Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 6
Гостей: 6
Пользователей: 0
|
Борис Олександрович МАТЮЩЕНКО Пригоди аргонавтів з села Шаповалівки
І. Мандри хрещеного
У вміщених в Інтернеті «Матеріалах для історії села Шаповалівки» Борзнянського району Чернігівщини вчителька Г. І. Фесенко згадує куток Шубівку, звідки був родом мій хрещений Тимофій Михайлович Шуба. 1951 року він забрав мене в Київ і став другим батьком. Влаштував у 8-й клас СШ № 155 і почав майже щодня показувати столицю. Пам’ятки історії, руїни Хрещатика, «зруйнованого не німцями, а нашими». Андріївську церкву. Фундамент знищеної більшовиками Десятинної церкви. Давню трапезну Михайлівського Золотоверхого собору, яка збереглася. Хрещений бачив, як у 1920-х бані Золотоверхого почали ніби обливатися золотом і кияни годинами стежили за дивом самооновлення. Такий секрет було закладено будівничими з Греції на початку ХІІ століття. Зрештою, більшовики не стерпіли і підірвали прадавній храм Києва. Не минули ми й Володимирську гірку з пам’ятником Князю-хрестителю. У Печерській лаврі просто неба лежала купа уламків зірваного «нашими» Успенського собору. На Ярославовому Валу (тоді вулиця Ворошилова) ось-ось мали впасти два стовпи решток мурованої брами Золотих Воріт. Геть занедбаним стояв собор Святої Софії з іржавими й облупленими куполами. Показав хрещений будинок, де анархіст Дмитро Богров убив прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна. Порадив з’їздити до родичів у підвал на вулиці Лабораторній, де 1903 – 1904 рр. мешкала мати Леніна з дітьми. У будиночок поблизу Козиного болота (в 1950-ті – площа Калініна, нині Майдан Незалежності), де квартирував Тарас Григорович Шевченко, ми з хрещеним не зайшли. «Щоб не запідозрили в націоналізмі».
Цікавили хрещеного й мої успіхи в столичній школі. Коментуючи «свіжу локшину» на уроках історії, хрещений казав, що Сталін продовжує не ленінську інтернаціональну, а споконвічну царську політику «собіранія і пріумноженія россійских зємєль». На Заході присвоїв Східну Пруссію і назвав Калінінградською областю; на Далекому Сході відняв у японців Курили, Сахалін. «Визволив і приєднав» Західну Україну та Західну Білорусію, Галичину, Закарпаття, Буковину, прилучив Прибалтику, у фінів за болота «видурив» перешийок Виборг.
В школі не було свого тиру і нас повели у засипаний снігом Бабин Яр цілитися через мушку дрібнокаліберки і стріляти по мішенях. Однокласники радилися весною, щойно побіжать струмки й вимиватимуть в Яру скелети жертв 1941-го, виймати золоті коронки з щелеп черепів. Хрещеного обурив і наш похід, і наміри пацанів. З осені 1951 року в Києві викривали космополітів. По радіо і в газетах кляли лікарів-шкідників, а в Москві та Ленінграді кількох уже й стратили за намір знищити керівництво СРСР. Донощиці дали орден Леніна (після смерті Сталіна забрали). По Києву блукали обурливі чутки. Неписьменна дружина хрещеного Софія Сергіївна щодня приносила з Сінного базару свіжі плітки. «Вони купаються у молочних ваннах, а в нас нема й склянки молока». Чи про знайому лікарку-єврейку, яка «збирає в пляшки плювки сухотних, щоб заражати киян і поширювати туберкульоз». Недарма ж, мовляв, навколо будинку НКВС на вулиці Короленко, 33 (тепер Володимирська-33; СБУ) крокує варта з примкнутими до карабінів багнетами.
31 березня 1952 року о 22.00 я в юрбі киян стояв під вуличним гучномовцем і слухав диктора Левітана з Москви про чергове зниження цін на продукти та промтовари. 1 квітня все й справді трохи подешевшало. Та незабаром зникло з продажу. Однак товариша Сталіна хвалили й оспівувати за мудрість і піклування про «наше щасливе майбутнє».
