1950 -1980 роки характеризуються ,появою в СССР громадсього руху, який одержав назву дисидентства або інаикомислення. До цих термінів можна обавити ще один, який досить яскраво характеризує цей рух – небайдужжя. Бо в ному брали участь ті люди, яких хвилювали негативи, що все в більш і більшій кількості проявляли себе в країні. Причому, якщо в умовах сталінського тоталітаризму ні про якусь громадську діяльність, не дозволену зверху, не могло бути й згадки, то певна зміна ситуації, викликана ХХ з`їздом КПРС, викриттям культу особи Сталіна, немов би відкривала якісь можливості для проявів громадської активності. Слід підкреслити термін якісь і надзвичайно обмежені, бо керівництво партії і країни, а воно складалося з сталінської генераціЇ, і подумати не могло про те, що, дозволити народу таку розкіш, як свобода слова, друку, зборів, вільні вибори тощо.
Декларуючи створення нового суспільства, побудованого на засадах рівності, свободи і справедливості, керманичи твердили, що вибраний ними шлях і його ідеологія є єдино вірним, саме він веде до світлого майбутнього і дуже хворобливо ставилися до будь якого збочення від директивного курсу, не припускали не тільки найменшої опозиційності, але навіть натяку на неї. Уніфікованість свідомості і стандартизованість поведінки стали невід`ємними атрибутами радянського режиму.
Формально не відкидаючи прав і свобод особистості, постійно і широко декларуючи їх, влада менш за все піклувалася про забезпечення політичних свобод, плюралізму, можливості для кожного громадянина мати свої думки і переконання. Більше того, вона була надзвичайно зацікавлена в утаємниченні багатьох аспектів як своєї діяльності, так і свого побуту
Ця політика, сформована при сталінському режимі, зберігалася і після нього довгі роки, звичайно маскуючись проголошенням гасел про розквіт свободи, демократії і загального «благодєнствія»
І це тоді, коли не було і згадки про вільні вибори, діяв абсолютний диктат партійних чиновників на всіх рівнях, сваволя великих і малих начальників в області, ройоні, на підприємстві, в колгоспі, жорстока цензура, загальна недопустимість інакодумства, взагалі права людини.
Фактично в країні існував режим, який підпадає під визначення тоталітарного.+
Які основні риси тоталітаризму?
Одна офіційна ідеологія, яка є одночасно ідеологією правлячої партії і державною ідеологією, яку зобов'язані сповідувати всі громадяни і якій підпорядковані всі сторони життя суспільства., Недопущення інакомислення Важлива особливість тоталітарної ідеології - її месіанський характер, який проявляється не тільки в ідеологічному охопленні всіх і кожного, а й у тому, що ця ідеологія претендує на охоплення всіх без винятку сфер суспільного і приватного життя, претендує на загальний (тотальне), універсальне, єдино правильне тлумачення об'єктивної реальності, пояснення всього існуючого, на втілення істини в останній інстанції. Влада цієї ідеології поширюється навіть на тлумачення минулого. Критика або відхилення від неї розцінюється як державний злочин. Ще одна характерна риса тоталітарної ідеології - догматизм, - в даному випадку підхід до теорії марксизму ленінізму як як до вічної незмінною істині, що не підлягає критиці, що призвело до її перетворення в омертвіле вчення, абсолютно не відповідне реаліям життя.
Ієрархічна однопартійна система, зрощена з владою, яка тримає під своїм контролем всі сторони життя суспільства.
Однопартійна політична система утвердилася в СРСР вже в 20-і роки.
