Ця думка О.С.Грибоєдова, що побачила світ в 20-х роках дев`ятнадцятого століття, і спостереження О. І. Герцена не втратили свого змісту в нашій країні і в столітті двадцятому, не дивлячись на зміну суспільного ладу,проголошення самого справедливого і демократичного суспільства з найширшими правами людини.
Але то. Як кажуть про людське око. «Вільно» можна було проголошувати лише ті думки, що ні в якому разі не відрізнялися від офіційно дозволених. А хто від цього постулату відступив, навіть на півкроку, оголошувалися ворогами радянської влади.
Спостерігаючи та й відчуваючи у власному житті багато негараздів радянської системи в політичній площині, в економіці, в побуті трудящих, зарозумілість і абсолютну байдужість до життя простих людей з боку владних осіб всіх рівнів, а поряд з цим тотальний ідеологічний тиск: гучні дзвони офіційної пропаганди про величезні досягнення соціалістичної демократії і щасливе життя будівників комунізму, студент 5-го курсу історико-філологічного факультету Дніпропетровського державного університету Микола Кучер, не маючи іншої можливості, висловив своє бачення становища в країні в 4-х листах до радіостанції «Освобождение» (З 1955 р. «Свобода»). Як він і передбачав, листи були перехоплені і стали основою для звинувачення автора в антирадянській діяльності.
Оригінали листів знаходяться в архівно-слідчій справі П-24501, в архіві Управління Служби безпеки України в Дніпропетровській області з. З них придатні для ознайомлення практично два (див у «Додатку»). В одному ( він йде у нас за № 1) «Зверненні до радянського уряду» він, не маючи змоги іншим чином довести до влади свої думки, своє бачення минулого і сьогоднішнього становища в країні, намагається це зробити через посередництво радіостанції; в другому (№2) розповідає про еволюцію своєї свідомості, яка привела до неприйняття радянського режиму і дає власні рекомендації про зміст радіопередач.
А соціалістична «демократія» таких речей не дозволити не могла. Тут влада несхитно стояла, як вона твердила, на класових позиціях, на захисті соціалістичної ідеології, говорячи точніше, на позиціях недопущення найменшої критики на свою адресу, як в минулому, так і в сьогоденні.
Методи реагування були вироблені і перевірені на практиці давно. Негайно підключалися, як тоді казали «компетентні органи», тобто могутній каральний апарат . Листи М. Кучер відправив на початку 1955 року. Зараз ніхто не скаже, скільки людей було задіяно до розшуку автора і скільки на цей розшук витратили державних грошей, але спокійно можна припустити, що не мало і на кінець 1955 року КДБ антирадянщика знайшло.
І потрапив він у жорна державної безжалісної каральної машини.
Слідство і суд, обвинувачуючи і караючи М.Кучера, виходили з тези, що він вороже налаштований до радянської влади. Прямо аж серце боліло у кадебістів і суддів через те, що залишився в минулому дієвий термін «ворог народу». Але щоб зовсім з ним не розлучитися, знайшли адекватну соромливу заміну: «вороже налаштований» Не вмер Данило…
Припустити, що людина має право і може мислити самостійно, мати власний погляд на те, що відбувається в суспільстві, ніяк не вкладалося в голови ні властей предержащих, ні їх вірних слуг на нижчих щаблях.
Тут слушно звернутися до одного з основних міжнародного документу. 10 грудня 1948 року Генеральна асамблея Організації Об`єднаних Націй прийняла «Загальну Декларацію Прав Людини». В статті 19 Декларації проголошувалося: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».( www.irs.in.ua/index.php?option=com). Тобто, міжнародне співтовариство, в тому числі Союз РСР, брало на себе обов`язок гарантувати право кожній людині на Землі свободу переконань і вільне їх висловлення.
Але наскільки треба було зневажати загальнолюдську мораль, власно проголошені міжнародні зобов`язання, щоб підписувати планетарний документ, ні в якому разі не збираючись його виконувати. А раз зневажає держава, то вірним її слугам тим більше можна. Цим і керувалися каральні органи, запроторюючи Миколу Кучера до в`язниці, саме за те, що він намагався здійснити своє право на свободу переконань і їх висловлення.
3 січня 1956 р. забрали Миколу з аудиторії Дніпропетровського університету, де слухали лекцію п`ятикурсники - історики, і відвезли на вулицю Чкалова до великої будівлі з грізною назвою Управління Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР у Дніпропетровській області.
Далі все йшло за заведеним порядком – обшук, запроторення до тюремного підвалу, слідство.