Чимало цікавого трапилося мені в підвалі Державного архіву України, де хрещений працював сторожем і спалював у грубці стоси «відпрацьованих» архіваріусами документів. Я приносив йому вечеряти, всідався біля палаючої грубки і перш ніж кинути в огонь, переглядав папери, найцікавіше ховав у кишеню, щоб показати в школі учителям чи журналісту РАТАУ, який квартирував у сусідки. Віддав йому інструкцію часів Катерини ІІ про заготовку шпіцрутенів з лози і вимочування у крутому розсолі для гнучкості і гігієни шмагання. Якось трапила¬ся розшифровка стенограми виступу в Києві прем’єра Тимчасового уряду Керенського, про якого з підручника історії знав побрехеньку, нібито він у жовтні 1917-го з переляку переодягся у монашку і втік із Зимового Палацу від розлючених революцій¬них робочих і матросів. Одного разу трапилася рукописна листівка про криваву більшовицьку рі¬занину у київських парках над Дніпром, де за одну ніч стратили 10 000 царських офіцерів. По натурі дивовижний флегматик, Тимофій Михай¬лович пополотнів на обличчі і відреагував на по¬даний мною аркуш з учнівського зо¬шита наче холерик.
— Бач, що коїлось!
Потім пішли фотознімки худелезних аж чор¬них сільських комунарів 1920-х років. Зодягнуті у благенькі сірячини і босі на свіжозораному чорноземі, передовички, наче дві краплі схожі на моїх зємлячок-хуторянок, позували з налигачами поруч волів.
Дійшла черга німецьких фотознімків концтаборів з тисячами полонених червоноармійців. Досі стоїть в уяві один любительський знімок просторого чорного поля в пунктирі дерев'я¬них кілків з мереживом густо натягнутого колючо¬го дроту під низьким і похмурим осіннім небом. Дві босі селянки несуть від парокінної безтарки повну сапетку буряків з ботвиною, а дві тітки вже повер¬таються з порожньою. За пакіллям з колючим дро¬том — полонені б'ються за корм, а в повітрі над «купою-малою» висять-летять чи буряки, чи вже відірвані руки, ноги та голови. Обабіч — руки в боки — зодягнутий у теплу шинелю німецький вар¬товий з шмайсером на пузі аж заходиться від рего¬ту. У безтарці буряків ще доволі, але й полонених за дротом тьма-тьмуща. Навряд чи дістанеться ко¬жному хоча б по пів-буряка. Слухняні архіваріуси за вказівкою зверху знищували документальні свідчення про розгром Червоної Армії на початку війни, щоб ніколи і ні в кого не виникало й тіні сумніву в геніальності то¬вариша Сталіна, в талановитості його видатних полководців.
Чимало цікавого й дивного побачив і почув я за півроку після приїзду з глухого хутора Купченки – в столиці історія траплялася ледь не щокроку.
Від хрещеного я знав, що в Шаповалівці Шуби жили заможно. У нього було три брати і сестра. Потім розвіялися по світу. Найстарший, Трохим, жив під Києвом. Остап служив залізничником на Транссибірській магістралі. Сидір загинув у громадянську. Його нібито схопили й нагнули берези, щоб прив’язати, відпустити й розчахнути, а потім схопили за руки-ноги і вбили об землю. Сестра хрещеного вчителювала у Нижньо-Удінську за Читою і восени 1953 р. з чоловіком і свекрухою приїздила, пам’ятаю, у Київ.
