Меню сайту
Архів записів
Наше опитування
Друзі сайту
Статистика
Онлайн всего: 4
Гостей: 4
Пользователей: 0
|
СПОГАДИ НАРЕЧЕНОЇ О.ГРИГОРЕНКА ОЛЕНИ ЗАДВОРНОЇ - ГАЛАЙ
(Спогади про Олександра Григоренка) 45 років тому не стало Олександра Григоренка (1938-1962) – талановитого поета-шістдесятника, в’язня радянських концтаборів. 18 серпня він написав мені останнього листа, якого не встиг відправити. Наступного дня Сашко трагічно загинув у Дніпрі. Він прибув до мене в липні 1962 року з села Бородаївки, що у Верхньо-Дніпровському районі на Дніпропетровщині. Зустрілися у Києві, куди я приїхала з Вінничини складати вступні екзамени до Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка на філологічний факультет. Відразу після десятирічки я встигла попрацювати в районній газеті коректором і літпрацівником, «заробити» гроші на дорогу та на прожиття у столиці. Мешкала у своїх тіток і дядька, що мали власні будинки у Ново-Біличах, Святошинського району. Сюди ж приїхав і Сашко Григоренко. Заочне знайомство з Сашком Григоренком сталося таким чином: у травні того ж року він прочитав у «Літературній Україні» добірку моїх поезій з невеличкою, але дуже гарною передмовою до них Михайла Стельмаха, який доброзичливо тоді підтримував молодих поетів. Сашко був одним з прихильників, хто написав на мої вірші лист-відгук з пропозицією подружитися. Він попросив також вислати йому з мене фотографію і нові твори, а ще – зустрітися, якщо я не заперечуватиму. Перший коротенький лист від Сашка з його поезіями справив не просто приємне враження, а й заворожив особливою лаконічністю та стрункістю думок, що хотілося те все запам’ятати. Тому написане в ньому не раз мною перечитувалось. Вірші зворушували откровенням, емоційністю, мистецькою вправністю, умінням сказати так, що не тільки у це повіриш, а й подивуєшся спроможності розговорити тебе, розбайдужити... Один з віршів «Бажаній нареченій» я тут же вивчила напам’ять, читала його багатьом знайомим. Він і тепер звучить проникливо, непідробно у патріотичних почуваннях до українського народу: Ти мене полюбиш не за пісню. Ти мене полюбиш не за вроду. Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу. Бо й для тебе іншої любові, Відданості більшої нема, Бо пісенній придніпровській мові Поклялась у вірності й сама. Та коли я душу буревісну Переллю в живе життя твоє, Ти тоді полюбиш і за пісню, І за вроду, вже яка не є. Сашко привернув мою увагу до себе ще до очного знайомства з ним. Я, потай від усіх, зробила свій вибір: так, це – мій хлопець, ідеалізуючи, обожнюючи його за духовне, елегантне, багатовимірне слово. У мене повстала злива невідомих і солодких почуттів – я прагла зустрічі. ... Олександр прибув у Ново-Біличі першою ранковою електричкою, пропахлий свіжістю жевріючого світанку. Мене розбудила тітка Христина, повідомила про те, що завітав гість, на якого я так чекала. Похапцем накинувши халатик, миттю опинилася перед високим струнким юнаком. Пряме густе волосся, зачесане назад, чорними пасмами спадало то на один, то на другий бік. Сашко поправляв його, причісуючи рукою. Смолисті розумні очі дивилися на мене м’яким і зворушливим поглядом, трохи зніяковілим від того, що довелося рано потурбувати. Я і сама почувалася схвильовано. Завдяки Сашковій підкресленій інтелігентності, знайомство набирало звичайного, невимушеного стану. Він першим повів прихильну і доброзичливу розмову, що не дозволило зосередитись на розгубленості, і я звикала почуватися так, ніби ми давно знаємо один одного і до того ж близькі друзі, хоч почуття сором’язливості чи то якоїсь нерішучості тривало. Я навіть забула про те, що гість з дороги. Спасибі, виручила тітонька, запросивши нас до столу. Давно не пам’ятала такого стану зніяковіння, викликаного, певно тим, що відчувала виняткову Сашкову ввічливість, внутрішню делікатність, і тому не зразу могла «розговоритися». Невдоволеність собою на початку знайомства проявлялась у тому, що більше доводилось мовчати. Але день за днем почувалася впевненіше, і вже рішуче приєднувалася до будь-якої розмови. Коли опанувала себе повністю, розглядала Сашка спокійно, мовби відсторонено. Спілкуватися стало значно легше і простіше. Особливо хочу відзначити, про щоб не говорив Сашко, все було не лише цікавим, а й таким, що викликало органічну потребу його слухати. Він торкався питань історії України, літератури, епохи розстріляного відродження, мови та суспільного життя, а відтак, іноді, воскрешав у моїй пам’яті бесіди мого батька, сільського учителя, у якого вечорами збиралися друзі-колеги потолкувати між собою на різні теми, пограти в шашки чи шахи. У святкові ж дні в домі лунали українські народні пісні. Дорослі часто говорили про голодомор, повальні репресії української інтелігенції... Для нас, моїх братів і сестер, ті години ставали школою пізнання і розуміння життя. Займаючись ніби своїми дитячими іграми, ми, не без того, переймалися розмовами старших. Я, понад усе, любила слухати українські народні пісні. Так і лине з мого дитинства батькова, найулюбленіша: Ой люлі, люлі, моя дитино, – вдень і вночі... Підеш, мій сину, по Україні, нас кленучи... Сашко також любив співати. Пісню завжди доспівував до кінця. Недоспівати пісню, зауважував він, все одно, що перекрити дихання. Пісні з його бархатистого голосу звучали тепло й доторкливо, а там, де йшлося про кохання, він просто дивився в мої очі, ніби освідчувався, або хотів щось звідти вивідати, викликати. При всій моїй затамованості емоцій, це йому вдавалося: я всією душею горнулася до нього так, як пісня з його уст до мене... Явно, Сашку я подобалася. Так сказати – майже нічого не сказати. Хоч чи не хоч, а на думку спадає найвлучніше, сосюринське: «Так ніхто не кохав...» Лист Сашка, написаний до мене 18 серпня 1962 року, в переддень його трагічної загибелі, засвідчував дивовижні й нестримні почуття, що і по сьогодні свіжо оживають, і знову тривожать найяскравіші у ньому звороти: «Оленко, так самовіддано, так саможертовно тебе ніхто не кохатиме...» Сашкові листи я зберігла до одного. А коли вийшла заміж, мій чоловік якось перечитав їх. Саме на останньому зробив запис: «Я тебе і в мертвого відвоюю...» Видно відчував, що захоплення мої Сашком, попри все, тривали. Спеціально це не демонструвалось. Чи не тому й пропали листи невідомо куди. Хоч можна назвати й інші, більш вагоміші причини їх зникнення. Та це вже буде нова історія... Сашкове освідчення в коханні було ніжним, мало не мрійним, водночас глибоким, обдуманим, чистим і світлим, без найменшої хтивості: «Навіть в думках не допускаю бодай чогось, що могло б тебе засмутити. Я беріг і берегтиму, як свято, наші стосунки з тобою...» Одного разу, чи то навмисне, чи насправді так міркував, допустився несподіваної урочистості: «Я люблю тебе, як Україну...» Після чого стежив за моєю реакцією серйозно і допитливо, без будь-якого натяку на жарт. Дивилася на нього ошелешено, бо не допускала, що так високо-високо можна освідчуватися. Десь у глибині душі це скидалося більше на патетику, ніж на щиросердечне зізнання. Сашко ж огортав мою здивованість ніжністю, якось по-рідному, його погляд змушував мене повірити у ці слова, хоч надалі не учиняв наді мною подібних пасажів. Від його мами, Євдокії Сидорівни Григоренко, згодом довідалася про безмежну Сашкову любов до України, за яку відбував покарання 19-річним юнаком у мордовських таборах ГУЛАГу з тавром у справі політв’язня – «особливо небезпечний». ...Зустріч з Євдокією Сидорівною відбулася у жовтні 1962 року після того, як минуло сорок днів по смерті Сашка. Вона приїхала до мене в Київ, зарання домовившись, де ми зможемо побути разом, щоб, бува, нікого не потурбувати. Планувалося, заодно, з допомогою М.Стельмаха, Д.