Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 10
Гостей: 10
Пользователей: 0
|
Борис МАТЮЩЕНКО
Продовження У ЖОРНАХ ГОЛОДОМОРІВ ХРОНІКИ У творі йдеться про війну більшовиків з українським селом, зокрема на Дніпропетровщині Документ цей досить цікавий першою публічною спробою раптово наче ураженої склерозом досі ніби незабудькуватої радянської влади перекласти свою вину й відповідальність за голод на природу та погоду, звинуватити небесну канцелярію в тому, що самі ж і накоїли:
«...Несприятливі кліматичні умови влітку 1932 року в ряді районів України й Північного Кавказу призвели до втрати частини врожаю, через що колгоспи й радгоспи степової смуги України та деяких районів Північного Кавказу (Кубань) не змогли забезпечити себе цілком насінням для весняної сівби. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалюють: 1. Відпустити з державних запасів... Україні пшениці — 5 млн. 250 тис. пуд. (84 000 т – авт.), вівса — 6 млн. пуд. (96 000 т – авт.), ячменю —- 7 млн. 625 тис. пуд. (122 000 т – авт.), кукурудзи — 700 тис. пуд. (11 200 т – авт.), бобових, круп'яних — 35 тис. пуд. (560 т – авт.), віки — 90 тис. пуд. (1 440 т – авт.)». Даром відняли кілька мільйонів тонн збіжжя і виморили кілька мільйонів українців, а «розщедрилися» на 315 тис. тонн. З віддачею. Насіннєва допомога іменувалася у постанові «безвідсотковою», хоча насправді була банальною натуральною позичкою з 10-процентним наваром. Восени 1933 року колгоспи повинні були повернути цей «товарний кредит» з надвишком 10 пудів за кожні 100 пудів «допомоги» (1,6 центнера за кожні 1,6 тонни). Крім того, обов'язково «відшкодувати адміністративні і транспортні розходи» на обслуговування «допомоги», які оцінювалися в ще 1 млн. 970 тис. пудів збіжжя (31 320 т – авт.). Таким чином товарний кредит мав обійтися до цурки обібраним колгоспникам в здирницькі 20 відсотків «товарної» облікової ставки! Про те, як насправді жилося й моглося селянам напровесні 1933 року, партійна преса не розповсюджувалася. Та шила в мішку не втаїш. Ось і стирчить воно, зокрема, хоча б і зі спільної упереджувальної постанови обкому КП(б)У та облвиконкому від 13 березня 1933 року про надзвичайні заходи по охороні одержаного від держави посівного насіння і використання його за призначенням. Персональна відповідальність за збереження збіжжя при транспортуванні з комори в поле покладається під розписку на голів колгоспів, бригадирів, ланкових і їздових. Їздовими дозволено призначати лише «комуністів, кращих комсомольців та активістів». Посівне зерно повинні переважувати двічі: вранці при видачі з комори і ввечері після закінчення роботи в полі протягом «світлового дня». Лишки мусить особисто приймати в полі бригадир, ховати і зберігати «у спеціальних рундуках або скринях... під надійною охороною». Особам, «що не мають стосунків до сівби,.. до ящиків і повозок із зерном» забороняється й наближатися. За порушення цього розпорядження прокуратурі наказано провадити слідство у 3-денний строк з обов'язковою передачею матеріалів слідства в суд, де справи мають розглядатися терміново. ...Ледве встигли колгоспники відсіятися з горем пополам і поля заколосилися, аж їм знову довели план хлібоздачі з урожаю 1933 року, а скликаному обласному злету колгоспних бригадирів запропонували висловити готовність «по-більшовицькому підготуватись і провести збиральну кампанію». Голодомор продовжувався. За підрахунками судо-демографічної експертизи, «жнива скорботи» продовжувалися взимку і весною 1934 року – від голоду померло ще 138 000 українських селян. ЗАКРІПАЧЕННЯ КОЛГОСПНОГО СЕЛА За якихось 3 — 4 роки колективізації український селянин потрапив у чи ще не страшнішу