До речі, заочно знайомий з Шубами доктор історичних наук професор Ю. Мицик недавно написав мені, що в Глухові на конференції краєзнавців згадувався керівник червоних Шуба. «Після прийняття закону про декомунізацію України науковий працівник Національного заповіднику "Глухів" аспірант Центру пам’ятникознавства Національної академії наук України О. Мірошниченко надрукував у глухівській газеті «Неделя» (№ 2 (842) від 28.05.2015 р.) уривки «Из дневника белогвардейского офицера», а в збірнику "Сіверщина в історії України" (К. – Глухів, 2015. Вип. № 8. Стор.257-264) вмістив свою статтю «Глухів в українській революції (події 1917-1918 років за спогадами В.Бурятинського)». У січні 1918 р. червоні буквально тероризували Глухів, а верховодив ними матрос Циганок і скажено знущався з людей, грабував, убивав. 20 січня 1918-го Циганок у готелі показував двом повіям гранату і підірвався. Всі загинули. Наступного дня у Глухові влаштували пишні похорони. Вулицю перейменували на честь Циганка і поставили йому пам’ятник, який стоїть досі. Повстанців очолили "унтер-офицер Власов и человек неизвестной профессии Шуба». Начебто сільський вчитель. Жахливі звірства червоних тривали в Глухові і без Циганка, коли «председателем исполкома и главным воротилой сделался товарищ Власов, а Шуба стал его помощником … 24-го февраля вечером в Дворянском собрании был митинг, на котором присутствовали виднейшие члены совета во главе с Власовым и Шубой...». Їхні виступи, свідчить В. Бурятинський, так обурили присутніх, що вони кинулися на президію. «Шуба, Власов и прочие выхватили револьверы и пытались защищаться, но, увидев направленные на них ружья, сдались. Кто-то, кажется Шуба, крикнул: «Товарищи! Это что же – измена?!». В толпе засмеялись, но его ответом не удостоили. Мы хотели тотчас расстрелять их, но нашлось много интеллигентов, которые стали протестовать... Какая это была непростительная ошибка!». Чи не про шаповалівця мова, припускає професор Ю. Мицик. Здогадка не доказ, хоча хрещений і розповідав про самосуд брата-більшовика.
Згадував хрещений своє отроцтво. Як ходив на Дон з косою заробляти у козаків на перші парубоцькі хромові чоботи. — Прийшли в станицю, — розповідав, — і вля¬глися на спеціальних лавах відпочивати. А щоб ко¬заки зайве не турбували, написали крейдою на бо¬сих підошвах, хто скільки вартий. Козак вибирає косаря, піднімає ногу за штанину і прицінюється. Підходя¬ща ціна — вставай, каже, погутаримо. Набере ва-тагу й веде до куреня. А там уже обід парує. Господиня за стіл запрошує. Годують до несхочу і приди¬вляються. Хто як їсть, той так і працюватиме.
Споминав окопи й бліндажі 1-ої Світової, куди потрапив рядовим і став офіцером. Про зречення Миколи ІІ і розпад війська. Згадував, як після Крут муравйовці увірвалися в Київ, почали грабувати і вбивати людей за українську мову, за вишиванки, погони. Навіть відомі більшовики Скрипник і Затонський, які слідом за царським підполковником Муравйовим примчали в Київ «радянізувати Україну», врятувалися тільки завдяки мандатам з підписами Леніна. Московські окупанти вбили тоді в Києві над Дніпром від 5 до 10 тисяч городян! Щоб червоні не взнали, що він офіцер, хрещений утопив мундир у публічному туалеті.
3 березня 1918 р. у Бресті Центральна Рада УНР запропонувала, а німці з австрійцями та мадярами погодилися прогнати більшовиків й окупували Україну. У квітні 1918 р. ад’ютант Миколи ІІ генерал Павло Скоропадський вчинив переворот, розпустив Центральну Раду і проголосив себе Гетьманом Української Держави — так званого Гетьманату. Принишклі в Києві за більшовиків, згадував хрещений, миттю ожили базари з навалом дешевих продуктів. Та робітники страйкували і з промтоварами ставало все сутужніше. На словах гетьман заохочував підприємництво, але стартового капіталу бракувало. Хрещений почав шукати вихід. Втікачі із Совдепії казали, ніби в Петрограді і Москві барахла повно, а харчів обмаль. Цукор – делікатес! Зметикував хрещений і зайнявся мішечництвом. Набере в Києві рафінаду і в Москву. Збуде цукор у Білокам’яній, накупить барахла і назад, у Київ. Продасть перекупникам, накупить цукру, і в Москву.
– А в Білокам’яній,– кепкував хрещений,– майже в усіх підвалах відкрили чайні. Кацапи сидять за столами голі до пупа, розпарені, з рушниками через плече. Піт витирають і п’ють. Перед кожним – «пара чая»: великий чайник з кип’ятком і зверху маленький із заваркою. З грошима – хлебтають внакладку і вприкуску. Без – вприлизку. Над столом звисає зі стелі на нитці грудочка цукру – лизни і сьорбни, запив – знову лизни. Руками не чіпай, бо віддухопелять, щоб не пересолоджував. А вприглядку ще дешевше. Грудочка цукру приліплена до стелі. Задери голову, зирни і сьорбни! Сьорбнув – зирни. Полові ледве встигають окріп розливати...