Білоуса чи П’янова, яких я тоді добре знала особисто, «достукатися» до видавців, аби, все ж таки, опублікувати твори її сина, дати йому вдруге життя. Знаю, що в ті скорботні дні я для матері залишалася Сашковою нареченою, про яку він з інтересом їй розповідав. Та, на превеликий жаль, до нашого знайомства з нею, передували і для мене, болем означені дні... ... Я ніяк не могла ні на мить забути, що стряслося з Сашком. Страшна звістка про його смерть до мене дійшла наприкінці вересня 1962 року з листом мого батька, котрий довго вагався – надсилати її поштою, чи краще самому приїхати в Київ і розповісти. Справа в тому, що батьки Сашка не знали, де я мешкаю у місті, а відтак його листа до мене і повідомлення про родинну трагедію відправили на Вінниччину моїм батькам. Спершу розгорнула батьків лист. В ньому делікатно упереджувався мій розпач. Важко передати й тепер моє потрясіння. Перед очима все потьямніло, зникло, перевернулося... Так ось чому довго не писав?! Ось чому мовчав – і «обізвався» тихими і останніми словами свого, не самим відправленого, листа. На чотирьох великих сторінках прочитувалися, вперемішку зі сльозами, чисті, найпотаємніші освідчення в коханні, прохання «не порушувати наших святих домовленостей на майбутнє». На окремому аркуші, як завжди, предовгий вірш «Омарена мить», якого і понині пам’ятаю до слова. Поезії Сашка легко запам’ятовувалися, бо доторкали і своєю пристрастю до життя, і болем, і стійкістю у найтяжчих випробуваннях, і щемливою неповторністю душевних переживань, і свіжістю образів, і чудовою римою, та, понад усе, рідкісною щирістю... Читала листа, а душа від туги рвалася на шматки, ставала дико супроти несамовитої звістки, що лежала поруч на столі, до якої не бажала більше доторкатись. Може , неправда? Та ж його мати написала, знемагаючи біль і сльози, що тіло Сашка знайшли у Дніпрі на дев’ятий день. Сама ж і розпізнала свою кровиночку по родимці за вухом, і лише тоді у відчаї закричала: «Моя родимочко, мій сину!..» - і знепритомніла... А до цього моменту ще жила в ній надія, що може й справді, як стверджували міліціянти, Сашко завів усіх в оману, щез... Їй, хай би краще так і було. Та не міг син такого допуститися, в той час як вона перебувала у лікарні... ... Невже це все? А як же мрії Сашкові? Ні, так не повинно бути, щоб – усе... Є людська пам’ять, є Сашкова Поезія, написана для людей, для України... ... Згадався в ці миті день мого від’їзду, 17 серпня 1962 року. Ми прогулювались по набережній Дніпра, чекали на відплиття пароплава, яким Сашко мав вирушати додому і вже 20 серпня вийти на роботу. Працював будівельником у місті Верхньо-Дніпровську. - Пам’ятай, Оленко, - говорив мені. – Наступного року я обов’язково вступатиму до Київського університету. На річковому вокзалі зайшли у кафе пообідати. Зрідка перемовлялись, слухали приємну музику. Саме тоді вперше я почула полонез Огінського. Глибина чогось незвичайного в мелодії вплинула так, що ось-ось могли проступити сльози. Я встала і попрямувала до виходу, пообіцявши швидко повернутися. Слідом за мною вийшов Сашко. Ми знову опинилися на вулиці і продовжували ходити недалеко від пристані. Передчуття розставання торкалося обох. Щоб його не поглиблювати, як це буває між закоханими, Сашко вдавався до цитування деяких рядків з віршів Д.Павличка, І.Драча, В.