Вже на першому допиті слідчий пред`явив Миколі Кучеру обвинувачення за статтями 54-4 і 54-10 – допомога тій частині міжнародної буржуазії, яка прагнула повалити комуністичну систему і пропаганду і агітацію, яка полягала в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади (archive.khpg.org).
Нагадаємо, що діяв в 1955 році Кримінальний кодекс, прийнятий у 1927 році, тобто 28 років назад і практично не змінений. Зміни, якщо й були, то лише в напрямку поширення каральних статей і посилення покарання.. Елементарна логіка свідчить, що в 1927 році питання про намаганні міжнародної буржуазії повалити радянський лад було слушним, але в 1955 році після перемоги в Вітчизняній війні, виникнення світової соціалістичної системи, піднесення національно-визвольної боротьби воно втрачало всякий глузд. Але як могла влада відмовитись від формулювання, яке відкривала широкі можливості для проведення каральної політики.
За що ж такі суворі звинувачення, яким чином Микола Кучер намагався повалити рідну радянську владу. Він писав, про антинародні дії тоталітарної держави – насильницьку колективізацію. І голодомор, що привели до загибелі мільйони людей, масові репресії 1937-1939 років, що повергли в стан жаху практично все населення країни, ганебні поразки «непереможної» Червоної армії в перші роки війни, масові депортації цілих народів, насилля над демократією, перетворення марксизму-ленінізму в релігію, в догматах якої ніхто не має права сумніватися під страхом державної кари. Все це було правдою, але тією правдою, яка ні охоронців режиму, ні, тим більше, їх хазяїв не влаштовувала.
Криміналу додало ще й те, що Микола заявляв про своє неприйняття злочинного режиму і наївне бажання з ним боротися.
Слідство провели дуже швидко. І вже 20 лютого 1956 року Микола Кучер представ перед судовою колегією в кримінальних справах Дніпропетровського обласного суду
Судове засідання відбувалося в закритому режимі. Тут принагідно знову звернутися до Загальної декларації прав людини. В статті 10 говориться
«Кожна людина, для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом».
(www.irs.in.ua/index.php?option=com)
Зрозуміло коли закритий суд проводиться при розгляді справи, що може торкатися державних таємниць. Але навіщо було утаємничувати процес людини, яку судили за непідходящі державі думки. Пояснення просте – влада дуже боялася розголосу, тим більше, що про незалежність і безсторонність суду говорити не доводиться – вирок, як і в усіх подібних випадках, був визначений заздалегідь.
А у головуючої на суді товаришки Богданової на запитання М.Кучера, чому суд закритий, знайшлося своє дуже грунтовне пояснення: «Подякуйте, що суд закритий, якби ми пустили людей з вулиці, вони б розірвали вас на клаптики, дізнавшись про ваші злочини, і охорона вас би не врятувала» (Микола Кучер Історія мого вироку. Кур`'єр Кривбасу. 20 травня 1996 р.).
Як бачимо, суддя настільки піклувалася про життя і здоров`я, підсудного , що взяла на себе сміливість піти на порушення і радянських законів, і Декларації прав людини. Правда залишається невідомим, чи відала вона взагалі про її існування.
Високий суд «… встановив, що підсудний М. Кучер, будучи вороже налаштований до радянської влади, у січні-лютому 1955 р. особисто виготовив чотири листи антирадянського змісту, в яких зводив злісні наклепи на керівників КПРС і Радянської держави, на радянську зовнішню політику, опошлював її і дискредитував, закликав до скинення радянської влади і послаблення її могутності» (Там само)
У судді Богданової, явно не все гаразд було не тільки з істиною, але й з логікою - спочатку за її формулюванням у вироку Кучер закликав повалити радянську владу, а потім послабити її могутність.
Гуманний радянський суд прирік Кучера Миколу Івановича до позбавлення волі в виправно-трудових таборах терміном на 10 років і з поразкою в правах на 5 років з конфіскацією всього належного йому майна.
Після суду засуджений пройшов комісію Президії Верховної Ради, яку очолював О. Ватченко, тоді другий секретар Дніпропетровського обкому партії. Члени комісії ніби з намірами пом`якшити вирок питали, чому радянський студент писав листи за кордон. «Цих листів ніколи б не писав, якби існувала можливість висловити наболіле в нашій пресі, якби була свобода слова». На що Ватченко закричав на всю тюрму: «Тебе свободу слова? Давить вас надо! Давить! Десять лет дали?! Мало! Двадцять пять следовало! Чтоб другим не повадно! Всю область опозорил! На весь Союз! Уведите его!» (В.Сіренко. В. Овсієнка. Дубравлаг. Д. 1996. Стор.98)
Та все ж таки Верховний суд УРСР зменшив термін ув`язнення удвічі. Мабуть у когось дійшло до розуму, що суворість кари не відповідає характеру злочину.