Розжився хрещений. Затіяв одружитися. Тільки ж, подумав, що то за жених буде з нього без модної в Києві єнотової шуби? Востаннє, рішив, схожу і «зав’яжу». Спочатку все йшло, як затіяв. У єнотовій шубі добрався з Москви до Хутора Михайлівського і вночі подався за околицю переходити кордон між Україною і Росією. Сніжно, морозно, тихо. Тільки очерет шелестить у болотах. Раптом:
–Стой! Ни с места! – підскочили троє з обрізами, збили з ніг, зірвали рюкзак, зняли шубу, стягли чоботи, штани, сорочку і пригрозили:
–Марш вперед триста шагов без оглядки! Иначе – пуля в затылок!
Зробив хрещений кроків тридцять і збагнув, що ніхто за ним не сочить, не лічить, скільки разів ступнув. Озирнувся, а бандитів нема й пелеху. Навколо ні душі. Тільки станція вдалині блимає наче каганцями. Та він у білизні і босий на льоду серед болота. Куди бігти? Де порятунок! Кацапи ближче, та чи не вони й ограбили? Свої далі, не добіжить, замерзне. Та й українська варта не змилується – гетьман звелів круто приборкувати контрабандистів-мішочників…
Майнув хрещений до червоних. Так і так, звернувся до чергового по станції, тікаю, мовляв, у Росію, а за Хутором перестріли і роздягли. Черговий зглянувся, пустив у зал для пасажирів, дав стару шинелю, щоб підштаниками не світив.
Кілька днів хрещений крізь вікно спостерігав за втечею «буржуїв» з Росії в Україну. Потяг за потягом! В Михайлівському на станції червоні зупиняють утікачів, віднімають для революції все, що сподобається, й диміть, буржуї, до гетьмана. Кого запідозрять, що схитрував і проковтнув золото чи діаманти, – в камеру на пару діб з таким харчем, що в кишечнику ніщо не затримується. Конфісковане оприбутковували «на революційні нужди». Та й себе не обижали. Митний комірник-обліковець, чи як там його звали, прокрався і був розстріляний. Опісля схаменулися – нікому обліковувати конфіскат!
–Умєєшь пісать? – звернулися до хрещеного.
–Можу.
–Піші!
Дали штани, гімнастьорку, пайок.
–Служи революции, мать твою раз так и раз этак!
Хрещений втерся у довір’я і став потрібним чоловіком. Після зриву Брестського миру німці й австріяки з мадярами чкурнули у свої «фатерлянди», і більшовики почали займати Україну. Керівні кадри підібрали заздалегідь. Хрещеного призначили в Борзну комендантом. Та перш ніж їхати, він списався з батьком у Шаповалівці, спитав, як бути. Краще й не рипайся, пригрозив батько. Будеш на шибениці! Борзенці проти більшовиків!
До речі, Олександр Головань, свекор моєї покійної двоюрідної сестри Галини, у якого я квартирував, навчаючись у 9 класі Шаповалівської середньої школи, розповідав, як парубком бігав брати в полон загрузлий біля станції Доч броньовик червоних.
–Схопили ми з хлопцями сокири й вила, помчали, оточили, грюкаємо по броні, здавайтесь, кричимо. А броньовик як крутне баштою, як шелесне з кулемета понад головами! Ми так і вклякли в сиру землю. До вечора дрижаків ловили. Грунт підтужавів, броньовик виборсався з грязюки на Батуринський шлях і покотив у Бахмач. А ми бігом додому на теплі черені…
Як бути? – виникла у хрещеного дилема. Поїде в Борзну – батько не помилує. Відмовиться – у Хуторі капець. Придурився хрещений важко хворим, наробив собі довідок, ніби потребує лікування в теплому кліматі, і гайнув у херсонські степи. Причаївся у якомусь глухому селі і «прохворів» до непу. Та й повернувся, нарешті, у Київ без модної єнотової шуби, за якою ходив у Білокам’яну. Спробував стати непманом, але невдало. Одружися з Софією Сергіївною і запрацював у Києві то кербудом (керуючим будинку), то нічним сторожем. Чув і спостерігав у 1920-х — 1930-х за арештами «ворогів народу». Киян щоночі будили «автозаки» та розпачливі плачі. Наче за покійниками тужили дорослі й малі, у кого НКВСівці забирали дідів і бабусь, батьків і матерів, чоловіків і дружин, синів і дочок.