Якийсь період після революції продовжували діяти некомуністичні і національні комуністичні партії ( В Україні Українська Комуністична партія)
. Практичного впливу на процеси, що відбувалися в країніі е в країні, вони не мали, але користувалися підтримкою в певних колах населення . Та офіційно проголошена диктатура пролетаріату не вважала можливим миритися з наявністю інших партій і протягом 1923-1924 років з багатопартійністю було покінчено, що відкрило широкі можливості для утвердження тоталітарного режиму Відбулося зрощення партійного апарату з державним.Підпорядкування держави партіі, точніше партійній верхівці. стало фактом тоді ж. У 30-і рр.. ВКП (б), стала єдиним, суворо централізованим, жорстко супідрядних, механізмом, контролюючим всі сторони життя суспільства. Обстановка яка склалася в ВКП (б) на початку 1930х років, придушення а потім знищення останніх осередків критики, привели в кінцевому підсумку до виникнення культу особи Й.Сталіна, з усіма трагічними його наслідками, а після його смерті, не в такій, звичайно, мірі, не настільки грандіозними, але все-таки культів М.Хрущова і Л.Брежнєва, що ніяк не могло сприяти повноцінному розвитку суспільства, і навпаки, призвели до стагнації, і в кінцевому підсумку знищення радянської держави
Абсолютна монополія на засоби прозводства. Економічною основою тоталітаризму радянського типу була командно-адміністративна система, побудована на одержавлення засобів виробництва, директивному плануванні і ціноутворенні, ліквідації основ ринку. У СРСР вона сформувалася в процесі проведення індустріалізації і колективізації, коли було покінчено практично з усіма формами власності на засобами виробництва, крім державних. Таким чином забезпечувалося створення потужного індустріального потенціалу зміцнення економічної могутності країни, її обороноздатності. Але робилося це за рахунок збереження низького рівня життя населення, в першу чергу робітничого класу і селянства,.
Монополія держави на засоби масової інформації та систему освіти.. У радянській країні мали право на існування тільки комуністичні засоби масової інформації, що діяли під невсипущим наглядом партійних органів і спеціального Головного управління у справах літератури тавидавництв, без штампа якого не могло побачити світ ні одне видання, починаючи з самої головної газети «Правда» і кінчаючи товарним ярликом на дитяч іграшку. Надаючи величезне значення засобам масової інформації, буквально з перших днів свого існування радянська влада приступила до ліквідації некомууністіческіх газет.Всього з жовтня 1917 по серпень 1918 року більшовики ліквідували понад 460 газет: 226 ліберальних, 235 есерівських і меншовицьких. ( Андрій Гур'єв. Як гартувався агітпроп:guryevandrey.narod.ru/Agitprop/8chapter.htm)
Газетно-журнальний інформаційно-пропагандистський комплекс Радянського Союзу до 1985 р. представляв 13,5 тис. періодичних видань. Ця були, в тому числі 40 всесоюзних, 160 республіканських, 329 крайових, обласних, окружних, 711 міських, 3020 районних, 3317 низових, 97 газет автономних республік і областей. Газети видавалися на 55 мовах народів СРСР, діяли сотні радіо і телевізійних станцій Всі вони функціонували під невсипущим партійним наглядом. (ru.wikipedia.org/wiki/Советская_печать‎)
Тотальний поліцейський контроль. На всьому протязі існування радянської влади існували наглядово-репресивні органи, починаючи з Військово-революційного комітету, який в грудні 1917 рокузамінила Всеросійська Надзвичайна комісія і кінчаючи Комітетом державної безпеки. Причому, якщо до початку 1920 років дійсно велась боротьба з справжніми ворогами - контрреволюційними силами, то потім вся увага ОДПУ-НКВС-МДБ-КДБ зосередилась на тому, щоб тримати власний народ у покорі, жорстко контролюючи його життя, при найменшій необхідності застосовуючи репресії, не зупиняючись перед масовими, досить згадати 1937-1938 роки.
Причому ці органи в процесі зміцнення соціалістично ладу всупереч елементарній логіці не скорочувалися а ширилися. ОДПУ в 1930 році нараховувало 22 тисячі працівників. НКВС в 1940 році – 32 тисячі, КДБ В 1980 році 260 тисяч, з них 18о тисяч офіцерів.( (ru.wikipedia.org/wiki/Комитет_государственн)
Відсутність демократичних прав і свобод. Явище, іманентно притамане тоталітарним системам. В подробицях мова під в подальшому викладенні. Зупинимося лише на одному прикладі. Неодмінною ознакою демократії є вільні вибори, для яких характерно загальнонародне висунення кандидатур, їх обговорення, знову ж таки всенародне, конкуренція між кандидатами. В СРСР з 1930хх років діяла інша система. Всі кандидати в депутати ввд сільської ради до Верховної визначалися партійними органами, а виборцям залишалося слухняно проголосувати. Таким чином забезпечувався передбачуваний склад органів державної влади, які без сумнівів затверджували партійні вказівки.
