Продовження
У ЖОРНАХ ГОЛОДОМОРІВ.
ХРОНІКИ
У творі йдеться про війну більшовиків з українським селом, зокрема на Дніпропетровщині
З трибуни обласної наради керівників політвідділів МТС (напівенкавеесівська служб наприкінці лютого 1933 року Мендель Маркович повчає селян: «...Треба краще сіяти,.. обробляти землю,.. прибирати лани, — і тоді хліба вистачить і для пляну хлібоздачі, для держави, і для колгоспників.., щоб могли сито жити... Якщо з весняною сівбою не впораємось, то... гірше за всіх від цього буде колгоспникам».
Ось таким постає цей хвалений «демократ» з перегорнутих підшивок обласної газети «Зоря» за другу половину 1932 — першу половину 1933 pp. Про нечуваний на Дніпропетровщині голодомор у тодішніх газетах нема й згадки. Зате моторошну систему глуму, переслідування й гноблення українського селянина, страшніші за кріпаччину жорна комуністичного терору не приховували. Навпаки, виставляли, пропагували, закликали наслідувати; лякали, розоряли, судили, розстрілювали.
Оглянемо сторінки обласного більшовицького літопису сваволі й безчинств, які коїлися привселюдно, нахабно, цинічно й відверто під невщухаючі й щедрі обіцянки-цяцянки зсунути гори, повернути ріки, зробити казку дійсністю, під модний тоді приспів: «И что ни сделаем, всегда мы правы!».
ЧИЯ КОНТОРА ВИНУВАТА?..
Скорботний ужинок голодомору 1932 — 1933 pp. в Україні й на Кубані (царатом заселеній запорожцями наприкінці ХVIII століття) постфактум підрахований приблизно. Називають від 7 до 14 мільйонів жертв, а демографічною і службою безпеки України встановлено ледь не по-фамільно лише близько 4 млн. селян. По Дніпропетровській області теж невідомі навіть приблизні цифри. Втім, дослідник голодомору-33 Роберт Конквест небезпідставно вважає Дніпропетровщину найдужче потерпілою.
Щодо причин голодомору теж нема згоди. Одні винуватять радянську владу. Українські комуністи на чолі з Петром Симоненком вже не заперечують сам факт голодомору-33, як заперечували в 2002 році. Але й зараз, у 80-ліття, штучний голодомор, всупереч закону, геноцидом не визнають і продовжують шпинячити небесну канцелярію за недорід. Треті кивали (зокрема торговий нарком СРСР Анастас Мікоян) й кивають на світову економічну кризу 30-х років, яка знецінила, мовляв, основну експортну статтю і примусила більшовиків викачати й вивезти зерно за кордон, щоб уторгувати вдосталь валюти і вчасно розрахуватися за поставки замовленого імпортного устаткування для індустріальних новобудов 2-ої сталінської п'ятирічки. Словом, якби не скнари-буржуї, так і не голодували б...
У радянській пресі 1930-тих навіть не обмовлялися про голод. Обласна газета «Зоря» в 1932 році вжила це слово лише один раз, у числі за 29.XII.1932-го, та й те в переданому з Варшави по телеграфу і надрукованому брехливому повідомленні кореспондента РАТАУ під заголовком «Жахливий голод у Польщі» (поляки, як відомо, не голодували). Щоправда, наступного ще жахливішого року в розпал голодомору напровесні з'явилися натяки на кшталт: «якщо десь іноді хтось недоїдає, так сам же й винен».
Зате навіч постає з газет відлагоджена комуністами всеохоплююча система тотального пригнічення, брутальної моральної наруги, переслідування і розправи, фізичного винищення селян. Жахливі жорна терору мололи безупину в кожному селі, на кожному кутку, в кожній хаті, щодня перемелюючи тисячі доль і життів.