Зблизька побачив хрещений і Бабин Яр зразу після масової страти євреїв. З валізами та клунками в руках і на візках вони прямували Великою Житомирською й Артема у бік Лук’янівки. Кияни з юрби на Львівській площі гукали їм схаменутися, не йти, розбігатися, а вони, злякані й одурені брехнею про переїзд кудись, слухняно прошкували до Яру, де вже застрочили кулемети. Пізнього вечора стрільба змовкла, і хрещений з братом Трохимом вирішили особисто перевірити страшні чутки. Вночі сповзали до Бабиного Яру і побачили купи голих жертв. А вдосвіта до хрещеного в квартиру на вулицю Воровського, 8, де він мешкав, приповзла закривавлена 17-літня сусідка Манєчка, матір якої вбили, а вона впала і скотилася в Яр живою. Під трупами дождала ночі, виповзла і прокралася додому. Але в свою квартиру не ризикнула. Софія Сергіївна обмила дівчину, перевдягла і вклала спати. Та переховувати було страшно. Щомиті могли зайти вічно п'яні Харченки, кума з кумом, який найнявся до німців водієм виїзної каральної айнзац-команди. По під'їздах нишпорила наче сучка квартальна Вовченко. Як бути? Що робити? Виштовхати Марію гріх і ховати лячно. Хреще¬ний порадив Марії йти на збірний пункт і зголошуватися в Германію.
– Зовні ти вилита україн¬ка, мову знаєш, Вовченчиху якось обминемо, а німці не здогадаються.
Після війни повернулася Марія з Німеччини у Київ прямо до Тимофія Михайловича і Софії Сергіїв¬ни, бо її квартиру зайняв якийсь начальник. Виселяти? Довідаються, що в рейх добровільно подалася, не повірять, що врятувалася з Бабиного Яру, і відправлять на лісоповал без вороття. Потрапила Марія з вогню та в полум'я! Що діяти? І знову хрещений порадив Марії вербува¬тися на Далекий Схід, куди згукували не засватаних дів¬чат, не дуже-то переймаючись їхніми пригодами. Поїхала Марія та й залишилася там. Одного разу, пам’ятаю, дуже виручила нас важка посилка з ікрою кети – в 1953 році вдячна Маня прислала Шубам з Охотська.
Більшість киян і через 6-7 років після війни ледве зводили кінці з кінцями, а Шуби ще й мене приютили. Виручало вміння хрещеного ремонтувати взуття сусідам, перелицьовувати чужі черевики та чоботи на продаж. Привчав і мене спекулювати на київському товчку підметками, набійками, гумовим і шкіряним клеєм. Без Сталінки (Солом’янки), де знаходився тоді товчок, був би нам гаплик. У магазинах не було нічого, крім рафінаду, скляних баночок з чорною паюсною ікрою та консервованих крабів. Скрізь і за всім стояли довжелезні черги. Житню паляницю ще вдавалося купити, а батонами і здобою з прес-пап’є на вітринах ласували очима. В овочевому магазинчику на вулиці Ворошилова (нині – Ярославів Вал) кияни звечора записувалися в чергу за картоплею, а вранці «давали в одні руки» по 5 кг напівгнилих бульб.
