Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 7
Гостей: 7
Пользователей: 0
|
Борис МАТЮЩЕНКО
Продовження
У ЖОРНАХ ГОЛОДОМОРІВ. ХРОНІКИ У творі йдеться про війну більшовиків з українським селом, зокрема на Дніпропетровщині На початку серпня 1932 року газета «Правда» сповістила, що «на Украине скошено всего лишь 51,9% зерновых,.. заскирдовано 8,3%, а план хлебоздачи в июле выполнено лишь на 27,7%». На Дніпропетровщині ж, «где сосредоточена основная масса пшеницы, затягивают уборку. Заскирдовано лишь 6,4% скошенного». В області негайно відреагували на критику в «Правде» і знову вдарили по оріхівцях, звинувативши в опорі скиртуванню, хоча район був на 37 місці по хлібозаготівлі з 49-ти. Задніх пас Царичанський район.
З початком осінньої посівної РАТАУ знову розповсюдило інформацію про незадовільний хід сівби в Оріхівському районі, хоча позаду пленталися інші. Наводилися досить оригінальні причини відставання: «...В селі Токмаківці куркулі не ходять на роботу і зривають обмолот». Наче всі селяни були «куркулями»! Це був сигнал. 28 жовтня 1932 року обком КП(б)У прийняв постанову «Про перебіг сівби й хлібозаготівель по Оріхівському району», де «плян сівби упорали на 68%, а плян хлібозаготівель — на 26%». Хоча результати були не найгірші (за станом на 28 жовтня район був на 42 місці з 49-ти), секретаря райпарткому Головіна, голову райвиконкому Паламарчука звинуватили в «потуранні й сприянні розкладницькій роботі, розпалюванні рвацько-споживацьких тенденцій в окремих відсталих колгоспників», зняли з посад і передали справу до обласної Контрольної Комісії. В район відрядили з надзвичайними повноваженнями «тов. Синайського з бригадою масовиків» для негайного «зламу» в ході хлібозаготівель і сівби, підбору кандидатур для кадрового зміцнення керівництва районом, «мобілізації парторганізації району на рішучу боротьбу з проявами саботажу». 12 грудня обком КП(б)У постановив: «За те, що колишнє керівництво Оріхівского району зрадило інтереси партії, Головіна (секретар РК), голову РВК Паламарчука, голову РКК Ордельяна, голову райспоживспілки Пригоду, заврайжінорга Базулевіч, заврайЗУ (землеустрою — авт.) Луценка... з партії виключити, заарештувати і суворо покарати». Прокурор області В. Кумпікевич не забарився й зі своєю постановою (обидві надруковані в одному числі «Зорі» за 15 грудня 1932 р.): «...За організацію саботажу хлібозаготівель і пряме посібництво класовому ворогові — притягти до кримінальної відповідальності колишніх відповідальних працівників Оріхівського району.., негайно заарештувати,.. закінчити слідство протягом 5 днів». Спочатку за гратами, а через пару тижнів і на лаві підсудних опинилося 16 «оріхівських зрадників». 25 грудня в Оріхів прибула виїзна сесія обласного суду у складі Жука (головуючий), Яременка (прокурор) і Нікітова (громадський звинувачувач — головний редактор «Зорі»). Напередодні під гаслом: «Ударно завершимо хлібоздачу!» — в Оріхові скликали зліт районного партійного і комсомольського активу, в якому взяв участь відряджений з Харкова нарком освіти М.