колгоспну кріпаччину, ніж за «вражої баби» Катерини II в 1783 році, у якій перебував до 1861 року. Більшовицькі кріпосники залишили колгоспникам тільки право покірно й даремно гарувати на «першу в світі державу робітників і селян» за горб та мозолі і смирно помирати з голоду. Теоретичну війну селянам Ленін оголосив задовго до Жовтневого перевороту. Ще в 1891 році В. Ульянов (Ленін) схвально відгукнувся про масовий голод в Російській імперії як чинник революційних настроїв і соціальних заколотів. А в 1899 році у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії» В.Ленін передбачив, наче пообіцяв, що після перемоги над царатом, поміщиками й капіталістами головним ворогом комунізму стане селянство і треба буде докласти титанічних зусиль для перетворення його в «пролетарську массу». Вище мовилося про подібну позицію Леніна і в 1921 р. Це чи не єдина з настанов Володимира Ілліча, яку комуністи не просто виконали, а й перевиконали, врешті-решт перетворивши працьовитого українського хлібороба в колгоспного люмпена, не жадібного до землі, байдужого до худоби, до праці, до власної волі-долі. Колгоспне кріпацтво за радянської влади призвело українське село до знелюднення. Молодь тікала з колгоспу світ за очі. І продовжує. Українські села - споконвічні годувальники народу і незрадливі захисники Батьківщини - продовжують щезати. Війна з українським селом пожвавішала відразу після приходу більшовиків до влади. Перший штучний голодомор вони організували в 1921 — 1923 pp., коли начебто для врятування голодаючих Поволжя з України в Росію вивезли фактично все зернове збіжжя й умертвили до 7,5 млн. людей. Однак поставити українське село на коліна тоді не вдалося. Воно відповіло таким розмахом селянських повстань і рухів (Нестор Махно на Півдні, Григор’єв на Кіровоградщині, Холодноярська республіка на Черкащині, Зелений на Київщині), що з тактичних міркувань більшовики тимчасово відмовилися від уже розпочатої комунізації й колективізації в аграрному секторі. Та незабаром, наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX століття, комуністи розгорнули проти селян ще масштабніше й жорстокіше свавілля. Всі акції проти українського селянства як основного годувальника імперії СРСР освячувалися неоплатним боргом і безвідмовним обов'язком перед «першою робітничо-селянською» державою, яка в перспективі обіцяла ощасливити його, а поки що сама вимагала від нього жертв. Творцями такої політики були московські верховоди В. Ленін, Л. Троцький, Й.Сталін, В. Молотов, М. Бухарін, Л. Каганович, П. Постишев та інші, а Г. Петровський, С. Косіор, М. Хатаєвич, В. Чубар та їм подібні посіпаки слухняно брали під козирок і сумлінно, по-більшовицькі наполегливо виконували волю своїх зверхників. «Боротьба за хлібозаготівлю — це класова боротьба з пережитками капіталізму... іспит на більшовицьку стійкість», — заявив С. Косіор з трибуни 3-ої партконференції КП(б)У, яка на вимогу Сталіна з подачі В. Молотова й Л. Кагановича благословила розгортання повального голодомору. «Обов'язок одноосібника — торгувати лише після виконання пляну хлібозаготівель!» «Треба довести до кожного колгоспа і колгоспника, до кожного одноосібника, що вільно торгувати хлібом можна буде лише після виконання хлібозаготівельного пляну,.. після 15 січня 1933 року!» — покора забивалася в селянську свідомість день за днем газетами, по радіо, на зборах, в об'явах, під час адміністративних, каральних акцій. Мором! В 1929-1934 рр. наркомзем СРСР Я. Яковлев (справжнє п. і. б. Епштейн Яков Аркадійович) узагалі пропонував, щоб «селянин, вступаючи до артілі, негайно відмовлявся від усіляких індивідуалістичних навичок та інтересів, від... особистого