Тотальну викачку хліба більшовицькі засоби масової пропаганди освячували неоплатним боргом селян перед «робітничою клясою» і Червоною армією за «визволення з-під гніту поміщиків і капіталістів». Для прокорму своїх «ощасливлювачів і захисників» етнічні українці (переважна більшість яких тоді мешкала в селах) мусили з урожаю 1932 року засипати в «закрома родины» 441 млн. пудів зерна (7 млн. 56 тис. тонн). З них Дніпропетровщина, до складу якої тоді входили теперішня Запорізька, окремі райони Херсонської та Кіровоградської областей, — 105 млн. пудів (1 млн. 680 тис. тонн, майже 25%). А разом з Одеською — 2 млн. 817 тис. 500 тонн зерна, або майже 45% доведеного плану. Крім того, вимагалося «досипати недовиконаний» план 1931 року, повернути державі одержану напровесні 1932 року «насіннєву позику» і засипати насінфонд під урожай 1933 року.
План хлібоздачі для Дніпропетровщини з урожаю 1931 року визнали заднім числом надмірним. Однак з урожаю 1932 року області довели на 2 млн. пудів більше.
Керівництво області на чолі з тодішнім першим секретарем ОК КП(б)У В. Чернявським слухняно взяло під козирок: «План посильний». Бо, заявив В.Чернявський 19 липня 1932 р. учасникам обласної наради з питань хлібозаготівлі: «Наша область краща за врожайністю в Україні,.. маємо такий же урожай, як і минулого року. Окремі райони, зокрема Криворізької округи, навіть більший».
«Цього року загалом по Союзу кращий урожай, ніж минулого року», — вважав і М.Хатаєвич.
Конкретні цифри пересічної урожайності зернових в Україні наводив з трибуни 3-ої партконференції КП(б)У в Харкові і генеральний (до перепризначення 1934-го першим) секретар ЦК Станіслав Косіор: «За останні роки...найкращий урожай... 10,5 центнера з гектара, середній — 8,5 цнт». Генеральному партсекретарю підспівував і «всеукраїнський староста» Григорій Петровський: пшениця і жито вродили в середньому по 8,4 цнт. з гектара, ячмінь — 9,1 цнт. Ліпшою, ніж у 1931 p., визнав зернову ситуацію в СРСР і об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б): «Досягнуто 15 млн. га засіву техкультур проти 11 млн. га, запроектованих п'ятирічкою на 1932 — 1933 pp. Зросли розміри товарного хліба в країні: замість 700 млн. пудів у 1927 — 1928 pp., з яких хліб колгоспів становив тільки 10 відсотків, 1931 — 1932 pp. здано державі 1 млрд. 400 млн. пудів (22 млн. 400 тис. тонн – авт.), з яких товарний хліб колгоспів і радгоспів становив уже не менше 75%».
«В основному вже минулого року (тобто 1931-го) ми завершили суцільну колективізацію, — хвалився у червні 1932 року перший секретар обкому В.Чернявський. — Замість 450 000 дрібних селянських господарств тепер є тільки 3650 колгоспів.., усуспільнено 85,1% землі». Україна виконає завдання збиральної кампанії, запевняли надзвичайних емісарів ЦК ВКП(б) на 3-тій партконференції у Харкові В'ячеслава Молотова і Лазаря Кагановича їхні українські підспівувачі С. Косіор, Г. Петровський та решта. Повернувшись з Харкова, В.Чернявський заявив про намір впорати план хлібозаготівлі на Дніпропетровщині швидше за інші регіони.
Отже претензії до небесної канцелярії безпідставні, а звинувачення «куркульських елементів» в організації голоду вигадані його справжніми організаторами — комуністами. Винна мирська — радянська, більшовицька, комуністична влада.
Бо світова економічна криза, на яку тоді пеняв есересерівський партбонза-торгач Анастас Мікоян, теж ні при чому. Адже навіть якщо ціни на світовому зерновому ринку дійсно різко впали (а зерно-таки подешевшало тоді дужче за іншу сировину, якою, за царською традицією, продовжував експортувати-торгувати Радянський Союз), гуманна влада задля власного авторитету в ділових колах ніколи б не допустила геноциду й частини свого народу.