Пригоди аргонавтів з села Шаповалівки
І. Мандри хрещеного
У вміщених в Інтернеті «Матеріалах для історії села Шаповалівки» Борзнянського району Чернігівщини вчителька Г. І. Фесенко згадує куток Шубівку, звідки був родом мій хрещений Тимофій Михайлович Шуба. 1951 року він забрав мене в Київ і став другим батьком. Влаштував у 8-й клас СШ № 155 і почав майже щодня показувати столицю. Пам’ятки історії, руїни Хрещатика, «зруйнованого не німцями, а нашими». Андріївську церкву. Фундамент знищеної більшовиками Десятинної церкви. Давню трапезну Михайлівського Золотоверхого собору, яка збереглася. Хрещений бачив, як у 1920-х бані Золотоверхого почали ніби обливатися золотом і кияни годинами стежили за дивом самооновлення. Такий секрет було закладено будівничими з Греції на початку ХІІ століття. Зрештою, більшовики не стерпіли і підірвали прадавній храм Києва. Не минули ми й Володимирську гірку з пам’ятником Князю-хрестителю. У Печерській лаврі просто неба лежала купа уламків зірваного «нашими» Успенського собору. На Ярославовому Валу (тоді вулиця Ворошилова) ось-ось мали впасти два стовпи решток мурованої брами Золотих Воріт. Геть занедбаним стояв собор Святої Софії з іржавими й облупленими куполами. Показав хрещений будинок, де анархіст Дмитро Богров убив прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна. Порадив з’їздити до родичів у підвал на вулиці Лабораторній, де 1903 – 1904 рр. мешкала мати Леніна з дітьми. У будиночок поблизу Козиного болота (в 1950-ті – площа Калініна, нині Майдан Незалежності), де квартирував Тарас Григорович Шевченко, ми з хрещеним не зайшли. «Щоб не запідозрили в націоналізмі».
Цікавили хрещеного й мої успіхи в столичній школі. Коментуючи «свіжу локшину» на уроках історії, хрещений казав, що Сталін продовжує не ленінську інтернаціональну, а споконвічну царську політику «собіранія і пріумноженія россійских зємєль». На Заході присвоїв Східну Пруссію і назвав Калінінградською областю; на Далекому Сході відняв у японців Курили, Сахалін. «Визволив і приєднав» Західну Україну та Західну Білорусію, Галичину, Закарпаття, Буковину, прилучив Прибалтику, у фінів за болота «видурив» перешийок Виборг.
В школі не було свого тиру і нас повели у засипаний снігом Бабин Яр цілитися через мушку дрібнокаліберки і стріляти по мішенях. Однокласники радилися весною, щойно побіжать струмки й вимиватимуть в Яру скелети жертв 1941-го, виймати золоті коронки з щелеп черепів. Хрещеного обурив і наш похід, і наміри пацанів. З осені 1951 року в Києві викривали космополітів. По радіо і в газетах кляли лікарів-шкідників, а в Москві та Ленінграді кількох уже й стратили за намір знищити керівництво СРСР. Донощиці дали орден Леніна (після смерті Сталіна забрали). По Києву блукали обурливі чутки. Неписьменна дружина хрещеного Софія Сергіївна щодня приносила з Сінного базару свіжі плітки. «Вони купаються у молочних ваннах, а в нас нема й склянки молока». Чи про знайому лікарку-єврейку, яка «збирає в пляшки плювки сухотних, щоб заражати киян і поширювати туберкульоз». Недарма ж, мовляв, навколо будинку НКВС на вулиці Короленко, 33 (тепер Володимирська-33; СБУ) крокує варта з примкнутими до карабінів багнетами.
31 березня 1952 року о 22.00 я в юрбі киян стояв під вуличним гучномовцем і слухав диктора Левітана з Москви про чергове зниження цін на продукти та промтовари. 1 квітня все й справді трохи подешевшало. Та незабаром зникло з продажу. Однак товариша Сталіна хвалили й оспівувати за мудрість і піклування про «наше щасливе майбутнє».
Чимало цікавого трапилося мені в підвалі Державного архіву України, де хрещений працював сторожем і спалював у грубці стоси «відпрацьованих» архіваріусами документів. Я приносив йому вечеряти, всідався біля палаючої грубки і перш ніж кинути в огонь, переглядав папери, найцікавіше ховав у кишеню, щоб показати в школі учителям чи журналісту РАТАУ, який квартирував у сусідки. Віддав йому інструкцію часів Катерини ІІ про заготовку шпіцрутенів з лози і вимочування у крутому розсолі для гнучкості і гігієни шмагання. Якось трапила¬ся розшифровка стенограми виступу в Києві прем’єра Тимчасового уряду Керенського, про якого з підручника історії знав побрехеньку, нібито він у жовтні 1917-го з переляку переодягся у монашку і втік із Зимового Палацу від розлючених революцій¬них робочих і матросів. Одного разу трапилася рукописна листівка про криваву більшовицьку рі¬занину у київських парках над Дніпром, де за одну ніч стратили 10 000 царських офіцерів. По натурі дивовижний флегматик, Тимофій Михай¬лович пополотнів на обличчі і відреагував на по¬даний мною аркуш з учнівського зо¬шита наче холерик.
