Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 2
Гостей: 2
Пользователей: 0
|
МИКОЛА КУЧЕР
Дубравлаг. Спогади, оповідання. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996. – 98 с. (С.–31–38) ВСТАНЬ, ПОЕТЕ, ВСТАНЬ! Зустріти земляка в "Дубравлазі" – велика радість, навіть свято, це ніби якийсь час побувати дома, в рідній хаті.
– Ти звідки родом? – Полтавський я, з Решетилівки. – 3 Решетилівки?! Та ми ж, виходить, сусіди, я з Кобиляк! У вашій Решетилівці в такому-то році на ярмарку був! – В Кобиляках моя сестра живе, заміж туди вийшла, я не раз у неї гостював. І починаються радісні спогади про рідні місця, близьких людей, спільних знайомих. Якось і мені довелося пережити радість подібної зустрічі. Напроти нашого бараку стояв умивальник, де в'язні літньої пори вмивалися. Я вмився і витирався шматком казенного рушника, коли до умивальника із сусіднього барака підійшов юнак у солдатській формі без погонів. На голові у нього був своєрідний сонцезахисний брилик, який носять радянські солдати, що проходять службу в Середній Азії та Закавказзі. Солдат роздягся до пояса і почав обливатися водою, розтираючи м'язисті руки і плечі. – Як приємно освіжає! – сказав уголос. – Гарна водичка, як із криниці. Сказав це українською мовою, що і привернуло мою увагу. Справді, не часто зустрінеш військовослужбовця, котрий би не зрікся рідної мови. – Ви, мабуть, недавно прибули в зону? – запитав я. – З позавчорашнім етапом, – відповів солдат. – Дорогою намучився: тіснота, духота допікали. – А звідки етап? – З Азербайджану. Я там в армії служив, а родом з України. – 3 яких саме місць України? – З Дніпропетровщини, з Верхньодніпровського району. Тут я зацікавився ще більше, бо сам походив з цього району. – З якого села? – 3 Бородаївки, – відказав солдат. – Боже мій, та ми ж сусіди! Я з Червоного на Дніпрі! Я навчався у Верхньодніпровській середній школі, в 1951 році закінчив її. – А я цю школу закінчив у п'ятдесят шостому, – здивовано мовив солдат. Ми почали згадувати школу. Виявилося, що нас навчали ті ж самі вчителі: Іван Іванович, Лідія Гаврилівна, Одарка Митрофанівна. Солдата звали Олександром Григоренком. Згодом він розповів про свій «злочин» перед першою в світі соціалістичною державою. По закінченні середньої школи Сашко, як і багато інших сільських хлопців того часу, захотів стати офіцером. Він вступає до Васильківського авіатехнічного училища. Але в училищі швидко зрозумів, що військовий мундир не на нього шитий. Справа в тому, що Григоренко писав рідною мовою вірші і був за натурою мрійником і романтиком. Військова муштра, казарменна одноманітність, чужомовне середовище відштовхнули його. Через півтора місяця він подав начальнику училища рапорт з проханням відчислити його з училища, оскільки він не здатний бути професійним військовим. Прохання задовольнили. Сашко повертається до батьківської хати. Мав намір поступити до університету на мовно-літературний факультет. Але районний військкомат одразу виписав йому сповіщення на призов до армії. І за кілька днів Григоренко одяг солдатську форму в Азербайджані. Хоч і нелегкою виявилася армійська служба, все ж хлопця зогрівала надія, що через два-три роки вона скінчиться, і він навчатиметься в університеті. А тим часом писав вірші, в яких оспівував свою любов до України та оплакував її тяжку долю. Деякі свої вірші Сашко відсилав до київських журналів та своїм однокласникам. Невідомо яким чином (світ не без добрих людей), але ці вірші потрапили до КДБ. І закрутився маховик всепожираючої машини. Доля поета-початківця вирішилась за шаблоном: обшук, арешт, коротеньке слідство, суд, тюрма, концтабір. На щастя, а може, й на нещастя – як це виявилося пізніше – Сашка засудили всього на три роки ув'язнення. В "Дубравлазі" Григоренко швидко прижився, мабуть, тому, що зустрів багато українців-однодумців, котрі теж жили і дихали любов'ю до України, до її історії, культури. У всякому разі Сашко не раз