Заслуговує на увагу думка Василя Гришка — автора книги «Москва сльозам не вірить. Народовбивство по-кремлівськи», що «голодове народовбивство Москви на Україні було суто національним народовбивством, бо в той час, коли Україна переживала голодову катастрофу, в Росії, хоча вона, як відомо, великою мірою й залежала від постачання хліба саме з України, ніякого голоду не було... За допомогою народовбивства 1933 року Москва змогла приступити на Україні до здійснення, нарешті, й того курсу на «злиття» й ліквідацію української нації в лоні російської, що продовжується неухильно на Україні й сьогодні».
Порівняно недавно українські ЗМІ оприлюднили службове повідомлення італійського консула у Харкові Сержіо Граденіго «Про голод і українське питання» № 474/106, відправлене 31 травня 1933 року з тодішньої столиці України посольству Італії у Москві: «Голод і далі шаленіє і нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха і як міжнародна преса може спокійно спостерігати масове вбивство, яке організував радянський уряд. Не має жодного сумніву в тому, що це голод штучний і спеціально створений для того, щоб «провчити селян». «Етнографічний матеріал (йдеться про українців – авт.) має бути переінакшений», - цинічно заявив один високий посадовець в місцевому ДПУ. Шляхом варварських реквізицій московський уряд створив не просто нестачу харчів (це було б надто м?яко сказано), він створив таку ситуацію, за якої цілком відсутні засоби існування для української сільської місцевості, на Кубані й на Середній Волзі» (наприкінці XVIII – у ХІХ столітті туди масово переселялися й даром наділялися землею працьовиті німці-колонізатори та войовничі запорожці - примусові емігранти. Авт.).
Як не прикро для декого, але доведеться усвідомити й погодитися, що майже відразу після жовтневого перевороту шовіністична політика царської Росії успадкувалася в Союзі Радянських Соціалістичних Республік, зовні трансформуючись у так званий «пролетарський інтернаціоналізм», суть якого звелася до традиційного фактичного продовження споконвічної асиміляції, знівелювання, знищення сусідніх народів і націй. На початку ХХ століття хребтом української нації - «етнографічним матеріалом» - залишалося ще психологічно не зломлене селянство.
«КУДА МОСКВА ПОКАЖЕТ, ТУДА ДОРОГА ЛЯЖЕТ…»
1977 р. в Дніпропетровську на урочистостях з нагоди 60-ліття редакції обласної компартійної газети «Зоря» так директивно заспівав прибутий на ювілей знаменитий російський народний хор імені П’ятницького. Такий колонізаторський «вектор» вказувався українцям майже три з половиною століття після «возз’єднання з старшими братами» в 1654-му, до і після 1917-го, в трагічні 1920-ті, 1930-ті, 1940-ві й наступні роки. Нав’язується і в уже незалежній, нарешті, Україні після катастрофи 1991 р. в російській імперії «зла» СРСР, за висловом президента США Р. Рейгана, Та повернемося у 1930-ті…
Отже, незважаючи на прояви голоду вже напровесні 1932-го внаслідок надмірної викачки хліба з попереднього урожаю, надмірний план хлібоздачі Україні був доведений Москвою і з очікуваного. Наряди областям розверстав Харків, тодішня столиця УРСР. 49 районам нашої області — Дніпропетровськ. Райпарткоми — сільрадам і колгоспам. Сільради, згідно з вказівками Раднаркому УРСР від 27 липня 1932 року, довели наряди до дворів одноосібникам («з кожного гектара не менше, ніж найближчий колгосп») та «куркульсько-заможним» господарствам («тверді подвірні завдання» плюс «всі товарові лишки зернових культур...в найкоротший після обмолоту термін»).