Скрипник (весною, 7 квітня 1933 р., застрелився у своєму службовому кабінеті). Розлогий звіт головного редактора-звинувачувача про «хурал» в Оріхові негайно з'явився у «Зорі» під принагідним заголовком: «Колгоспи Оріхівщини відзначають початок судового процесу організацією червоних валок, якими цього ж дня приставлено на держзсипища понад 2500 центнерів хліба!». (До висвітлення оріхівського процесу негайно прилучається і щойно створена друга обласна партійна - російськомовна - газета «Днепровская правда»). Всі 16 «зрадників» були 30 — 42- літніми вихідцями з сіл, колишніми наймитами. З них три (Махнорило, Аністрат і Дем'яненко) мали мужність не визнати своєї вини; 4 підсудних визнали частково, а решта 9 чоловік — повністю. Підсудні звинувачувалися в намаганнях знизити урожайність, особистому саботажі політичних заходів партії й підбурюванні інших до спротиву. Опортунізм головного агронома району Аністрата полягав у «брехливій інформації» про «загибіль 8000 гектарів озимих посівів», щоб «довести нереальність плянів хлібозаготівель». Аністрата «повинен був» давно викрити прибулий у район секретар райпарткому Головін, однак «сам включився у цю зграю підкуркульників», створив «так звані партійні комісії» для «перевірки стану засіву, до роботи в яких підключили голів сільрад, колгоспів, рільників та дільничних агрономів». Комісії ж оцінювали урожайність начебто «на око», або й взагалі «без виїзду в поле». Отож в узагальненому акті записали, «начебто в районі загинуло 18 000 гектарів посівів». Акт цей відвезли в область не лише «з метою одержання мінімального пляну хлібозаготівлі», а й з антипартійним, антирадянським наміром переконати обласне керівництво, що в Оріхівський район «потрібно для споживання довезти близько 8000 тонн зерна». А самі «включили у фуражні засіви зерна 3080 гектарів харчового клину». Справившись з «пляном хлібозаготівель у липні на 0,9%», бюро РПК уповноважило першого секретаря Головіна добиватися в обласному центрі мінімального «пляну хлібоздачі». Після того як обласне керівництво не піддалося на цю авантюру, оріхівські зверхники розверстали по селах спущений план, але не приборкали спротиву голів сільрад і колгоспів, які «саботували хлібозаготівлю на місцях». Не спонукали й уповноважених, «окремі з яких навіть не поїхали у свої села», або поставилися до важливого партійного доручення байдуже. Секретар РПК Головін «опустився» до того, що замість 100% «агітував виконати плян хлібозаготівлі хоча б на 40%». Не по-більшовицьки взялися підсудні й за посівну. Скрізь почали сіяти, а «підсудні заявили, що сіяти нічим» і «вибили з області 3500 тонн допомоги», хоча «пшениця в районі була». Підсудним інкримінували такі злочини: першому секретарю РПК Головіну і голові РВК Паламарчуку — «керівництво контрреволюційною зграєю»; голові РКК — РСІ (районної контрольної комісії — робітничо-селянської інспекції) Ордельяну — причетність до фальшування відомостей про «загибіль 18 000 га посівів», агітацію проти доведеного «пляну хлібоздачі», саботаж його виконання; заврайземуправлінням Луценку — організацію «зграї саботажників», дезінформацію про відсутність посівного зерна, зрив «плянів осінньої сівби»; голові райспоживспілки Пригоді — керівництво «зграєю саботажників», особистий саботаж, «приховування хліба від держави»; заворгінструкторським відділом РПК Скічку, заступнику голови РВК Вялих, директору МТС Медвідю, редактору районної газети Андрющенку, заврайфілією «Заготзерно» Буряковському — відмову їхати в села уповноваженими, солідарність з ватажками «контрреволюційної зграї», тобто з опальним керівництвом району; секретарю Юріївського партосередку Гришку, голові Єгорівської сільради Бутовецькому як «опорі для зграї на місцях» — зрив плянів хлібоздачі; дільничному агроному райколгоспспілки Махнорилу — приховування урожаю шляхом складання «брехливих відомостей про загибіль урожаю»; головному районному агроному Аністрату — «був куркульським ідеологом, основним організатором контрреволюційного саботажу хлібозаготівель, вів «агітацію проти колгоспного будівництва» і за «зрив посівної у районі». «Закинуті звинувачення» в контрреволюційному саботажі усім підсудним, крім заврайжінвідділом Базілевич-Сніп'ян і комірника колгоспу Дем'яненка, були «доведені згідно з артикулом 54-14 Карного Кодекса». Вирок був суворий, але, як написав у «Зорі» її головний редактор-звинувачувач Нікітов, справедливий. 