казав, що в концтаборі йому легше і цікавіше, ніж в армії. Я тому охоче вірив, бо й сам відчував тепло від того, що навколо стільки хороших, розумних і волелюбних людей – і українців, і неукраїнців. Можливо, це прозвучить парадоксально, але "Дубравлаг" для багатьох в'язнів був своєрідним островом свободи серед величезного моря зла, насильства і тотальної брехні. Через півроку Верховний Суд України скоротив мені строк ув'язнення наполовину, і я вийшов на волю. Заклопотаний власними турботами, я на деякий час забув про Григоренка. Минуло півтора року. Одного разу, напровесні 1962 року, я стояв на подвір'ї батьківської хати в селі Червоному. Дорогою їхала вантажна машина, в кузові якої на лавках сиділо багато людей. Такі машини з робітниками тут проїжджали часто, бо поруч села будувався крохмало-патоковий комбінат і робітниче селище Дніпровське. Тому не звернув уваги на машину. Раптом почув своє ім'я: «Миколо, привіт!» Глянув на дорогу і побачив смаглявого юнака, що стояв на повний зріст у кузові машини і стискав над головою долоні обох рук на знак привітання. У відповідь я розгублено помахав рукою, ламаючи собі голову, хто б це міг бути. Думав довго і зупинився на тому, що це якесь непорозуміння. Через кілька днів я йшов вулицею селища Дніпровське повз будинок, будівництво якого було ще не закінчене. Несподівано я почув, що мене просять зачекати, а за хвилину з будинку в забрудненому цементом одязі вибіг засмаглий на сонці Сашко Григоренко. Ми по-братськи обнялися, схвильовані несподіваною зустріччю. Виявилося, що Сашкові трохи підвезло: йому скоротили строк ув'язнення на один рік і він ще восени повернувся в рідну Бородаївку. Працює на будівництві, мріє вчитися в Київськім університеті. Якщо не цього літа, то наступного вже обов'язково подасть заяву. Київ вабив Сашка не тільки університетом, а й столичними поетами. З двома поетами, Миколою Гірником та Миколою Сомом, він уже листується, посилав їм вірші і отримав прихильну відповідь. Розповідаючи про свої плани на майбутнє, Сашко весь час усміхався м'якою смаглявою усмішкою. Я про себе відзначив: концтабір не вбив його оптимізму і віри у власні сили. В простих буденних речах він знаходив щось цікаве, незвичайне і радів тому. – Прийшов я перший раз на будову комбінату, питаю, де тут ваше начальство, працювати хочу. Мені показали, як знайти контору. Підходжу до контори, а на ній три великих букви написано: УНР. Питаю, що це означає? Пояснюють: «Управління начальника робіт». «Тю, кажу, – я думав УНР – це Українська Народна Республіка, та аж зрадів». Тієї ж весни і літа я ще кілька разів зустрічався з Григоренком. Останній раз в місті Верхньодніпровську. Настрій у Сашка був, як завжди, дуже гарний, посмішка не сходила з його обличчя. Розмовляли про сучасну українську літературу. Серед поетів Сашко виділяв Дмитра Павличка та Івана Драча. Особливо припали йому до душі рядки з поеми Драча: «Ти перетрусиш кісточки дідів, червоний стяг розірвеш на онучі». Він розповів також, що познайомився з молодою поетесою з Поділля Оленою Задвірною. Сашкові подобалися і її вірші, і вона сама. Він натякнув, що, можливо, їхнє знайомство переросте в дружбу, а потім і в щось більше. Прощаючись зі мною, Григоренко несподівано сказав: – А ти знаєш, Миколо, я недавно ледве не втопився в Дніпрі. Купався, а мені судорога звела руки й ноги, насилу вибрався. – Ти обережніше з цим, – застеріг я, – то справа серйозна. – Та ні, не втоплюся! – бадьоро відказав Сашко. – Я із покоління звитяжців! Десь місяців зо два ми не бачилися. Уже восени зустрівся я з бородаївською дівчиною, котра добре знала сім'ю Григоренків, і поцікавився, чи не бачила вона Сашка. Дівчина здивувалася: – А хіба ви не знаєте, що Сашка нема? Утопився в Дніпрі! Вже другий місяць, як поховали. На мене наче хтось відро холодної води вилив, тіло отерпло, не хотілося вірити в почуте. Але так, все правда, Григоренка нема. Дев'ятнадцятого серпня, якраз на