\Спротив тоталітаризму, або як його ще іменовали, дисидентський рух, не маючи массового характеру, все ж таки мав певний вплив на процеси, що відбувалися в радянській країні.
Умовно його можна розділити на три напрямки: правозахисний, національно-визвольний і захист права на свободу совісті.
Правозахисний мав певні різновиди – виступи за право користування конституційними свободами, проти спроб відновлення сталінізмупроти порушення прав людини, зловживання місцевої влади, проти каральної політики властей, моральна і матеріальна підтримка в`язнів совісті. Він мав досить значне поширення, охоплюючи практично всі регіони СРСР.
Другий був характерний для національних республік (Прибалтика, Україна, Грузія, Вірменія тощо). Його представники виступали проти утисків національних мов, за вільне їх використання, нарівні з російською, а надалі - за розширення прав союзних республік або їх вихід зі складу Союзу. . ники Ті, хто представляв дисидентський рух в області релігії, намагалися захистити права віруючих, боролися проти закриття церков. проти утисків, що зазнавали лояльні до радянської влади сектанти. Найбільшого розмаху цей напрям набув в 1960-70-ті роки.
Слід підкреслити, що якихось значних кордонів між напрямами не існувало. Нерідко правозахисники приходили на поміч переслідуваним в національних республіках, досить згадати кампанії на захист Василя Стуса, Анатолія Марченка і багатьох інших.
Дуже валиво, що переважна більшість учасниківи цих рухів ні в якому разі не ставили перед собою мети повалення чи ослаблення радянського ладу, лише бажали без радикальної зміни її підвалин добитись впровадження у життя загальнодемократичних засад, в першу чергу прав людини, чітко задекларованих в численних документах Комуністичної партії і Радянської держави, у тому числі в Основному законі. До того ж, підписи керівників СРСР стояли під Загальною декларацією прав людини, прийнятою Організацією Об’єднаних націй у 1948 році. В статті 19 Декларації проголошувалося: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». (www.irs.in.ua/index.php?option=com. )
Біда полягала в тому, що діяло притаманне радянському керівництву лицемірство: «Декларацію ми підписуємо, зберігаємо відповідний імідж на міжнародній арені, а щодо дотримання – це вже наша особиста справа.
Та знаходилися в країні люди, які чомусь вважали, що взяті на себе обов`язки держава повинна виконувати.
Поштовхом до їх активізації став ХХ з`їд КПРС у лютому 1956 року, на якому був підданий критиці культ особи Й.Сталіна.
Деяке потепління політичного клімату призупинило в якійсь мірі вакханалію беззаконня та свавілля, з’явився натяк на лібералізацію духовного і суспільного життя в країні. Велике значення мав початок реабілітації безвинних жертв сталінізму. Ці фактори бург) стимулювали появу цілого шару небайдужих людей, які бачили і не бажали миритися з негараздами системи і наївно повірили, що вона може змінитися.
З’являються люди, хай і в невеликій кількості, що вимагають справжньої, а не декларованої свободи слова, друку, зборів, , різко критикують різного роду зловживання місцевих можновладців, сповіщають про порушення законності, прав людини тощо. Такі виступи у вищих, та й у нижчих колах партійного керівництва розцінювались однозначно як спроби підриву чи ослаблення радянського суспільного і державного ладу і адекватною реакцією влада ввжала тільки репресії..
Більшість дослідників пов`язують появу дисидентського руху з шестидесятими роками ХХ століття, навіть ствердився термін «шестидесятники». Але він з`явився, хай в менших розмірах, в середині п`ятидесятих, особливо після ХХ з`]їзду КПРС і проявлялвся в листах до партійних і державних органів, редакцій газет і журналів, а коли від них не було відповідей, то в радіостанції «Свобода», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки». хоч це вже розцінювалося як державний злочин; виступах на зборах, створенні різного рода організацій і груп.