Дніпропетровський обком КП(б)У ще на чолі з В. Чернявським почав розгортати хлібозаготівельну кампанію в липні, напередодні жнив. Засипка насінфондів розгорнулася трохи пізніше, коли буцімто в так званий «тимчасовий схов» з колгоспів вивезли у хлібоздачу і посівне зерно, яким у селах традиційно запасалися в першу чергу. Отже влада свідомо не залишала селянам ніякого виходу, ніякого шансу, крім голодної смерті.
Перед початком хлібозаготівельної кампанії лунали застереження проти «зрівнялівки» 1931 року, яка, визнавалося, вже напровесні 1932 року залишила без хліба й багатші господарства. Але про ці та інші побоювання й застереження одразу ж після старту хлібозаготівлі забули, а сумлінність і ретельність «хлібозаготівельників» почали оцінювати по темпах і обсягах вилученого зерна. Вже за підсумками першої декади вересня 1932 р. «Зоря» піддала різкій критиці ряд районів, які «тягнуть область назад», зокрема Велико-Лепетиський (здав тільки по 2,4 пуда з гектара), Верхньодніпровський (3,6 пуда), Васильківський (4,2 пуда), Божедарівський (5 пудів), Синельниківський (11 пудів), П'ятихатський (8 пудів), Новомиколаївський (9 пудів).
Однак, згідно статзведень, хлібозаготівля й далі йшла мляво по всіх категоріях здавачів. За станом на 10 жовтня колгоспи впорали свої плани на 40%, одноосібники — на 22,8%. В окремих районах, зокрема Солонянському (5,8%) і Васильківському (0%) становище було ще гірше.
Темпи хлібоздачі в Дніпропетровській області були під постійним контролем Москви та Харкова і незабаром Пленум ЦК КП(б)У відніс Дніпропетровщину до областей, що «майже припинили хлібозаготівлю». Була оголошена «масова мобілізація на фронт хлібозаготівлі... на ліквідацію ганебного прориву»; поставлено завдання «розгромити тих, хто ставить під сумнів виконання планів хлібозаготівлі,.. у жовтні завершити в одноосібному секторі,.. примусити куркульсько-заможну верхівку виконати тверді завдання,.. вжити рішучих заходів проти саботажників.., розбазарювачів хліба». Пленум закликав усі обкоми й райкоми КП(б)У «...забезпечити злам.., придушувати нещадно класового ворога,.. інертність, розгубленість, дрібно-буржуазну (тобто селянську — авт.) розбещеність».
Слідом за директивами зверху почалося безугавне підстьобування й переслідування відстаючих. Прицільну — адресну — погромницьку критику в пресі почали супроводжувати вимоги розправи з так званими саботажниками. Над активістами Олефірівської, Биківської, Потоцької, Катернопільської, Теплівської та Гуляйпільської сільрад Божедарівського району (1962 р. об’єднаний з Криничанським) — за те, що «проґавили опортунізм», який «пустив глибоке коріння»; Адамівської сільради — за припинення хлібоздачі в артілі «Червоний Базавлук», за «розкрадання хліба головою артілі «Січовик».
Особливої довіри до низового, районного й сільського активу, який, зробивши чорну справу по викачці хліба з-під стріх, сам потерпав від голоду, не було. За повідомленнями у пресі, з Росії в Україну на «хлібозаготівлю» було направлено 112 000 «активістів». В села почали виряджати спеціальні загони з «мобілізованих» в установах, на заводах і фабриках комуністів, комсомольців, профактивістів, передовиків. «...Посланы для помощи подшефным селам в усилении хлебозаготовок 6 бригад в 92 человека. ...Организованы на всех предприятиях при профорганизациях бригады по хлебозаготовкам, занимающиеся помощью городской бригаде в выявлении хлеба, спрятанного в городе», — доповідав обкому КП(б)У «зав. агитмас. Кам'янського МПК т. Павлюченко». Обком ЛКСМУ під публічною ширмою «популяризації закликів ЦК ВКП(б) до 15 роковин Жовтня», направив у райони області 30 комсомольців з виробництва і 10 з обласного активу для «організації якнайширших мас колгоспної молоді на виконання планів хлібозаготівлі ...відправки зерна на зсипні пункти масовими червоними валками» прямо з-під молотарок. На початку лютого 1933 року в села Апостолівського, Нікопольського, Томаківського, Божедарівського, Павлоградського, Магдалинівського і Межівського районів було виряджено на викачку хліба «членів бюра обкому та президії облвиконкому та 150 чоловік відповідальних працівників обласного центру,.. весь райактив» з більшовицьким дорученням «довести плани хлібозаготівлі, дати завдання колгоспникам здати певну кількість насіння до середини місяця».