свято Спаса, розповідала дівчина, Сашко разом з батьком і старшим братом, котрий приїхав з дружиною в гості, пішли до Дніпра. На березі відпочивали й інші люди. Жартували, веселилися. Хто купався, хто лежав на пісочку, і ніхто не помітив, як зник Сашко. Кинулися, коли почали збиратися додому. Спочатку думали, що він кудись пішов, ходили берегом, кликали, ніхто не відгукнувся. Минув день, другий. По селу поповзли чутки, нібито насправді Григоренко не втопився, а заховався, щоб потім потайки утекти за кордом. Ці розмови дійшли до КДБ, і недремні слуги безпеки приїздили в село, негласно опитували людей. Усім чуткам і пересудам поклало край тіло Сашка, що через два тижні спливло нижче села, і хвиля прибила його до берега. Хлопцеві було всього двадцять чотири роки, чотири з них забрала армія й тюрма... Якби я знав його батьків, неодмінно поїхав би в Бородаївку. А так не зважився, боявся зайвий раз роз'ятрити батьківську рану. «Та й що я їм скажу? – думалося мені. – Що я живий, а їхнього сина нема?» В 1967 році у видавництві «Молодь» вийшов альманах творів молодих поетів «Вітрила». Серед інших я з радісним подивом побачив портрет і три маленьких віршики Олександра Григоренка (гадаю, що до цієї публікації причетні Микола Гірник та Олена Задвірна). Один з віршів про "Дубравлаг", хоч це прямо й не сказано. Повз паркан проплив повільно потяг, Хустками у вікнах заряснів. Я ж висів на вежі, що напроти, Птахом на риштованні висів. Я мовчав в тривожному чеканні, На вагони пильно дивлячись. Наче дві пташини на світанні Дві руки несміливо знялись. І мені послали дружній помах, Дорогий такий на чужині. Двох дівчат незнаних, невідомих Бачив я обличчя у вікні. В концтаборі Сашко працював у будівельній бригаді. Того ж таки дня я послав бандеролею альманах батькам Сашка. Незабаром із села надійшла відповідь. Батьки дякували за книжку і запрошували в гості. І от я з дружиною і маленьким сином у Бородаївці. Я знав, що мати плакатиме і трохи боявся того. Подумки готував слова утіхи, заспокоєння, мовляв, Сашка не повернути, у вас є ще син, він догляне вашу старість. Кажу ж, знав і боявся: але те, що ми побачили і почули, позбавило нас мови. Мати Євдокія Сидорівна, ще не стара повновида жінка, як тільки дізналася, хто ми, заметушилася, схвилювалася, запросила до хати. Худорлявий засмаглий на сонці батько Явтух Антонович міцно потис мені руку. В хаті п'ять-шість хвилин говорили про сторонні речі, а потім мова зайшла про Сашка, про те, як він загинув. Розповідаючи, мати все більше й більше плакала. Час не загоїв глибокої рани в материнському серці. Я, ледве стримуючи сльози, спробував її утішати, прохав не побиватися так тяжко. – Як же мені не плакати, як не побиватися, коли мала трьох синів-соколів і всіх трьох смерть забрала! – вигукнула Євдокія Сидорівна. На старості літ зосталася сама-самісінька без опори і утіхи. Та Шура (так вона називала Сашка) хоч не мучився, а старших двоє померли лютою голодною смертю. Якби хто знав, як у мене душа болить за моїми нещасними дітками, за моїми дорогими соколятами!!! Та де та смерть ходить, щоб забрала мене до моїх дітей! Я не міг зрозуміти, за якими трьома синами вона плаче, і потім, чому нікому доглянути її старості, коли у Сашка живий старший брат. Я спитав про це. І виявилося, що родина Григоренків не звичайна сім'я, а залишки двох селянських сімей, роздавлених невблаганним молохом колективізації. Мати Сашка, Євдокія Сидорівна, народилася і жила на Полтавщині в селі поблизу Градизька. Батько її, Сидір, мав кілька коней та пару волів. Ці замозолемі коні й воли і занапастили його. Під час колективізації на нього наклали такі податки, що аби їх сплатити, довелось розлучитися і з кіньми, і а волами. Потім сільські активісти вигребли з комори все зерно та інші харчові припаси. Коли нічого стало брати, взяли господаря і запроторили в концтабір під Кременчуком, де він через кілька місяців помер від тифу. Після цього