Таким чином Микола Кучер влився в багатотисячний гурт політичних в`язнів Радянського Союзу.
Перший секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов на весь світ заявив в той час, що в СРСР немає політичних в`язнів, як бачимо до істини у нього було таке ж ставлення, як і судді Богданової
( Довідка: в 1954-1958 роках за політичними мотивами в СРСР було засуджено 8145 осіб В.В. Лунєв Статистика политических репрессий Demoscope.ru›weekly/2007)
Відбував покарання Микола Кучер у сумнозвісному Дубровному табірному управлінні в республіці Мордовія (в просторіччі Дубровлаг), призначеному виключно для особливо небезпечних політичних злочинців, до яких спочатку відносили ,бійців УПА і взагалі членів ОУН, прибалтійських «лісних братів», поліцаїв, осіб, що служили в німецьких військових формуваннях, колишніх чекістів, засуджених у справі Берії тощо. Тепер до «особливо небезпечних політичних злочинців» налякана радянська влада з різних місць неозорного СРСР позвозила інакодумців.
Що собою являла місцина, куди запроторили Миколу. Болотиста рівнина, пронизуюча сирість, перепади температур від 45 градусів морозу взимку, а влітку , навпаки - до 37 градусів вище нуля. Мабуть і здоровій людині в цих умовах важко вижити, а не дуже здоровій та ще в сполученні з важкою працею і поганим харчуванням – прямий розрахунок влади – якщо не помре в`язень, то здоровим точно не залишиться. .
Про умови перебування в Мордовських таборах написала людина, що на собі відчула весь тягар радянської петенціарної системи, і врешті решт була доведена нею до загибелі – Анатолій Тихонович Марченко. Він попав сюди через два роки після звільнення М.Кучера.
«Весь південно-західний кут Мордовії перехрещений колючим дротом, парканами особливої конструкції, утиканий вишками, залитий по ночах світлом спарених прожекторів. Тут всюди розвішані таблички; «Стій! Заборонена зона! »І по-мордовських:« Тят сувся! Заборонена зонась ».
Тут частіше, ніж мордвинів, зустрінеш солдата, конвоїра, охоронця, тут повно офіцерів. Тут на душу населення їх припадає більше, ніж овець на душу на Кавказі. Тут взагалі стала дибки вся статистика: і співвідношення чоловіків і жінок, і віковий, і національний склад населення. Росіяни, українці, латиші, естонці і «окремі представники інших національностей» живуть тут за дротом стільки років, що давно перекрили всякий ценз осілості. Батьки і старші брати нинішніх в'язнів залишилися назавжди в мордовським землі - у вигляді скелетів або у вигляді розрізнених, перемішаних з піском кісток.
Далі Анатолій Тихонович розповідає про умови, в яких перебували в`язні Дубровлагу.
Порівняно з іншими таборами певний прогрес – не щілясті бараки, що продувалися всіма вітрами, а капітальні двоповерхові будинки. Не нари, а залізні ліжка улаштовані в два поверхи.