Особлива увага приділялась одноосібникам і так званій «куркульсько-заможній верхівці», до якої відносили кого завгодно включно з бідняками. Адже Голова Раднаркому СРСР В. Молотов роз'яснив у відкритому листі керівникам Синельниківського району «тт. Борщу й Поплавському», першому секретарю Дніпропетровського обкому партії т. Строганову (після зняття В.Чернявського – авт.), генеральному і другому секретарям ЦК КП(б)У тт. Косіору та Хатаєвичу, що доведені Україні і згаданим регіонам плани хлібозаготівлі цілком реальні й посильні. А ЦВК й Раднарком СРСР, щоб мало не здалося, прийняли спільну постанову «Про одноразовий податок на одноосібні селянські господарства» у розмірі 15 — 20 — 25 рублів, який вимагалося сплатити до 2 грудня 1932 року. «Куркулів» зобов'язали «платити 200% сільгоспподатку 1931 року», а місцевій владі дозволили «збільшувати ці ставки на 50 — 200%, аж до подвоєння...».
Застосовувати фіскальний репресивний захід Раднарком УРСР доручив місцевій владі і «тих одноосібників, які злісно зривають хлібопоставки... за контрактацією і самозобов'язаннями... штрафувати у розмірі 15-місячних норм здавання м'яса». Погрози, насильство, побори, репресії стали єдиним надійним інструментом примусу до повної покори властям, до голодної смерті.
Недовіра і помста влади українським хліборобам-годувальникам сягнули межі здорового глузду. «Зоря» з подачі столичних та обласних владоможців і за власною ініціативою починає ледь не поголовно таврувати селян злодіями, звинувачувати у різних навмисних капостях, зокрема за неякісний обмолот колосків, неуважне провіювання полови тощо. 13 грудня 1932 року Наркомзем УРСР прийняв, а «Зоря» негайно розтиражувала постанову «Про переобмолот соломи», якою колгоспників зобов'язали переобмолотити вже раз обмолочені скирти, перевіяти полову.
Досі чимало селян (та вже й городяни) печуть хліб удома. А в попередні, зокрема 1930-ті, пекли всі. Зерно мололи у млинах, переважно вітряках, які держава конфіскувала у власників. Споконвіку селянин платив за помел так званий мірчук, який ішов на утримання млина й мірошника. В листопаді 1932 року облвиконком прийняв постанову «Про заходи до підсилення надходження мірчука», якою, задля ретельнішого обліку і «законного» пограбування тих селян, у кого ще залишалося якесь збіжжя, зажадав причинити «усі млини понад дозволені», «зміцнити керівництво млинами», негайно вивезти «уже зібраний мірчук», «на місцеві потреби розходувати не більше 5% мірчука». Водночас, за директивою з Москви, розгорнули запеклу війну хатнім ступам і жорнам. На боротьбу з «таємним помолом» мобілізується ДПУ (Державне політичне управління), НКВС (міліція). Судам наказують «судити власників жорен позачергово», а в тих, хто користується їхніми послугами, відбирати муку й ще незмелене зерно, залишаючи 5% «трофеїв» для заохочення донощиків на учасників «тіньового» помолу. Розгромній критиці у пресі піддаються Царичанський район, де «замість 6 дозволених млинів працює 105», Васильківський («замість 9 дозволених працює 46 млинів»), Нікопольський, де хатніх «млинів»-жорен хоч відбавляй, а мірчук «розкрадається поголовно».