сільська рада взялася за Сидорових дітей. Євдокія Сидорівна була вже заміжня і мала двійко хлоп'ят – п'яти і семи років. Спочатку посадили в тюрму її чоловіка. За що? Дивне питання. За те, що куркульського поріддя. Через півроку арештували Євдокію Сидорівну. Вона хотіла взяти з собою дітей, та енкаведисти не дозволили. Дітки залишилися самі в холодній і голодній чужій хаті з вибитими вікнами (їхню хату уподобав активіст-п'яничка). Сиділа Євдокія Сидорівна в кременчуцькій тюрмі кілька тижнів без їжі та води. – Невже й справді в'язням тижнями не давали їсти? – не міг повірити я. Жінка перехрестилася до ікон і відповіла: – Клянусь всім найдорожчим на світі – морили людей голодом! Всі жили тільки тим, що приносили із собою або тим, що зрідка передавала рідня з волі. Одного разу жінки з нашої камери попросили в міліціонера водички. Він приніс відро з водою і поставив біля порогу: пийте! Коли одна з молодиць стала на коліна і припала до води, другий міліціонер зо всієї сили вдарив каблуком чобота по відру. Вода розлилася по підлозі, молодиця скрикнула: їй вибило зуби. Більше наша камера води не просила. Про себе скажу: мене мучив не голод, не спрага, а думки про діток. Як вони там? Невже люди не зглянуться над ними, невже не допоможуть? Як виявилося пізніше, ніхто не допоміг: ні сусіди, ні рідня... Йшов голодомор 1933 року. Євдокію Сидорівну засудили на п'ять років концтаборів за... контрреволюційну діяльність! Після суду перевезли в Полтаву, де втюрмі сиділо немало таких, як і вона, «діячів» з навколишніх сіл. А коли їх набралась достатня кількість, посадили в «телячі» вагони та й повезли через усю неозору країну на Далекий Схід. Днів через двадцять зупинилися у Владивостоці. Вивантажили з вагонів, вишикували в колону і погнали пішки. Йшли цілий день, аж поки не досягли концтабору, де вони мали відбувати покарання. В концтаборі утримувалося чимало людей з усіх куточків Радянського Союзу – інженерів, вчителів, священників і просто робітників і селян. Всі з тавром контрреволюціонерів. Тут і зустрілася вперше Євдокія Сидорівна з Явтухом Антоновичем. Спочатку як земляки, котрих спіткало нещастя. Якщо Євдокія Сидорівна уособлювала куркулів-експлуататорів, то Явтух Антонович репрезентував сільський пролетаріат – селян-бідняків. Це людина нелегкої долі. Як солдат, брав участь у Першій світовій і Вітчизняній війнах. Двічі потрапляв у полон. Перший раз – в австрійський, а в 1941 році – в гітлерівський. Перший трирічний полон видався неважким. Двадцятирічний Явтух працював у господарстві заможного селянина-серба. Серби ставилися до полонених добре: Їжі давали вдосталь, роботою не переобтяжували. В гітлерівському полоні теж 3 роки вже немолодий Григоренко провів за колючими дротами. Робота була непосильною, а пайок голодним. Повернувшись в 1918 році з австрійського полону, Явтух одружився і працював на клаптику свого поля. Жив бідно, але незалежно, вільно. Філософія сільського життя була проста: хочеш краще жити – краще працюй, а ні – так ні... Так велося доги, доки селян не почали заганяти залізною мітлою в колгоспи. Явтух до колгоспу вступив без примусу, бо повірив, що гуртом працюватиметься легше, ажитиметься краще. Його обрали головою бородаївського колгоспу. А через півроку разом з бригадирами та рахівником арештували і засудили до розстрілу. Звинуватили їх у тому, що вони роздали колгоспне зерно на трудодні селянам (розбазарили!), а не здали в державні засіки. Сидів Григоренко в Дніпропетровській тюрмі в камері смертників кілька місяців, кожної ночі чекав, що поведуть на розстріл. Багатьох розстріляли, а його і ще кількох засуджених (певно тому, що план по вбивствах виконали), помилували, замінили смертну кару... п'ятьма роками концтаборів! Так він потрапив на Далекий Схід. З ув'язнення Євдокія Сидорівна писала до рідного села родичам та сусідам, прохала повідомити про долю її хлоп'ят. Довгий час ніхто не відповідав. Нарешті через рік хтось