Якась частина таких людей вірила, що своїми зверненнями до вищих партійних державних органів, газет і журналів, вони зможуть довести можновладцям необхідність переходу до справжньої демократизації суспільства, вжиття заходів для покращання життя народу. Але, як вже зазначалося, реакція влади на звернення була однозначною – репресії.
По різним джерелам можна встановити, що в таборах опинилися автори звернень до можновладців з різних верств населення. В статті про дисидентський рух на Дніпропетровщині сповіщається про студентіа М. Кучера, вчителя Г. Євтушенка, робітника заводу пресів О.Маменка. Лев Краснопєвев (про якого мова піде далі) сповіщає про знайомство в Дубравтаборі з колишнім командирои партизанського загону, Гкероєм радянського Союзу О. Павловим. засудженм за листа до М.Хрущова, з критикою його заходів по відношенню до армії, капітаном першого рангу В.Вершковим за такий же «злочин»
Дуже схилювали партійних вельмож партійні збори в Теплотехнічній лабораторії АН СРСР 23 і 26 березня 1956 року, де обговорювалася «секретна доповідь» М.Хрущова на ХХ з`їзді.
Замість слухняного обговорення і одностайного схвалення доповіді на зборах виникла дискусія, в ході якої пролунали такі висловлювання: «Народ безсилий, тому невелика купка людей встановила свою диктатуру», «Ми говоримо про силу партії і владу народу. Їх не було і немає.Ми зі Сталіним пішли б до фашизму… Ми й зараз повторюємо культ особи, звеличуючи Хрущова, чому його доповідь про «культ» не обговорювали на з`їзді. Хрущов началив цілу купу різних фактів і нам треба розібратися, чому цього не зробили на з`їзді»
В центрі обговорення став виступ молодшого наукового працівника Ю.Орлов (пізніше видного вченого академіка Вірменської Академії Наук, видатного дисидентаа, в`ягня совісті).
Він заявив: «Наша країна соціалістична, але не демократична. Невірно робимо, коли порівнюємо соціалізм з капіталізмом, тоді, чому не порівнюємо його з рабовласницьким ладом…. У нас таке становище, коли власність належть народові, а влада купці пройдисвітів … Наша партія просякнута духом рабства. Більшість членів партії пристосовуєтьсґ, так вийшло і на ХХ з`їзді партії. Засідання Верховної Ради мають жалюгідне враження… В основному в нашій партії все залишилось по-старому: старий дух підлабузництва; наш партійний і державний апарат окупований такими людьми. Преса складється з пройдисвітів і пристосуванців. В особі держбезпеки ми ростили таку дитину, що б`’є нас по пиці..»
Орлова підтримала значна частина учасників зборів.
До ЦК КПРС негайно поступив донос, для обговорення якого відбулося на спеціальному засіданні Секретаріата ЦК КПРС. Який прийняв постановуії «Про ворожі вилазки на зборах партійної організації Теплотехнічної лабораторії АН СРСР за наслідками ХХ з`їзду КПРС» Комуністів, що виступали з критикою:Ю.Орлова, В.Нестерова, Р.Авалова, Г.Щедріна затаврували як антипартійних елементів. що вихваляли фальшиві буржуазні свободи, зводили наклеп на партію і радянські органи. Парторганізація лабораторії проявила неприпустимий лібералізм». Ю.Орлова та інших виключили з партії, вигнали з роботи; був звільнений з посади начальник політвідділу, як такий, що не зміг відстояти партійної лінії
(ricolor.org/history/rsv/aft/led/4)
Як бачимо, вищий партійний орган дуже хворобливо відреагував на практичне втілення постійно ним проголошуваного гасла розвитку партійної критики і самокритики. Ще й добре, що не застосували до «критиканів» репресії.
Подібні виступи мали місце в Інаституті Східнознавства, Літературному інституті, Єреанському державному університеті.
З другої половини 1950-х рр.. в різних містах виникали дисидентські підпільні організації, чисельністю в межах десятка осіб. У Москві «Російська національна партія», «Російська національно-соціалістична партія» У Ленінграді - гурток під керівництвом студента В.І. Трофімова (1956-1957 рр..)