ПІСЛЯ НАС ХОЧ ПОТОП
З доведених Україні на 1933 рік 10,6 млн. га озимого клину Дніпропетровщині запланували 1 млн. 650 тис. га пшениці та 376 тис. га жита (разом 2,026 млн. га). Тож осіння сівба озимих теж була напруженою і непоквапною, хоча йшла водночас чи слідом за обмолотом скошених косами і зжатих серпами хлібів нового урожаю. Зерно валками вивозилося з-під молотарок у державні «зсипища» і в пресі залунала стурбованість. Та коли згадали про ярі, сіяти весною вже було нічим. Ще восени, за директивами зверху, з сільських токів і комор забрали й вивезли у залік планів хлібоздачі й посівне зерно.
Та більшовики на те ніби й вигадували різні «труднощі», щоб потім «боротися й перемагати». Для них, бо, «не існувало таких фортець», всерйоз писав один класик, «котрих вони не взяли б». «Не один член партії в глибині душі сподівається, — попередив М.Хатаєвич партактив області в січні 1933 року, — що оскільки так званий насіннєвий фонд вивозили з колгоспів у план хлібозаготівлі, так держава дасть насіння. Подібні настрої треба розбити... Жодного пуда від держави ми не одержимо». Доведеться, запропонував Мендель Маркович, обійтися «тими насіннєвими ресурсами, які є в області, а вони є. Бо куди ж дівся хліб?.. Маємо 8% насіння від потреби... Будь-що повинні зібрати ще 92%!..». Навіч з’явився ще один привід для продовження напровесні і посилення в селах практично розпочатого і вже й так поголовного голодомору-геноциду.
Наприкінці січня обком КП(б)У та облвиконком прийняли спільну постанову «Про збирання та засипання насіннєвих фондів» для «плянового засіву» 1 млн. 460 тис. 150 га яровини в колгоспах і 85 тис. 750 га — в одноосібних господарствах Дніпропетровщини. Ставиться завдання засипати ще «1 млн. 460 тис. 910 цнт. насіннєвого фонду». Доведені до кожного двору під розписку «сталі завдання на засипку насіння з власних ресурсів» для «весняного засіву по культурах» визначених зверху площ одноосібники мали виконати до 10 березня 1933 року.
Чим сіяти? Де брати? Зверху краще видно, як бачимо хоча б із постанови Дніпропетровського міськкому КП (б) У, що першим підтримав намір обкому й облвиконкому. «Не припиняючи хлібозаготівлю, негайно переключитися на збирання (забирання у селян – авт.) насіннєвих фондів і закінчити засипку до 15 лютого 1933 р.», йшлося у прийнятій резолюції. На заводах і фабриках, в установах і вузах Дніпропетровська знову оголошується чергова мобілізація комуністів для відправки в села «на заготівлю насіння». Амур-Нижньодніпровський райком виряджає із заводу ім.Карла Лібкнехга в Підгородне 10 комуністів; із заводу ім.Комінтерну —20; Центрально-Нагірний райком — «100 кращих робітників—комуністів». «Петровка» направляє у підшефне петриківське село Чаплинку «8 пляновиків і масовиків» для збирання насіння. Завод ім. Леніна — дві бригади «для допомоги підшефним колгоспам у збиранні насіння і готуванні до сівби». За схваленою обкомом ініціативою «знизу організується на час весняної сівби похід з рудень, копалень, заводів і будівництв робітників-активістів, що були свого часу організаторами й керівниками колгоспів, до своїх колгоспів і сіл... із збереженням заробітної плати…не менше 1000 чоловік». 1000 чоловік посилає в села облпрофрада.