39-річного Івана Андрійовича Аністрата засудили до розстрілу; 29-річному Василю Петровичу Головіну, 31-річному Михайлу Сергійовичу Паламарчуку, 38-річному Федору Єлісеєвичу Ордельяну, 42-річному Івану Андрійовичу Пригоді, 30-річному Івану Івановичу Луценку — дали по 10 років позбавлення волі з відбуванням покарання «в таборах особливого призначення в далеких місцевостях Союзу». Наступній п'ятірці — по 8 років у «особлагах». Решті — по три-п'ять років. Двох виправдали. Наприкінці 1932 — на початку 1933 років, як видно з опублікованого в пресі розлогого звіту голови Дніпропетровського обласного суду Івана Рум'янцева, по області прокотилося справжнє цунамі подібних, хоча й не таких гучних і масштабних, як в Оріхові, судових розглядів. «Облсуд дає відсіч усим шкідникам, спрямовує вогонь судових репресій проти куркульського саботажу сівби, повільних темпів, поганої якості робіт. У Верхньодніпровському районі голова артілі «Червоний орач» колишній петлюровець Пошта засіяв 35 га ячменю по стерні, засміченій бур'яном.., за що його позбавлено волі на 10 років з конфіскацією майна...У Терпінянському районі в колгоспі ім. Шевченка бригадир Гава навмисно сіяв на непідготовленій землі, недосівав норми, розікрав 4 цнт. лишку насіння для (!) харчування колгоспників...», за що й був «позбавлений волі в далеких місцевостях на 10 років». Подібні суди, перелічив Іван Рум'янцев, відбулися над візниками артілі «Червоний жовтень» Павлоградського району Городанкіним і Мартиновим, над «куркулями» Худиками в Кам'янському районі, над «шкідниками» артілей «Шлях до комунізму» Павлоградського і «Прогрес» В.-Лепетиського районів. За вказівками й під особистим контролем першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, поширенням інформації про судові репресії для нагнітання обстановки морального терору переймалося й РАТАУ (радіо-телеграфне агентство України). «З Новомосковська. Телефоном. Відбувся суд над винуватцями поганої якости сівби в колгоспі ім. Леніна Кулебівської сільради. Бригада Васенка сіяла по «бур'янах неочищеним непротруєним насінням. 8 га посіву не волочила 9 днів. 19 га засіяли менше норми висіву. 23 га довелося пересівати. Ще 45 га забраковано... Вирок: бригадира Васенка та рільника Комаря приговорити до 3-ох років позбавлення волі; комірника Малишевського, що видавав насіння без ваги, та сівача Курая за погану якість сівби засуджено до 1 року примусової праці. Помдиректора Н.-Московської МТС Циганкова та агронома МТС Петриченка засуджено до 6 місяців примусової праці... ...Колгоспники відповіли на вирок суду трудовим піднесенням якости посівних робіт. РАТАУ». Якщо суди, роздаючи строки й кулі, хоча б для годиться керувалися «нормами р-р-ре-революційної законності», так відправлених у села понад 40 тис. уповноважених, серед яких траплялися справжні садисти, не стримувало ніщо. В селах Ново-Скелеватка та Ново-Лазорівці Криворізької округи уповноважений Бурдіно з відома й згоди секретаря райкому партії Баланського арештовував і тримав селян у холодних приміщеннях за забитими вікнами й дверима. Три доби підряд селян, які не писали заяв у колгосп, мучили примусовою безсонницею. «Мене кинули до льоху, де вже були Одарка Савченко, Наталка Погрібна і Євдокія Желтухіна. У мене вдома залишилося 5-місячне немовля, але мені не дозволяли піти й нагодувати його, приносили дитя в льох. Випустили, коли я пообіцяла віддати останні 30 фунтів (12 кг — авт.) зерна». («Кур'єр Кривбасу», № 8 за 1994 рік). ЧОРНІ ДОШКИ — Если ты на черной доске — умирай в тоске! А если на красной – сияй, как день ясный!