Студенти ЛДУ в 1956 р. створили «Союз Революційних леніністами» і написали його програму. Вони критикували відхід від ленінських норм державної та партійного життя », який не обмежується культом Сталіна. Програма констатувала, що «в радянському суспільстві були об'єктивні умови для появи такого культу, не усунуті і до цих пір, а саме: обмеження партійної та радянської демократії ... Вузькість проведеної ЦК КПРС політики полягає в тому, що боротьба за усунення причин змін норм державної та партійного життя підміняється поверховим засудженням культу особи, який є всього-навсього наслідком цих змін».
Активну дисидентську діяльність вів ассистент кафедры математики в Ленинградському технологичному институті харчової промисловочті Револьт Піменов, В березні 1956 року він розмножив на друкарській машинці доповідь М. С. Хрущова на закритому засіданні XX з'їзду КПРС "Про культ особи Й. В. Сталіна" зі своїми примітками. В листопаді 1956 написав "Угорські тези" з різкою критикою радянської політики під час угорських подій. До періоду листопад 1956 - березень 1957 відноситься його діяльність по створенню підпільної організації. Члени організації - - найближчі друзі Піменова - Е.С.Орловский, І.С.Вербловская, І.Д.Заславскии, Б.Б.Вайль та, і.н
Вони займалися самоосвітою, писали і розмнжували листівки
Заарештовані 25 березня 1957 за звинуваченням у злочинній діяльності передбаченої статтями 58 (10-11) КК РРФСР. Засуджені на терміни від двох до шести років таборів.
Наприкінці 1956 - початку 1957 на історичному факультеті Московського Державного Університету склалася група марксистського толку під керівництвом Л.М. Краснопевцева. Її учасники намагалися створити нову концепцію історії КПРС, творчо осмислити марксистськоленіньке вчення в нових умовах. Навесні 1957 вони встановили зв'язок з польськими опозиціонерами. Писали історичні нотатки про СРСР як заваді прогресу цивілізації. Виступали проти «сталінського соціалізму», за створення робочого самоврядування. У липні 1957 розповсюдили листівки з вимогами суду над спільниками Сталіна, посилення ролі Рад тощо. Наводимо текст листівки, як характерний документ тієї епохи, що чітко храктиризує погляди небайдужих
ТОВАРИЩИ
Микита Хрущов з купкою дармоїдів здійснив державний переворот. Молотов, Маленков, Каганович, Ворошилов, Булганін, Сабуров, Первухін і Шепілов (а не тільки четверо, перераховані в повідомленні) наважилися підняти руку на нового диктатора і впали жертвами ними ж створеній сталінської системи свавілля і насильства. Під прапором боротьби проти сталінізму Хрущов відроджує гірші сталінські традиції. Переворот був здійснений таємно від народу і від партії самими брудними прийомами і методами. Але їх нема чого жаліти. Ми всі добре знаємо нашого нового "дорогого вчителя і вождя". Це він був улюбленцем Сталіна і був введений ним в Політбюро на місце замученого Постишева. Це він винищував партійні кадри Москви і України в 1937-38 рр.. Це він укрупнив колгоспи і довершив руйнування села. Це він підвищив ціни, знижені Сталіним. Це він пограбував народ, позбавивши його ним же гарантованих облігацій, позик. Це він, п'яниця і базіка, кукурудзяний герой, осоромлює нас в очах усього світу. Диктатура Хрущова швидко призведе до остаточного розвалу господарства, зростання бідності, політичному затискача і, нарешті, поставить під загрозу саме існування Росії як великої держави. Тиск незадоволеного народу вже зіграло свою роль. Страйки в Москві, Ленінграді, Ярославлі, Донбасі, Уралі (на дуже багатьох підприємствах) восени 1956 р., Ставлення народу до позик, удари, завдані народам Угорщини та Польщі, зробили неможливим відкритий повернення до сталінських порядків, змусили уряд коливатися і маневрувати. Отже, робочий клас почав боротьбу. Перед вами два шляхи: залишатися забитими, покірними і терплячими холопами, позбавленими почуття людської гідності, або стати людьми, почавши боротьбу зі сталінською системою гноблення, що зміцнюється Хрущовим. ВИМАГАЙТЕ:
1. Широкої партійної та загальнонародної дискусії.