Дехто з «мобілізованих», ризикуючи не лише партквитком чи посадою, а й головою, відмовляється їхати. Ливарник домни № 7 Дніпровського металургійного заводу комуніст Зінов'єв заявив на партійних зборах, що «нельзя вывозить в хлебозаготовку посевной материал — весной нечем будет сеять», за що був негайно виключений з партії. А дехто набивався й сам. Приміром, 35-річний поммашиніста крана домни № 4 заводу ім. Петровського А.Терещенко, чия зразкова заява з проханням направити його в рідне новомосковське село Андріївку «викорчовувати коріння куркульського впливу, завести в колгоспах більшовицьку дисципліну, добити в своїх колгоспах куркуля», була оприлюднена в «Зорі». Метка партійна преса швидко підхоплювала й заохочувала подібні ініціативи, популяризувала передовий досвід «збирання та засипки» насіннєвих фондів, завдяки чому можна довідатись, як саме відбувалася «мобілізація посівних ресурсів».
Перед поїздкою в Москву на Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників таким досвідом поділився в «Зорі» тракторист Петриківської МТС «ударник Федя Мартишкін»:
«На зборах бригади проробили лист секретаря обкому партії тов. Хатаєвича. Нас розворушило, стало ясно всім, у чому справа, де взяти насіння, що чекати насіння від держави — злочин. У багатьох колгоспників знайшли розкрадений колгоспний хліб. Тільки у Пружана знайшли 4 цнт. пшениці. Щерба Яків позичив колгоспу 12 кг, Сухий — 22 кг, Неподимко Андрій — 32 кг...».
Можна тільки уявити, як обібрали села, якщо про «позичку» 12 кг зерна оповіщалася вся область!
«Я й сам думав, де його взяти? — поділився досвідом і ударник П. Василець з артілі «Більшовик» в петриківському селі Лобойківка. — Тут принесли газету, а в ній лист т. Хатаєвича. І аж розвиднилось. Дехто з колгоспників почав думати і пригадувати, хто крав хліб... і почалось: вдень працювали, а вечорами збирали актив, слухали кожного, що він зробив, щоб зібрати насіння... Чимало героїв-активістів. Волинець П. зібрав 150 цнт. на посів, Логінський Г. — понад 120 цнт. зерна, яке було приховане комірником на горищі. Потім колгоспники позичили зерно своїй бригаді. Отак ми самі в себе знайшли зерно на посів».
Та незважаючи на подібну «кмітливість», яка вартувала, мабуть, не одного життя земляків, «знайти» вдосталь посівного зерна спромоглися не скрізь. Залунали й масові докори більшовикам. У цехах металургійного заводу в Кам'янському (нині Дніпровський металургійний комбінат у Дніпродзержинську), оперативно доносилося в обком партії (архів), лунають такі речі. Копитич, робітник коксохіммонтажного цеху: «На селе сейчас грабят всех подряд, все забирают, впереди предстоит голод». Столяр Волков (ГРЕС): «В аппаратах советской власти, особенно на селе, сидят паразиты и мошенники». Машиніст копрового цеху Снітько: «Радянська влада поголовно грабує селян, не дає жити, мучить робітників голодом, примушує селян вішатися, а робітників — лягати під паровоз (був, мабуть, такий випадок – авт.). Ні за що, ні про що, забирають селян у ДОПР, морять голодом і холодом...». Коваль Іващенко (новопрокатний цех): «Народ морять голодом, все відправляють за границю, а наші робочі-дураки мовчать». Завінформсектором Кам'янського міськкому партії т. Блюментайн доповідав обкому (архів): «Крестьяне говорят: «Сколько ни сеем, все от нас забирают».
Такі настрої на додаток до «засипки» із засипанням насінфондів робили зрив весняної посівної ще імовірнішим. І наприкінці лютого 1933 p., не припиняючи свого здирництва і вже спровадивши мільйони українських хліборобів у могили в ході попередньої тотальної викачки решток їстівного збіжжя у «посівфонди», ЦК ВКП(б) купно з Раднаркомом СРСР приймають спільну постанову «Про насіннєву допомогу колгоспам і радгоспам».
Борис МАТЮЩЕНКО