова, друку тощо. Але процес йшов зовсім не так, як планували режисери- постановники. Підсудні якісь звинувачення визнавали, якісь — ні, більшість свідків показувала зовсім не те, що було потрібно, а часто взагалі навпаки. Свідок О. О. Кузьменко сказав, що на лаві підсудних сидять розумні, чесні люди. Не злодії, не крадії, не п’яниці. Якби всі були такими, то в нас давно вже був би комунізм11. Важко позаздрити суддям, котрі мали точну і недвозначну вказівку засудити «антирадянщиків», і змушені слухати таке. Під час суду «розсипався» один з вагомих, на думку слідства, пунктів обвинувачення. В «Обвинувальному висновку» як «книжка ідеологічно шкідливого змісту» фігурувала праця М. Мольнара «Словаки і українці». Мабуть, шкідливим слідство вважало критику колоніальної політики царського уряду, а, можливо, відомості про зв’язки словацької і української літератур. На прохання В. Савченка до матеріалів судового слідства було прилучено статті з часопису «Радянське літературознавство» з позитивною рецензією на книгу М. Мольнара і газети «Літературна Україна», яка повідомляла про публікацію книг Мольнара в СРСР. Однак, проводячи партійну лінію, прокурор вимагав най- суворішої кари для всіх підсудних — І. Сокульському — 6 років ув’язнення, М. Кульчинському — 4 роки, В. Савченку — З роки. Адвокати прохали перевести всім обвинуваченим покарання на ст. 187-му, а Савченку передбачити покарання, не зв’язане з позбавленням волі. Вони добре бачили і доводили слабкість аргументів обвинувачення, викриваючи їх. Суд зважив на ці клопотання тільки частково. І. Сокуль- ський одержав чотири з половиною роки позбавлення волі, М. Кульчинський — два з поливиною роки. Пом’якшили покарання лише В. Савченку — два роки умовно з трирічним іспито¬вим строком12. Потім доля їх розвела. Віктор Васильович Савченко був змушений залишити роботу в металургійному інституті. 20 днів протримався в Спеціальному конструкторському бюро гірничої справи. Та КДБ дістало й там. Після довгих поневірянь влаштувався в дніпропетровське відділення інституту мінеральних ресурсів, де працював 17 років. В. Савченко — професійний письменник, автор книжок «Тривожний крик папуги», «Консульська вежа», «Тільки мить» та інших. Його творчість оцінена високою премією України ♦ Благовіст». За п’єсу «Народжений під знаком «Скорпіона» він одержав премію імені Д. І. Яворницького. Віктор Васильович очолює Дніпропетровське відділення Спілки письменників України. Двадцять два роки він ходив з тавром судимості. І лише в 1991 році був реабілітований у відповідності до Закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій»13. ПРИМІТКИ ‘Нева. 1990. №1. С. 198. ласті (далі - ДАСБУДО). 2 Сторінки історії України. XX Спр. 24613. Т. 7. Арк. 158. століття. К. 1992. С. 199. 4 Українська суспільно-полі"'^п- 3 Державний архів СБУ. Фонд на думка XIX—XX століть. Мюн- управління в Дніпропетровській об- хен. 1983. Т. 3. С. 242—248. |