— Бач, що коїлось!
Потім пішли фотознімки худелезних аж чор¬них сільських комунарів 1920-х років. Зодягнуті у благенькі сірячини і босі на свіжозораному чорноземі, передовички, наче дві краплі схожі на моїх зємлячок-хуторянок, позували з налигачами поруч волів.
Дійшла черга німецьких фотознімків концтаборів з тисячами полонених червоноармійців. Досі стоїть в уяві один любительський знімок просторого чорного поля в пунктирі дерев'я¬них кілків з мереживом густо натягнутого колючо¬го дроту під низьким і похмурим осіннім небом. Дві босі селянки несуть від парокінної безтарки повну сапетку буряків з ботвиною, а дві тітки вже повер¬таються з порожньою. За пакіллям з колючим дро¬том — полонені б'ються за корм, а в повітрі над «купою-малою» висять-летять чи буряки, чи вже відірвані руки, ноги та голови. Обабіч — руки в боки — зодягнутий у теплу шинелю німецький вар¬товий з шмайсером на пузі аж заходиться від рего¬ту. У безтарці буряків ще доволі, але й полонених за дротом тьма-тьмуща. Навряд чи дістанеться ко¬жному хоча б по пів-буряка. Слухняні архіваріуси за вказівкою зверху знищували документальні свідчення про розгром Червоної Армії на початку війни, щоб ніколи і ні в кого не виникало й тіні сумніву в геніальності то¬вариша Сталіна, в талановитості його видатних полководців.
Чимало цікавого й дивного побачив і почув я за півроку після приїзду з глухого хутора Купченки – в столиці історія траплялася ледь не щокроку.
Від хрещеного я знав, що в Шаповалівці Шуби жили заможно. У нього було три брати і сестра. Потім розвіялися по світу. Найстарший, Трохим, жив під Києвом. Остап служив залізничником на Транссибірській магістралі. Сидір загинув у громадянську. Його нібито схопили й нагнули берези, щоб прив’язати, відпустити й розчахнути, а потім схопили за руки-ноги і вбили об землю. Сестра хрещеного вчителювала у Нижньо-Удінську за Читою і восени 1953 р. з чоловіком і свекрухою приїздила, пам’ятаю, у Київ.
До речі, заочно знайомий з Шубами доктор історичних наук професор Ю. Мицик недавно написав мені, що в Глухові на конференції краєзнавців згадувався керівник червоних Шуба. «Після прийняття закону про декомунізацію України науковий працівник Національного заповіднику "Глухів" аспірант Центру пам’ятникознавства Національної академії наук України О. Мірошниченко надрукував у глухівській газеті «Неделя» (№ 2 (842) від 28.05.2015 р.) уривки «Из дневника белогвардейского офицера», а в збірнику "Сіверщина в історії України" (К. – Глухів, 2015. Вип. № 8. Стор.257-264) вмістив свою статтю «Глухів в українській революції (події 1917-1918 років за спогадами В.Бурятинського)». У січні 1918 р. червоні буквально тероризували Глухів, а верховодив ними матрос Циганок і скажено знущався з людей, грабував, убивав. 20 січня 1918-го Циганок у готелі показував двом повіям гранату і підірвався. Всі загинули. Наступного дня у Глухові влаштували пишні похорони. Вулицю перейменували на честь Циганка і поставили йому пам’ятник, який стоїть досі. Повстанців очолили "унтер-офицер Власов и человек неизвестной профессии Шуба». Начебто сільський вчитель. Жахливі звірства червоних тривали в Глухові і без Циганка, коли «председателем исполкома и главным воротилой сделался товарищ Власов, а Шуба стал его помощником … 24-го февраля вечером в Дворянском собрании был митинг, на котором присутствовали виднейшие члены совета во главе с Власовым и Шубой...». Їхні виступи, свідчить В. Бурятинський, так обурили присутніх, що вони кинулися на президію. «Шуба, Власов и прочие выхватили револьверы и пытались защищаться, но, увидев направленные на них ружья, сдались. Кто-то, кажется Шуба, крикнул: «Товарищи! Это что же – измена?!». В толпе засмеялись, но его ответом не удостоили. Мы хотели тотчас расстрелять их, но нашлось много интеллигентов, которые стали протестовать... Какая это была непростительная ошибка!». Чи не про шаповалівця мова, припускає професор Ю. Мицик. Здогадка не доказ, хоча хрещений і розповідав про самосуд брата-більшовика.