пожалів нещасну жінку. «Не журись і не плач, Явдошко, – писали родичі, – бо твоїх діток Господь прийняв, і не тільки твоїх, а багатьох дітей і дорослих, половини села не стало. А чоловік твій, Іван, теж віддав Богові душу в Архангельську, написав товариш його, а в хаті вашій живе Юхим-п'яничка, і город ваш заріс бур'янами, і садок теж пропадає. З тим бувай здорова і щаслива, а додому не повертайся, бо ще раз посадять». Прочитавши, Євдокія Сидорівна спробувала накласти на себе руки, та люди одвели від гріха. Тим часом Явтух Антонович отримав сумну звістку з Бородаївки: померла його дружина, а малолітні дочка й синок дивом вижили. Тепер цих двох людей поєднала не тільки тюрма, а й спільне горе. То ж коли в 1937 році Григоренко звільнився, він домовився, що Євдокія після виходу на волю приїде в Бородаївку. Так воно і сталося. Але раніш ніж їхати в Бородаївку, Євдокія Сидорівна вирішила пробратися в рідні місця на Полтавщині. В село зайшла, коли вже стемніло, щоб не потрапити на очі лихим людям. Біля однієї хати зупинилася і потихеньку постукала у вікно. Тут жили родичі чоловіка. Родичі, впізнавши її, одночасно зраділи і злякалися: в селі щойно НКВД схопило кількох «ворогів народу» – директора школи, ветлікаря і завфермою. Чекали нових арештів. Євдокії Сидорівні розповіли, як її пухлі діти перед смертю перебирали на подвір'ї солому, шукаючи зернят в пустих колосках пшениці. Де дитяча могила? А Бог його святий знає. Мертвих і напівмертвих скидали у різні ями, а ям було багато. Попрощалася Євдокія Сидорівна з родичами, пройшла до рідної хати, постояла напроти, наплакалась нишком та й посновигала навпростець степом на Кременчук. Другого дня пароплавом добралась до Бородаївки, де на неї чекав Явтух Антонович зі своїми осиротілими дітьми. А через рік в новоутвореній сім'ї народився син Олександр, майбутній поет. ...Того дня, коли ми вперше приїхали до Бородаївки, батьки повели нас на могилу Сашка. Кладовище знаходилося поблизу. Потім ми багато разів відвідували Сашкову могилу, але той перший раз запам'ятався найбільше і згадується, мов страшний сон. Ще на підході до могили мати почала плакати, розмовляючи із Сашком ніби з живим: «Як же ти, синочку, не вберігся, я ж тебе просила, я ж тебе молила. А ти що мені казав? Не бійся, мамо! От тобі й не бійся». А коли ми зупинилися перед невисоким обеліском з фотопортретом Сашка в формі курсанта військового училища, мати скрикнула в розпачі: – Встань, синочку, встань! Я ляжу на твоє місце! Встань!!! ...Минуло багато років. Померла Сашкова мати. Помирала, як і жила, в тяжких муках: внаслідок трагічного випадку вона смертельно травмувала себе. Лікарі намагалися її врятувати, та лише продовжили на кілька днів страждання. Як кажуть, кого Бог любить, того й карає. Помер на дев'яносто шостому році життя Явтух Антонович у Жовтих Водах у старшого сина. Розгубилися по людях та по редакціях кращі вірші поета Олександра Григоренка. Один з віршів залишився в моїй пам'яті назавжди. Мабуть, тому, що сподобався дуже. В ньому найбільш повно відбилося світосприйняття автора, його творча манера. Вірш називається «Коханій». С.38: Ти мене полюбиш не за пісню, Ти мене полюбиш не за вроду. Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу. Бо й для тебе іншої любові, Відданості більшої нема І пісенній наддніпрянській мові Поклялась ти в вірності сама. А коли я душу буревісну Переллю в живе життя твоє, Ти мене полюбиш і за пісню І за вроду – вже яка не є. Цей вірш разом з іншими слідчі і судді трактували як націоналістичний, антирадянський, за що й засудили автора до ув'язнення в концтаборах. ...Подорожні, коли будете їхати автотрасою Кременчук-Верхньодніпровськ і проїжджатимете через Бородаївху, зупиніться в центрі села біля кладовища. Підійдіть до могили поета і його нещасної матері, постійте хвилинку в мовчанні. Це потрібно для живих, для вас. Засканував і вичитав Василь Овсієнко 3 березня 2007 року. Продовження |