В якості «ліжка» іржава рама, що вірьовками прив`язується другим поверхом до того, що стоїть внизу. На раму кладуться чотири збиті дошки. 4 ліжка скріплені таким чином, що коли один повертається чи навіть глибоко зітхне, вся конструкція трясеться. В'язень одержує матрац, ковдру, подушку - все таке древнє, як ніби служило ще моєму дідусеві: сірі запрані бязеві простирадла, наволочку, два вафельні рушники, алюмінієву кружку та ложку
Поки я влаштовувався, настав час обіду. Зеки потягнулися до великого бараку-їдальні, я пішов за всіма. Усередині барака-їдальні дуже тісно стоять довгі столи з грубих, абияк забарвлених червоною фарбою дощок; уздовж столів такі ж лавки. Їдальня набита битком. Одні, знайшовши собі містечко за столом, сьорбають свою баланду. Інші їдять стоячи - хто де прилаштувався. До роздатковим вікнам тягнуться довгі черги. Я став у хвіст до першого вікна. Але як я буду їсти без ложки? Помітивши мою розгубленість, до мене підійшов один з хлопців нашого загону і запропонував мені ложку, - він уже пообідав. Черга просувалася швидко. Я не встиг і моргнути, як роздавальник, схопивши з високої стійки перед собою мяту алюмінієву миску, хлюпнув в неї черпак щей і сунув мені в руки. Я відійшов і глянув навколо: всі місця зайняті, «приземлитися» ніде. Он біля вікна якийсь зек, стоячи, закінчує обід - облизує ложку. Я пробрався до нього якраз, коли він скінчив і відійшов від вікна; зайняв його місце: поставив миску на підвіконня і почав хлебтати бурду, яку хтось урочисто назвав щами. Потім, залишивши на вікні кепку і ложку, відправився в чергу за другим. Так само вправно роздавальник в другому вікні вихопив миску в мене з рук, стукнув по ній черпаком, і миска вилетіла на оббитий бляхою підвіконня ... По дорозі до свого місця я заглянув в неї: по дну розтікалася пшоняна розмазня, приблизно три столові ложки. Справитися з другим було недовго, я облизав ложку («відшліфував», як кажуть зеки) і вийшов з їдальні
Засуджена радянським судом людина прав не мала ніяких, зате обов`язків вище голови і на першому місці важка практично безплатна праця і маса обмежень за порушення яких слідувало покарання – обмеження в листуванні, обмеження в одержанні посилок. Позбавлення побачення з рідними позбавлення кишенькових грошей, перевід на більш важкі роботи, нарешті запроторення до карцеру.
Причепитись до ув`язненого завжди можна було знайти за що – не зняв шапку при зустрічі з наглядачем, недостатньо швидко піднявся, порушив форму - одяг під робу светр, особливо каралося невиконання норм виробітку.» (www.lib.mn/blog/anatolij_marchenko/)
Микола Кучер попав до табору тоді, коли намітився який не який перехід від порядків сталінського ГУТАБу до нових. Цим пояснювалося деяке пом`якшення режиму,- більша кількість посилок з дому, можливість одержувати пресу тощо Та не надовго – вже в 1957 році почалося, як кажуть,закручування гайок, на що в зокрема в Дубравлазі в`язні відповіли страйком.
Дубравлаг для багатьох став справжньою школою інтернаціонального виховання - бо звозили до нього «особливо небезпечних політичних злочинців» з усього неосяжного радянського союзу. А саме до «особливо небезпечних» зарахували і тих, хто насмілився мати власний розсуд і говорити правду про болючі негаразди радянського режиму. Були серед табірників і знані люди з України: кардинал Йосип Сліпий, поет, мовознавець Олекса Тихий, поет, журналіст Святослав Караванський, директор Львівської консерваторії Василь Барвінский і багато інших, - з ними Микола потоваришував і потім постійно спілкувався
Звільнили Миколу Івановича на початку 1959 року , відсидів він 3 роки з п`яти.
Чому Миколу Кучера випустили з ув`язнення достроково? Це не було якоюсь милістю держави по відношенню до окремого дисидента Просто влада побачила, що в своїй репресивній діяльності забігла надто далеко - в країні проголошений шлях до комунізму, а тут у в`язницях і таборах тисячі людей, покараних лише за думки.
Тому було вирішено скоротити розмах кримінального переслідування, перейшовши до так званих профілактичних заходів і в тому числі переглянути особливо хисткі справи. Під цю кампанію підпав і Микола Іванович.
. Повернувся до батьків у село.. Червоне Верхньодніпровського р-ну. У грудні 1959 відновився в університеті, 29.06.1961 отримав диплом учителя української мови та літератури. Почав учителювати в школах Петропавлівського та Верхньодніпровського районів Дніпропетровщини, викладав також німецьку та англійську мову, історію. 1963 року одружився з учителькою Людмилою Несторівною Перекопською. В 1964 р. народився син Віталій.
Працівники КГБ та нештатні сексоти ввесь час не випускали Кучера. з поля зору, особливо коли минула хрущовська «відлига». То страхали новим ув'язненням, то обіцяли всілякі блага, нову квартиру, наприклад. Та він визнав за краще 25 років прожити в «уплотнении», ніж співробітничати з кагебістами.
Видав чотири збірки гуморесок: «Як я став поліглотом» (1972), «Дядина» (1973), «Операція "Три зайці"» (1978), «Усім по сім») (1983). Неодноразово був лауреатом журналу «Перець» та інших видань.
У 1988 р. прийнятий до Національну Спілки письменників України. Був лектором товариства «Знання». У часи перебудови став членом НРУ, обласного товариства української мови ім. Д.Яворницького, активістом «Просвіти».
Реабілітований Микола Іванович Кучер 20.07. 1991. Помер 4 вересня 1999 р.