господарства (корови, овець, птиці, городу біля садиби), від можливостей використовувати для себе заробітки на стороні!». Тобто добровільно ставав колгоспним кріпаком, радянським безпаспортним рабом з пустопорожніми трудоднями і гарантованою перспективою могили. До революції кожний вірнопідданий мав, принаймні, юридичне право виклопотати собі паспорт і вільно пересуватися по території Російської імперії. В УСРР єдина паспортна система була запроваджена на початку 1933 року. Право на паспорт ВУЦВК та Раднарком надали «громадянам СРСР віком від 16 років, що живуть постійно у містах, селищах міського типу, робітничих селищах та тим, що працюють на транспорті, в радгоспах і новобудовах у місцевостях, де запроваджено єдину паспортну систему». Селяни, колгоспники - абсолютна більшість населення України! - в ці категорії громадян не потрапили, опинилися в розряді вічно «безпашпортних», без права вільного виїзду з села і пересування СРСР, вибору професії, роду занять, місця проживання тощо. Чим не кріпаччина?! До закріпачення українських селян доклали «творчих» зусиль і С. Косіор з У. Чубарем та М. Хатаєвичем. На його пропозицію як другого секретаря ЦК КП(б)У на засіданні агротехнічної ради при Наркомземі, в колгоспах почалося створення виробничих бригад, з розкріпленням у них колгоспників, землі, тягла тощо. Таким чином, селянин навіть у межах села став невільником: контролювалася його праця, трудове сумління, харчування. Без дозволу (довідки) сільради селянин не міг змолоти борошна. І коли у селі Лозуватка Божедарівського району мірошники почали молоти зерно за «могоричі», туди кинулися селяни навіть з інших районів. Поки не знайшовся такий собі «свідомий колгоспник Тарасенко», написав у «Зорю», що «пора притягти до відповідальності», і лафа для селян і мірошників обернулася непереливками. Кмітливі більшовицькі верховоди-благодійники вигадали розгалужену мережу різних покарань у колгоспі та інших сферах сільського життя-буття. Не послухався бригадира, не виконав його наряд — 5 трудоднів штрафу, тобто, як мінімум, 5 днів роботи «на бугая». На перший раз. Вдруге не підкорився — геть з колгоспу з вовчим квитком без нічого з того, що недавно привів на колгоспну ферму, у стайню, віддав «колективу», артілі. Трудодні були пустопорожніми, за метким висловом російського поета О. Твардовського, сина розкуркулених смоленських селян, засланих на погибель у гігантське східно-сибірське болото Васюган. Автор поеми «Страна Муравия» знеславив селян за одноосібницькі настрої. Отож колгоспника примусили «заробляти» трудодні з-під палки. Був установлений трудомінімум, за невиконання якого колгоспника з сім'єю висилали у віддалені райони СРСР. (Автор у дитинстві був свідком такої розправи влітку 1947 року у своєму нині зникаючому хуторі Купченки Борзнянського району Чернігівської області). Гніт посилювала запопадлива самодіяльність місцевих районних і сільських комуністичних посіпак. Бюро Апостолівського райкому на виконання свіжих настанов щойно призначеного першим секретарем Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвича запровадило на «своїй території» з 30 січня 1933 року «трудову повинність для притягнення колгоспників до роботи в колгоспах». Цей «захід» дмухнув такою аракчеєвщиною, що навіть Мендель Маркович, який не відзначався доброзичливим ставленням до села і селян, змушений був засудити його і скасувати цю постанову. Та примусовка процвітала повсякчасно й повсюдно. Селян примушували коритися сваволі, слухняно працювати задарма, покірно віддавати зароблене в колгоспі й вирощене на грядках у городі. Уповноважений Мелітопольського райпарткому в артілі «14-річчя Жовтня» т. Нейман оголосив