— свого часу писав, малював, агітував в «Окнах РОСТА» Володимир Маяковський, найкращий, за оцінкою Сталіна, поет радянської епохи. Не припускаючи, мабуть, що його напівіронічне одкровення буде використано катами народу для приховування більшовицьких злочинів у країні, де, за його ж висловом напередодні колективізації, вже начебто стала «и жизнь хороша, и жить хорошо». У голодовку 1921 — 1923 pp. більшовики й справді запровадили страшні «чорні дошки». Тоді українські села за невиконання продрозкладки й несплату продподатку оголошували «чорними», ворожими, і збройно блокували до повного розрахунку. Досвід організації першої штучної голодовки більшовики використали і в 1932 – 1933 рр. Якщо і в першу радянську голодовку не обмежувалися розпропагандованими Маяковським «красними-чорними дошками», так у голодомор-33 села, звинувачені в саботажі хлібоздачі заносилися (по-газетному – «записувалися») на «Чорну дошку» з одночасним ужиттям розмаїтішого набору винахідливіших репресій. Першою про «чорну дошку» згадала «найправдивіша» в світі газета «Правда», союзний орган ЦК ВКП(б). І в жовтні 1932 року «записала» на неї 5 сусідніх районів Дніпропетровської області (Павлоградський, Магдалинівський, Новомосковський, Васильківський і Ново-Празький), які начебто не відсіялись і на 50%, хоча аутсайдерами, згідно з тодішніми статзведеннями, були В.-Лепетиський, Олександрійський, Верхньодніпровський, Оріхівський райони. Отже, перші кандидатури на «чорну дошку» підбиралися, мабуть, за іншими критеріями. Приводи були. У 1920-ті в названих «чорних» районах Катеринославщини, крім Нестора Махна, довго боролися проти більшовизації-колективізації й інші селянські загони. Скажімо, за збереженими в архівах підрахунками чекістів, у Новомосковському лісі налічувалося до 600 селянських «зграй» і «банд». Селянське повстання спалахнуло в Павлоградському районі. Отож 15 жовтня 1932 року почин «Правды» підтримала й обласна газета «Зоря» під крикливим заголовком на першій шпальті: «Змити пляму ганьби!». Через пару днів на прикладі впертого села Вербки газета «Зоря» спробувала аргументовано пояснити, «Чому Павлоградський район на чорній дошці?»: «...Управа артілі «Пам'ять Леніна» вперто не хоче використовувати корів на сівбі.., колгоспники на роботу виходять пізно, роблять простої, закінчують роботу рано, не виконують норм». Нічого виняткового, як бачимо. Таке було скрізь. Тож вибір на Вербки, на бунтівний Павлоградський район упав і за колишні «махновські» і за свіжіші повстанські діла. Втім, життя скрізь було таке моторошне й безпросвітне, що незабаром «чорна дошка» сама по собі переставала лякати і вганяти «в тоску». Тож обком з облвиконкомом почали стимулювати селянську чутливість. За підсумками першої декади листопада на обласній «чорній дошці», яка стала постійною рубрикою в органі обкому КП(б)У, опинилися «за саботаж хлібоздачі» колгоспи «Свобода», «Ленінський шлях», «Паризька комуна» та «Одноосібник» з Петриківської сільради Межівського району; села Ново-Іванівка, Ворошилівка і колгосп «Перемога Жовтня» Третяківської сільради Синельниківського району; Тарасівська сільрада Томаківського району; Покровська й Бузулукська сільради Апостолівського району; Ново-Троїцька сільрада Лихівського району; Катерино-Михайлівська сільрада Нікопольського