2. Надзвичайного з'їзду партії та чистки партії.
3. Суду над усіма спільниками Сталіна з убивств 1935-1953 рр..
4. Скасування статті 58, обов'язкової гласності політичних процесів.
5. Права всіх трудящих на страйк.
6.Созданіе робочих рад з правом зміни адміністрації.
7. Посилення ролі рад.
8. Наслідуйте приклад робочих ЗІЛа, які зажадали виступу Хрущова, Молотова і Маленкова і телебаченню. Використовуйте всі методи боротьби: мітинги, листи в ЦК, страйки. Вимагайте, щоб нам сказали всю правду. Боріться за свої права! Прочитай і передай іншому.
СОЮЗ ПАТРІОТІВ
У 1958 дев'ять членів цього гуртка – Л.Краснопєвцев, ]: М. Гольдман, В. Козовий, В. Меньшиков, Н. Обушенков, М. Покровский, Л. Рендель, М. Семененко, М. Чешков були засуджені за «антирадянську» діяльність на терміни від 6 до 10 років ув'язнення.
В жовтні 1958 року кдб присік лодіяльність групи випускників ленінградського університету на чолі з М.М. Молоствовим. Вони були заарештовані за «антирадянський» зміст листування, яке вели між собою, за обговорення можливості створення організації і рукописи про шляхи реформування соціалізму..
www.svoboda.org/content/.../24920097.htm
Лосить активно проявля себе в цей час себе окрмі особи і організації національного толку.
На Україні періодично виникали дисидентські організації, які виступали з національно-визвольних позицій, в основному в Західній Україні. Таким, зокрема, був «Український революційний фронт»,, що випустив маніфест з вимогою встановлення демократичної системи, суверенітету України, вільної діяльності політичних партій. Він був надрукований на друкарській машинці і розісланий в різні організації.
У 50-і роки. КДБ ліквідував «Об'єднану партію визволення України»,. Українську робітничо-селянську спілку, інші опозиційні організації.
Окремі опозиційні групи виникали в Прибалтиці, Вірменії, Грузії. останній протестний рух часто пов'язувався з незгодою викриття культу особи Сталіна і доходив навіть до відкритих виступів.
В 1955-1958 роках прояви, визначені владою як антирадянські, набувають все більшого розповсюдження.Точної кількості Їх назвати неможливо – далеко не всі фіксувалися, не на всі звертали увагу, але за таким непрямим показником, як кількість репресованих можна одержати уявлення. Дослідник подій цього часу В.Козлов. приводить зокрема такі дані за статтею «антирадянська агітація» в 1957-1958 роках було репресовано 3300 осіб ( Отечественная история. 2003. № 4. С. 93).
Слід зазначити, що радянська репресивна політика «доби М. Хрущова» і «ери Брєжнєва» мала свої особливості. Здавалося, на перший погляд, що для неї взагалі вже не існує відповідного підгрунтя. Адже, за твердженням вищих керманичів, залишки експлуататорських класів та інших ворожих елементів були ліквідовані ще в 30-ті роки. Більше того, ХХІ з’їзд КПРС у 1959 р. гучно, на весь світ проголосив, що соціалізм в СРСР переміг повністю і остаточно, тобто в країні вже не існує сил, здатних знищити новий і реставрувати старий державний та суспільний лад. Само собою напрошувався висновок: якщо немає ворожих сил, то не потрібні і репресії.
Однак на практиці, в реальному житті все виглядало інакше – репресії тривали, хоч різко зменшилась їх інтенсивність і масштабність, до кримінальної відповідальності за політичними мотивами притягувалася порівняно невелика кількість людей особливо в порівнянні з попереднім періодом.
Чому ж вони не припинялися?