повальний трус колгоспників і почав описувати й забирати у них домашнє майно, щоб примусити «добровільно відкривати ями з зерном», до чого, знову ж таки, безугаву закликав М. Хатаєвич. І трусив, описував та вилучав доти, поки не позбиткувався над «буксиром — ударником Симоненком», за якого вступилися інші «ударники», після чого самочинність уповноваженого теж трохи стримали. Але тим, кого він встиг потрусити й обібрати, не повернули нічого. Тисячі таких уповноважених з міст і райцентрів, створені ними в селах бригади «по засипці хліба» безкарно творили тотальну сваволю. Новоявлені салтичихи місцевого гатунку з партквитками в кишенях так винахідливо знущалися з селянина, що іншого порятунку від них, крім голодної смерті й могили, не було. Навіть у колгоспну контору селянину забороняли звертатися за порятунком. Голова артілі ім. Воровського Олександрійського району П.Кульбій та секретар правління Андрій Клименко вивісили на дверях контори колгоспу об'яву з попередженням, що штрафуватимуть тих, хто «заходитиме без діла... на 5 трудоднів» за візит до них. Рятунку не було ніде і ні від кого! Напровесні 1933 року, у розпал посівної, коли опухлі селяни вже не мали сили виходити по наряду, працювати в полі, влада ще дужче загвинчує гайки на жорнах репресій і терору. На початку квітня Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У (В. Чубар і С. Косіор) запроваджують в Україні «Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах», які нічим не відрізнялися від щойно наведених «ініціатив» місцевого розливу. «Правилами» усі колгоспники розписувалися по бригадах, вихід і перехід з яких дозволявся лише за згодою бригадира; колгоспників у наказовому порядку зобов'язували з'являтися на роботу вчасно і без нагадувань; в усьому слухняно коритися бригадиру; без дозволу бригадира не снідати й не обідати; не залишати робоче місце до приходу зміни й не посилати на роботу замість себе своїх домашніх; на своїй присадибній ділянці, в городі, працювати лише тоді, коли нема роботи в колгоспі; відпочивати лише в неділю; працювати протягом усього робочого дня, тривалість якого встановить правління колгоспу. Тих, котрі не ходитимуть на роботу в колгосп добровільно, приводити силою. Чом не аракчеєвщина? Щоправда, в аракчеєвських поселеннях селяни вкладалися спати й просиналися по сигналу сурми, строєм ходили на роботу в поле. А в колгоспі будив бригадир стуком у шибку і в шеренги не шикував. Тільки й різниці… ЯК ПРИГОДИЛИСЯ КУРКУЛІ Тим, кажуть, хто не вміє чи не хоче, завжди щось чи хтось заважає. Російській – царській і більшовицькій - владі, скажімо, до і після Жовтневого перевороту скрізь марилися капосні «унєшніє» і «унутрєнніє» вороги, які перешкоджали жити по-людські і яких зверхники для свого виправдання вигадували і продовжують. То сусідні грузини з молдованами «не таким» вином поять звиклих до традиційної бражки москвинів! То українці не віддають острівець Тузлу і шкідливим сиром годують! То прибалти на своїх споконвічних болотах привільніше живуть і за вчорашніми колонізаторами не тужать! То японці по той бік пролива Лаперуза процвітають, а Курили знелюднюються! На сусідів кивали і продовжують списувати власну недолугість, прорахунки, невдачі й проколи у політиці та економіці. Сусідам приписують власну безгосподарність, географічну й історичну обмеженість, підступність, дворушництво, хронічний мілітаризм і т.д. і т.п. Наші домашні колаборанти теж залишаються вірними підхвосниками вчорашніх колонізаторів. Як уже йшлося, план хлібоздачі, доведений Україні в 1931 році в обсязі 441 млн. пудів (7 млн. 56 тис. тонн – авт.), був перегодом офіційно визнаний завеликим. Однак невиконання його списали на класового ворога, який, зі слів попередника М.