району; села Благодатне й Тернівка Павлоградського району (на додаток до вже занесених Вербок); села Балки та Янчикрак Василівського району; колгоспи «Більшовик» та «Україна» Дніпровської сільради Кам'янського-над-Дніпром району; райцентр Магдалинівка. «Чорним» селам припинили продаж краму, рештки якого вивезли з опальних у ті, де план хлібоздачі нібито виконувався успішніше. «Хай знає кожен колгосп, кожен колгоспник і трудящий одноосібник,- пояснювала «Зоря» своїм читачам і виправдовувала політику голодомору,- що має право одержати товари, куди вкладено силу праці й зусиль робітничої кляси, тільки той, хто своєю чергою чесно й сумлінно виконує свої зобов'язання перед робітничою клясою і Червоною армією». Водночас з вивозом краму, за постановою ОК КП(б)У й облвиконкому, припиняється не лише завіз товарів, а й торгівля взагалі, «доки колгоспники й одноосібні селяни згаданих місцевостей не почнуть чесно й сумлінно виконувати пляни хлібозаготівель». Й оскільки вивозити-перевозити вже й не було, мабуть, чого, облвиконком для унаочнення свого «піклування» про сумлінних у його розумінні селян і колгоспників оголосив про термінове завезення з «додаткових фондів» у «нечорні» села «мануфактури, готового одягу, взуття, трикотажу, тютюнових виробів, мила господарського й туалетного, лісних матеріалів», загальною вартістю «на 1 000 000 крб.». В перелік ощасливлених потрапили 5 господарств П’ятихатського району, яким виділялося краму аж на 24 000 крб.; 12 господарств Новомосковського району (54 000 крб.); 12 господарств Синельниківського району, у тому числі й комуни «Пам'ять Леніна» (5499 крб.) та «Ненаситець» (1413 крб.); села Дрони й Ляшівка Царичанського району (30 000 крб.). Плюс села й сільради ще 12 районів з таким розрахунком, щоб охопити водночас «батогом і пряником» якомога ширшу територію. Села й колгоспи-середняки попереджались, що «товаропостачання їм буде пропорційним виконанню плянів хлібозаготівлі». Називалися найближчі кандидати на «чорну дошку» (Солонянський, Верхньодніпровський, Оріхівський і Васильківський райони). Хоча про «чорні дошки» першою згадала «Правда», поява їх в Україні не випадково, мабуть, співпала з датою призначення М.Хатаєвича секретарем ЦК КП(б)У. На фініші голодомору 1921 — 1923 pp. Мендель Маркович кермував Одеським губкомом партії і з тодішніми «дошками» ледь не виморив Одещину. Штучний голод лютував тоді там найлихіше, села суціль оголошувалися «чорними», оточувалися військами й прирікалися на смерть. Одне слово, досвід винищення українських сіл голодом уже був у М. Хатаєвича, між іншим, колишнього заступника Й. Сталіна як заворгвідділом ЦК ВКП(б). Ось яку скаргу Нестору Махну на комісара продзагону Йосипа Когана вклав одеський поет Едуард Багрицький у вуста українського сільського парубка - головного персонажа однойменної поеми «Дума про Опанаса»: По оврагам и по скатам Коган волком рыщет, Залезает носом в хаты, Которые чище! Глянет влево, глянет вправо, Засопит сердито: «Выгребайте из канавы Спрятанное жито!» Ну, а кто поднимет бучу — Не шуми, братишка: Усом в мусорную кучу, Расстрелять — и крышка! Чернозем потек болотом От крови и пота.., 18 листопада 1932 року ЦК КП(б)У підхопив, схвалив і творчо розвинув ініціативу про застосування «чорних дошок», пригадавши ледь не весь асортимент репресивних заходів 1921 — 1923 pp. Крім уже переліченого, пропонувалося при в'їзді в «чорні» села вкопувати стовпи з написом: «Бойкот!». Потім блокувати села спеціальними військами, припиняти кооперативну, державну і колгоспну торгівлю. Негайно стягувати всі податки, кредити й позички. Першими жертвами такої блокади на Дніпропетровщині стали порівняно недавно чи не найзгуртованіші махновські села Гаврилівка (Межівський район) і Вербки (Павлоградський). Починаючи з листопада 1932 року, списки занесених на «чорну дошку» обновляються й поповнюються регулярно за підсумками запропонованих Хатаєвичем «5-денок хлібоздачі». 