Згадував хрещений своє отроцтво. Як ходив на Дон з косою заробляти у козаків на перші парубоцькі хромові чоботи. — Прийшли в станицю, — розповідав, — і вля¬глися на спеціальних лавах відпочивати. А щоб ко¬заки зайве не турбували, написали крейдою на бо¬сих підошвах, хто скільки вартий. Козак вибирає косаря, піднімає ногу за штанину і прицінюється. Підходя¬ща ціна — вставай, каже, погутаримо. Набере ва-тагу й веде до куреня. А там уже обід парує. Господиня за стіл запрошує. Годують до несхочу і приди¬вляються. Хто як їсть, той так і працюватиме.
Споминав окопи й бліндажі 1-ої Світової, куди потрапив рядовим і став офіцером. Про зречення Миколи ІІ і розпад війська. Згадував, як після Крут муравйовці увірвалися в Київ, почали грабувати і вбивати людей за українську мову, за вишиванки, погони. Навіть відомі більшовики Скрипник і Затонський, які слідом за царським підполковником Муравйовим примчали в Київ «радянізувати Україну», врятувалися тільки завдяки мандатам з підписами Леніна. Московські окупанти вбили тоді в Києві над Дніпром від 5 до 10 тисяч городян! Щоб червоні не взнали, що він офіцер, хрещений утопив мундир у публічному туалеті.
3 березня 1918 р. у Бресті Центральна Рада УНР запропонувала, а німці з австрійцями та мадярами погодилися прогнати більшовиків й окупували Україну. У квітні 1918 р. ад’ютант Миколи ІІ генерал Павло Скоропадський вчинив переворот, розпустив Центральну Раду і проголосив себе Гетьманом Української Держави — так званого Гетьманату. Принишклі в Києві за більшовиків, згадував хрещений, миттю ожили базари з навалом дешевих продуктів. Та робітники страйкували і з промтоварами ставало все сутужніше. На словах гетьман заохочував підприємництво, але стартового капіталу бракувало. Хрещений почав шукати вихід. Втікачі із Совдепії казали, ніби в Петрограді і Москві барахла повно, а харчів обмаль. Цукор – делікатес! Зметикував хрещений і зайнявся мішечництвом. Набере в Києві рафінаду і в Москву. Збуде цукор у Білокам’яній, накупить барахла і назад, у Київ. Продасть перекупникам, накупить цукру, і в Москву.
– А в Білокам’яній,– кепкував хрещений,– майже в усіх підвалах відкрили чайні. Кацапи сидять за столами голі до пупа, розпарені, з рушниками через плече. Піт витирають і п’ють. Перед кожним – «пара чая»: великий чайник з кип’ятком і зверху маленький із заваркою. З грошима – хлебтають внакладку і вприкуску. Без – вприлизку. Над столом звисає зі стелі на нитці грудочка цукру – лизни і сьорбни, запив – знову лизни. Руками не чіпай, бо віддухопелять, щоб не пересолоджував. А вприглядку ще дешевше. Грудочка цукру приліплена до стелі. Задери голову, зирни і сьорбни! Сьорбнув – зирни. Полові ледве встигають окріп розливати...
Розжився хрещений. Затіяв одружитися. Тільки ж, подумав, що то за жених буде з нього без модної в Києві єнотової шуби? Востаннє, рішив, схожу і «зав’яжу». Спочатку все йшло, як затіяв. У єнотовій шубі добрався з Москви до Хутора Михайлівського і вночі подався за околицю переходити кордон між Україною і Росією. Сніжно, морозно, тихо. Тільки очерет шелестить у болотах. Раптом:
–Стой! Ни с места! – підскочили троє з обрізами, збили з ніг, зірвали рюкзак, зняли шубу, стягли чоботи, штани, сорочку і пригрозили:
–Марш вперед триста шагов без оглядки! Иначе – пуля в затылок!
|