Хатаєвича на посту першого секретаря обкому В.Чернявського, «підступно зірвав справу постачання… плян хлібозаготівлі.., щоб завдати нам найдошкульнішого удару,.. …розорити колгоспи». В 1932 — 1933 pp. у Радянському Союзі знову постав з небуття, наче міфічний неопалимий птах Фенікс, вже проголошений Йосипом Віссаріоновичем ліквідованим класово ворожий куркуль. Куркуля знову звинувачують — у «психологічному тиску на колгоспника», підбурюванні колгоспників до «крадіжок з поля снопів, а з-під молотарки — зерна». Куркуль, судячи з публікацій у тодішній партійній пресі (а непартійної не було), постійно когось підбурює, намовляє, заражає, капостить, шкодить; через нього немає «зламу в хлібозаготівлі». Звідки ж він узявся? Чи ж винен був куркуль? Адже слідом за товаришем Сталіним про знищення куркуля «як классу» заявив у січні 1933 року і ЦВК, тобто уряд. Та й згідно архівної статистики, під час примусової колективізації жертвами оголошеної більшовиками «аграрної революції» стали мільйони: 1 млн. 800 тис. «куркулів» були депортовані тільки в 1930-1931 рр. і ледь не поголовно загинули. «За 4 роки, — йшлося в його постанові ЦВК, — 14,5 млн. одноосібних селян об'єдналися в колгоспи і вже засівають понад 90 млн. гектарів проти 2 млн. гектарів у 1928 році. Куркулі в 1928 році засівали близько 15 млн. гектарів, а в 1932 році, розгромлені й вибиті зі своїх позицій, засіяли близько 1 млн.га, та й то по другорядних сільськогосподарських районах Союзу РСР». Тобто у місцях заслання. Економічно, отже, як видно з офіційної статистики того часу, куркуль не міг навіть при існуванні й бажанні суттєво вплинути на перебіг і результати хлібозаготівлі в 1933 році. Не міг і політично, бо не мав своєї організації. Не міг і фізично, бо силоміць був вивезений у «другорядні райони» СРСР, як обережно, але зрозуміло сказано в постанові. Та попит на куркуля як привід і ширму для розправ над кожним українським селянином зріс. І в «Зорі» куркуль теж почав ввижатися всюди. У приміському селі Підгородному схопили і розправилися з кмітливим сільським аматором-кіномеханіком за винахід чи не дерев’яного проектора і демонстрацію кінострічок сусідам у хліві. В селі Дзвонецькому Солонянського району оголосили куркульським агентом винахідливого кмітливця Григорія Братуту — за влаштування у себе вдома «механізованих жорен». Ще підступнішим і страшнішим виявився теж оголошений «куркульським агентом» Макар Кучеренко, який «приховав своє клясове обличчя... проліз до артілі «Друга п'ятирічка», став добровільним помічником голови сільради, а людям нашіптує, ніби хліба немає, а голова вірить...». Микита Воронкін з села Борисівка Велико-Лепетиського району (теперішня Херсонська область) потрапив у куркулі таким чином. На нараді «про плян хлібозаготівель», яка відбувалася для остраху про можливі наслідки непослуху в хаті вигнаного й висланого «куркуля», одноосібники буцімто домовились і зсипали «кутком 120 пудів за добу». Лиш Микита не здав і кілограма. Бригада «агітаторів» негайно рушила до Воронкіна додому. Та не встигли ступити на подвір'я, як з хати «кулею вискочила куркулівна Марія... - Геть, шельмо незаможницька! — накинулась вона на клясово свідому Ольгу Радянську. - Не дам хліба злидням! — підтримала дочку й мати. Та Олена Радянська (прізвище явно вигадане, бо такі «клясові хвамілії» існували не в селах, а тільки на шпальтах «Зорі» – авт.) на прокльони не зважала, а сльозам не повірила (наче Москва! – авт.). Хліб вивезли державі, для робітничих центрів, для армії,» — закінчується на оптимістичній ноті наведений репортаж. У Юріївці в артілі «Сила» сталося взагалі таке страшне, що