Відповідь криється в суті тоталітарної системи, яка не допускала не лише інакодумства, не говорячи про відкриту критику тих чи інших негараздів режиму, а й гадки про нього. Бо інакодумство могло похитнути віру в «мудрість» партії і влади», в те, що вони невтомно піклуються про життя і добробут народу, й тим самим ослабити їх позиції, привести до скорочення, а то й ліквідації пільг і привілеїв, без яких партійно-державна верхівка вже не мислила свого існування. І тому найменший натяк на те, що влада не відповідає своєму призначенню, що саме вона винна в багатьох негативах радянського суспільства, викликала жагу до придушення будь-яких порухів не те що осудження, а навіть натяків на несхвалення її політики.
А негативів було і ставало дедалі більше. Народне господарство поступово занурювалося в стан стагнації, знижувались темпи приросту промислової і сільськогосподарської продукції, низькою залишалася її якість, конкурентоспроможність, падала продуктивність праці, слабко впроваджувались у виробництво досягнення науково-технічної революції, по багатьом показникам якої СРСР дедалі відставав від країн Заходу. Водночас економіка все відчутніше приймала потворний характер через явно переважаючий тиск військово-промислового комплексу і збереження залишкового принципу державної підтримки мирних галузей промисловості, що не могло не позначатись на життєвому рівні населення.
В той же час офіційна пропаганда твердила про історичні здобутки в економіці, науці і техніці, зростання небаченими темпами добробуту трудящих, про нечуваний розквіт «соціалістичної демократії», про вільний розвиток і «непорушну дружбу» націй і народностей, що населяли Радянський Союз. Звичайно, будь-які висловлювання, що йшли врозріз з офіційними, викликали дуже болісну реакцію владних структур.
Знову підкреслюємо, що люди, пізніше названі дисидентами, не ставили питання про зміну існуючого ладу. Вони лише бажали, щоб при цьому ладові людині жилося краще, щоб кожен міг користуватись конституційними правами не на словах, а на ділі, щоб цьому сприяло постійне динамічне зростання народного господарства, щоб зберігалися мова, культура, традиції, звичаї кожного етноутворення. Проте саме це й не влаштовувало «верхи», які набагато спокійніше і певніше почували себе в атмосфері загальної облуди, яким прекрасно жилося в умовах, створених ними для себе і свого оточення. Тому вони хворобливо реагували на все, що могло не те що порушити, а бодай кинути «тінь» на існуючий порядок.
Та крім побоювань влади, існував ще один момент, який теж певною мірою впливав на продовження репресивної політики. Йдеться про те, що ще за часи В. Леніна і Й. Сталіна в країні утворилася надпотужна каральна машина, обсяг роботи якої з припиненням масових репресій значно скоротився. Але як в усіх системах, так і в цій був дуже сильний інстинкт самозбереження, внаслідок чого вона не переставала вишукувати собі сфери застосування, тим більше, що для виконання головного завдання – забезпечення безпеки держави – такий потужний апарат не був потрібен. Не було масованих дій, ні в плані шпигунства, диверсій, порушень кордону. А десятки тисяч співробітників чимось треба було зайняти. Ось вони і кинулися вишукувати, як казали на заняттях словесністю в царській армії «врагов унутренних». Саме такими оголосили тих, хто вимагав рішуче покончити з культом особи Сталіна, хто виагав не на словах, а на ділі дотримуватися Конституції, зокрема проголошених в ній і в міжнародних деклараціях прав людини, хто викривав неподобства, що чинило місцеве начальство. Вишукування та застосування різних засобів впливу на них стало змістом діяльності Комітету державної безпеки під та гаслом «захисту радянського державного і суспільного ладу». Хоч розмах був вже не той, що в період сталінізму й не мали органи колишньої безмежної влади, однак залишались досить розгалуженим і впливовим організмом, спирались на послуги великого загону штатних і позаштатних агентів-інформаторів, продовжуючи таким чином виконувати функції політичного нагляду за власним народом. Зрозуміло, з урахуванням реалій і вимог часу спецслужбам довелося скоригувати методи своєї діяльності, але завзяття, досвіду, накопиченого у попередні десятиліття, їм цілком вистачало для і нових умовах.
Комітет державної безпеки., пильно слідкував за настроями в суспільстві, оперативно реагуючи на будь які збочення, справжні чи уявні, відхилення від офіційної ідеології, чи на вчинки, що не подобалися можновладцям.

 

Продовження  1 2 3