26 листопада, скажімо, «Зоря» як завжди оперативно поінформувала про занесення колгоспів «Могутня дружба» Томаківського району, «Колективіст України», «Вільний степ», «Зоря», «Колос» Павлоградського району; «Шлях Леніна», «3-тій вирішальний», «Червоний партизан», «Шахтар» Нікопольського району; «Радянка», «Червоний Жовтень», «Всесвіт», «Інтернаціонал», «Червоний незаможник», «Радянська Україна» Солонянського району і ще 10 господарств з 4 районів. 29 листопада за рішенням облвиконкому на «чорну дошку» потрапили ще 29 господарств з решти 9 районів («Червоний степ», «Комінтерн», «10-річчя Жовтня», «Червоний промінь» з П'ятихатського; комуна «Комінтерн», артіль імені Чубаря Васильківського; колгосп «Більшовик» з села Лобойківка Петриківського району, з інших районів). У грудні «чорна дошка» з'являється у кожному номері «Зорі». І щоразу першими в переліку йдуть згадані Гаврилівка та Вербки. Зрештою в обкомі КП(б)У, не без «благословіння» Москви й Харкова, вирішили застосувати ще «чорнішу» кару. З 15 грудня 1932 р. на «чорні дошки» систематично «заносяться» цілі райони, "до яких припиняється доставка промислових та будь-яких інших товарів, аж доки вони не доб'ються корінного поліпшення у виконанні колективних норм зернових заготівель”. З 358 наявних на Україні у Дніпропетровській, Донецькій, Чернігівській, Одеській та Харківській областях «занесли» 88 районів. Мешканців «занесених» і заблокованих районів почали масово депортували на Північ. На перше січня 1933 року в 11 селах Криничанському району за «нездачу контрактованого зерна та несплату натуральних податків» призначили до виселення 70 селян. Лише дев’ятьом з них вдалося відкупитися, а 21 втік з села. В другій декаді грудня 1932 р. в Гаврилівку «для допомоги в організації перемоги в хлібозаготівлях», як інформувала «Зоря», прибула «з передового села Володимирівки Межівського району бригада в складі 10 колгоспників і робсількорів». Щоб «рішучими репресіями зламати, нарешті, куркульський саботаж хлібозаготівель». За участі прибульців у Гаврилівці відбулося спочатку засідання «комісії для чистки», ще в ході підготовки до якого було складено список з «30 куркулів», призначених до «вичищення». Та на засіданні цю «норму» значно перевиконали. «Вичистили» голову місцевого колгоспу Ставицького, партгрупорга Авакума Листопада і секретаря сільпартосередку Макогона, які «приховували куркулів» і спромоглися «забезпечити явку на збори» тільки трьох комуністів з 40 і двох комсомольців з 50. Решта рядових партійців, імовірно, вже й самі фізично не змогли прийти. Такого «криміналу» їм теж не пробачили. Кому ж начебто потурало керівництво гаврилівського колгоспу «10-річчя Жовтня», кого і за що вичистили «буксири» з сусіднього села? Лисенкову Химку звинуватили у зв'язках з махновцями, а тепер вона з Тетяною Лебедковою, Марією Помазан та Мариною Лебедіковою «організували зграю підкуркульників... стригли колоски та зрізали кукурудзу». Панасу Колоту пришили перебування у банді... генерала Шкуро, де Панас буцімто «колов голками п'яти гаврилівській бідноті і підпалював їх свічками...». Незважаючи на таке страхітливе минуле, гаврилівці довірили Панасу силосну кампанію, яку він «зумисно завалив», за що був виключений