аж моторошно... «Куркуль Борис Буцуєв виявився заступником голови колгоспу, куркуль Новемот — комірником, а завгоспом — куркуль Іван Бєлічев», у яких до колективізації було по кілька десятків овець і по молотарці. За похвальну класову пильність одержав публічну подяку в пресі інструктор політвідділу місцевої МТС т. Дєрєвєнєєв. Начальник політвідділу Гуляйпільської МТС І. Кутузов виявився ще пильнішим: викрив колишнього махновця, який — свят, свят! — «проліз до партії»! Тут уже пропечаткою в «Зорі» не обмежилось. «Махновець Рябченко заарештований і віддається до суду», просвітила своїх читачів обласна газета. Куркулі, судячи, з публікацій в органі обкому КП(б)У, ввижалися скрізь. І всюди шкодили, збивали селян спантелику, підмовляли не здавати хліб, різати худобу, знущалися над колгоспним конем, крали до крупинки й з'їдали конячу дерть. Тож і в колгоспну стайню, била на сполох більшовицька преса, немає, не повинно бути доступу куркулям! МЕНДЕЛЬ МАРКОВИЧ ДОКОРЯВ СЕЛЯНАМ ГАЛУШКАМИ Голод на Дніпропетровщині, як і в Україні, приховувався від світу. Стараннями цензури преса й не обмовлялася про нього. Бо що ж то за влада трудящих, у якої працьовиті селяни мруть, наче мухи від мухомора. Втім, тогочасні ЗМІ, зокрема й орган обкому КП(б)У, мимохіть зафіксували окремі суспільні явища, пов'язані з колективізацією і голодомором як її продовженням. Скажімо, в опублікованому виступі першого секретаря обкому КП(б)У В.Чернявського в червні 1932 року перед делегатами обласної партконференції йдеться про надзвичайно швидкі темпи стихійного механічного приросту «робочої маси в області». За 5 місяців, з жовтня 1931-го по квітень 1932 року, працездатне міське населення Дніпропетровщини збільшилось майже на чверть — з 512640 до 635 000 чоловік. Такий приріст пояснювався стрімкими темпами розпочатої індустріалізації краю. Вірогідно. Але згідно з тим же джерелом наведеної інформації, більше половини прибульців у міста області становили жінки, хоча на Дніпропетровщині й тепер переважають чоловічі професіі, а в 1930-ті й поготів. Наведена статистика швидше свідчить про масову втечу селян у міста для порятування від розкуркулення, грабунку, заслання чи голодної смерті. «Из села многие сбежали в город с хлебом.., много хлеба перепрятывается у рабочих в городе, имеющих связь с селом», — горював комуніст Косенко на партійних зборах у вісебандажному цеху ДМЗ в Кам'янському і закликав: «...Найти!». З селян-утікачів почали тоді виникати на околицях промислових центрів, зокрема й навколо Дніпропетровська, чисельні робітничі селища-шанхаї «пролетаризованих» до цурки вчорашніх селян. Напровесні 1933 року частішають обмовки про голод у публікаціях і виступах М. Хатаєвича. Всупереч недавнім категоричним запереченням влаштованого голодомору, Мендель Маркович почав публічно визнавати наявність «труднощів з хлібом», виправдовуючись тим, що «ми погано билися за врожай,.. бур'яни заглушили посіви,.. вродило менше,.. створились додаткові труднощі». Тобто звинувачуючи стихію і жертв своєї злочинної політики. Водночас побріхуючи, ніби «хліба удосталь», але «нерівномірно розпорошеного... В одному місці, може, справді їсти нема чого, а в другому місці — хліб так і лежить... В одному місці незаконно відбирали (хто?! – авт.) хліб, чесно зароблений,.. і колгоспник, що мав 400 — 500 трудоднів, тепер у багатьох (!) випадках хлібом не забезпечений...». Таку локшину перший секретар обкому КП(б)У вішав 20 лютого 1933 року на вуха учасникам пленуму обкому ЛКСМУ, формально визнаючи, що «становище на селі важке, труднощі великі». Але, замість поліпшення становища і рятування людей, закликав «не заспокоюватись, продовжувати мобілізацію хлібних ресурсів. І не лише хлібних». Тобто й далі оббирати до тла ще недоморених селян. На нараді працівників політвідділів МТС М. Хатаєвич був ще відвертішим. Звично пошпетивши куркулям за «поширення чуток про голодні смерті, про опухання тощо», Мендель Маркович мусив визнати очевидне, що «окремі колгоспники... справді голодують». Їм, голодуючим, тут же й дорікнувши цинічно за те, що, мовляв, «серед них немало таких, які знають, де сховано розкрадений у колгоспі хліб», але мовчать. Одне слово, помирають, однак більшовикам не здаються. Отож перший секретар обкому партії М.Хатаєвич зі знанням справи інструктував політвіддільців, як посіяти розбрат, спровокувати ворожнечу між селянами, нацькувати одних на інших і добитися, «щоб колгоспна маса (жертв – авт.) підтримала наші репресії (проти жертв – авт.)». Для чого годилися всі методи, зокрема й заохочення донощиків. Мендель Маркович знову поінформував політвіддільців про те, що обком партії та облвиконком «дозволяє 10 — 15% викритого хліба віддавати тим, хто його знайшов». Тобто виказав, де у сусіда яма із зерном чи ворочок з квасолею. Отож, повернувшись у територіальні вотчини своїх МТС, інструктував Мендель Маркович, розголосіть якомога ширше про це заохочення, «воно може дати нам велику користь у справі засипання насіннєвих фондів і допомогти тим колгоспникам, що тепер незабезпечені хлібом (тобто обібрані! – авт.). Треба бити так, щоб на кожному окремому випадкові інших навчити... Треба забезпечити міцне справжнє пролетарське більшовицьке командування селом». Врешті-решт, за 74 роки докомандувалися... Закликаючи в першій декаді березня «по-бойовому провести весняну сівбу», М. Хатаєвич знову вимушено визнав тяжке становище з харчуванням деінде на місцях, слідом по-догебельсівські збрехавши, ніби «у нас в області є такі колгоспи, де колгоспникам на трудодень видано по 3 — 4 кілограми хліба й по 2,5 — 3 крб. грошей, де колгоспники живуть приспівуючи» («Зоря» від 11 березня 1933 року). Адреси такого колгоспного раю Мендель Маркович і його орган чомусь не назвали. Бо їх не було. А якби й були, то куди б Мендель Маркович запроторив їхніх керівників за таке «розбазарювання» хліба! А тих, хто завдяки більшовицьким «буксирам» опинився у справжньому колгоспному пеклі і помирав від голоду, Мендель Маркович, з посиланням на якогось анонімного бригадира з Апостолівського району, звинуватив у тому, що вони «восени свиней галушками годували, а тепер ось без хліба сидять». Під цю свинячу аргументацію навряд чи сущого бригадира Мендель Маркович підвів і власний мерзенний політичний наклеп на голодуючих: «...Дозволяли розвалювати, розкрадати.., а потім самі залишились на бобах... Плян хлібозаготівлі не виконали, державі завдали шкоди, а собі — ще більшої,.. не працювали, як слід, не боліли душею за колгоспне добро!..» Таких галушників, мовляв, нічого жаліти, варто лише виморювати. Справжнє становище в селах і колгоспах весною 1933 року було настільки важким, що про нього хоча б у вигляді критики «безпорадних та безпомічних, саботажників і підкуркульників» не можна було змовчати. На шпальтах «Зорі» з'являються повідомлення з місць на кшталт: «У Васильківському районі з 260 бригад не залишилося жодної». «У списках моєї бригади є 27 дорослих і 8 підлітків, добра половина яких десь блукають, не працюють, сидять по хатах», — журиться бригадир Мартиненко з артілі «Центральна» Якимівського району (тепер Запорізька обл. — авт.). Втім, хто міг читали між рядків, що половина бригади повіялася з села світ за очі у пошуках порятунку від голодовки і перемерла на степових шляхах по дорозі в міста, а решта лежить по хатах пухла або вже й душі Богу віддала. |