з колгоспу, але залишився «чомусь гуляти на волі», як обурювалася «Зоря» від імені народу. За «куркулем» Іваном Лавровим подібної «компри» не водилося, зате раніше він мав 5 коней, млин і 3 корови, що було не меншим «злочином». «Вичистили» з колгоспу й комірника Удовенка Омеляна та рахівника Явтушенка Пилипа, а також «ватажка банди» (жах! — авт.) Рябка Кузьму. Всіх «вичищених» пропонувалося ще й посадити для остраху решті гаврилівців. Та Гаврилівка не здалася й після «чистки», продовжувала «саботувати хлібоздачу». І на початку січня 1933 року знову відкрила у газетах довгий перелік сіл області, в яких, за рішенням обкому КП(б)У й облвиконкому, примусово ліквідували з конфіскацією всього майна 700 селянських господарств, а їх власників висилали за межі України. Кожному районові з обласного центру зарані довели конкретну цифру вигнанців: з Павлоградського — 70 сімей (30 – з Вербок); з Васильківського, Нікопольського та Апостолівського — по 45 сімей; з Магдалинівського — 40; з Покровського і Гаврилівки — по 30 сімей. Через місяць нажахана Сибіром Гаврилівка начебто скорилася. 2 лютого 1933 року з'явилося, нарешті, в «Зорі» довгождане повідомлення про «червону валку з Гаврилівки у відповідь на зняття з «чорної дошки». Ця валка буцімто доставила на «держелеватор понад 100 цнт. зерна», «добровільно зданого» одноосібниками з Кошкарівського кутка Гаврилівки В.Огієм, С.Дусем, В.Пріщиним, П.Варавою, С.Петренковою, які «самі відкрили ями з прихованим ними хлібом» і «виказали ряд ям, що їх не бажали відкривати злісні саботажники О.Руденко, А.Кусай...». Жорстокість каральних акцій жахала, а сваволя обурювала. Часом, навіть організаторів голодомору в Україні. Напровесні 1933 року Дніпропетровщину відвідав головний «буксир» геноциду секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, який залишився в пам’яті українців «начальником голоду». У Криворізькому районі його страшенно обурило, що райвиконком «записав на чорну дошку» колгосп імені Ворошилова, де були одні бідняки, що зо два роки тому «звідкілясь» переселилися у степи. І, не обзавівшись власними хатами, продовжували горювати у сирих землянках. Втім, приводом для обурення «начальника голоду» було співчуття до нужденного життя-буття не корінних і вже, мабуть, виморених українських хліборобів, а до переселенців із тих регіонів Росії, де традиційно займалися не землеробством, а переважно лісництвом, мисливством, риболовлею, тощо і звідки Москва почала організовано переселяти свій корінний люд у вкрай знелюднені урожайні степи замордованої голодоморами України. У переселенців із лісових країв Росії не було потреб і навичок ліпити саман-лампач (необпалену цеглу з глини і домішок соломи чи й бур’яну) для хат, як віками толокою будувалися українські степовики. До речі, переселення росіян у знелюднені чи напівспорожнілі українські села було централізованим, організованим і провадилося згідно неопублікованого указу голови радянського уряду В. Молотова буцімто для «задоволення бажання мешканців центральних районів СРСР» оселитися на «вільних землях України та Північного Кавказу». Переселенців направляли «на звільнені землі» переважно в Дніпропетровську, Запорозьку, Полтавську, Луганську, Донецьку та сусідні області. В українських степах почала осипатися незібрана пшениця, а косити-жати було нікому, порожні чи напівпорожні села заростали бур’янами, у хатах стояв сморід смерті й окремі заволоки поверталися в Росію, хоча їх, за повідомленнями іноземних та радянських ЗМІ, підгодовували харчовими пайками, даючи, зокрема, щомісяця по 20 кг зерна на душу. |