Сосюри... Поезії Миколи Вінграновського Сашко читав прямо зі збірки «Атомні прелюди», яку дістав за два дні до від’їзду. Означив авантитульну сторінку датою, поставив на ній моє ім’я та прізвище і подарував її мені. Приблизно за рік на ній виписав автограф Микола Вінграновський: «Дівчинці, що вірить у Синю птицю, у небо синє і у сині очі – найдивнішій знайомій моїй, з повагою». Це було влітку 1963 року. Не пам’ятаю, з якого приводу ми тоді – Борис Олійник, Світлана Йовенко, Микола Сом, Петро Засенко, здається ще хтось, зібралися на квартирі у Володимира П’янова. Там я розповіла Миколі Вінграновському про Сашка, про те, що він перебував у Дубровлазі з Олексою Різниківим, на що той тепло і здивовано зреагував, бо з Олексою вони знайомі, навчалися в одній школі у місті Первомайську. Я ж перед Миколою клопотала за Сашка, аби посприяв виданню його віршів. Тож він у свій блокнот записав, де і в кого вони знаходяться. Не знаю, чи говорив він з П’яновим на цю тему, але жодного разу більше мої шляхи з Вінграновським не перетиналися... Я виїхала з чоловіком за кордон по службовому відрядженню. ...Отож, Сашко розважав мене віршами, і я швидко пристала до його оптимістичного настрою. З ним у будь-якій обстановці ставало легко і розкуто, понад усе – цікаво. Так, це - мій хлопець! В подумках тішилася тим, яке-то щастя мати поруч таку прекрасну і нелукаву людину... … О 15 годині пароплав відплив від пристані. Сашко стояв на його борту, розкинувши руки, наче птах. Так він демонстрував свої обійми ще здалеку, щоразу зустрічаючи мене. Поки ми бачили одне одного, доти обмінювалися помахами рук – аж до зникнення пароплава в синій далечині. Спомини-спогади... Я до них не раз повертаюся у своєму житті. Безперечно, дні, проведені з Олександром, залишилися назавжди гарними і неповторними. Дякую Богові, що дарував мені щастя на такі зустрічі, на дружбу, яка й справді переросла в глибокі почуття. Сашко був людиною виняткової внутрішньої вроди, людиною сильною, вольовою, особливої духовної рівноваги і цілеспрямованості. Згадуючи Сашка, мимоволі з’являється неспростовне відчуття: він ніби все доклав до того, щоб яскристо і сяйно запам’ятатися, «морем повним» влитися в «чиїсь» почуття. В одному з віршів так і написав: О, тільки б вічно невгамовним вриватись в людськості життя, щоби по смерті морем повним в чиїсь улитись почуття! ...Письменник Микола Іванович Кучер, який наприкінці п’ятидесятих років сидів в одній зоні з Сашком, в листі до мами Євдокії Сидорівни сповіщає: «Перед Вами і перед Сашком я почуваю вину, тому що після його загибелі (про це я дізнався тижнів через два) не обізвався до Вас і не приїхав на могилу друга не тільки по нещастю, але й по духу... І от раптом в Дніпродзержинську купляю книгу «Вітрила», відкриваю – і на мене глянули розумні Сашкові очі. Мені важко передати, що я відчув у цю хвилину... Хотілося плакати, і той же час я радів, що знаходиться серед живих дорога для мене людина. ...Знаю, Євдокіє Сидорівно, що горе Ваше велике, але хочу запевнити Вас, що всі, хто знав Олександра, ніколи його не забудуть. Він був кращий від усіх нас. Талановитий, чесний, безкомпромісний і в той же час простий сільський хлопець...» ...Про Мордовію і «Сашків Дубровлаг» я дізналася вперше від Євдокії Сидорівни, зустрівшись з нею у жовтні 1962 року в Києві. Саме тоді ми віднесли твори Сашка Дмитру Білоусу, а деякі - Володимиру П’янову. Кілька віршів із переднім словом мами Євдокії Сидорівни були опубліковані в альманасі «Вітрила» аж 1967 році. І то вже після того, як вона відправила одчайдушного листа П’янову ось такого змісту: «Вельмишановний тов.П’янов! Я мати Григоренка Олександра, була у Вас особисто в спілці письменників в кінці 1962 року. Ми були у Вас з Оленою Задворною. Вона здала Вам рукописи і фотокартку з мого сина О.Григоренка. Ви мені тоді пообіцяли надрукувати рукописи сина в 1964 році. Я Вам написала листа щось місяців зо три тому, а відповіді до цього часу не одержала. Минуло два роки, а Ви не надрукували рукописів, і ніяких не сповістили результатів. З яких причин Ви його не друкуєте? Якщо з ти чи інших причин не будете друкувати, то я прошу Вас перешліть мені рукописи і фотокартку сина. Надалі я не маю змоги чекати. Прошу повернути мені рукописи, нехай я буду їх читати сама. Не затримуйте, бо моє материнське серце не зможе витримати. Я гадаю, що ви теж маєте дітей і знаєте, як болить серце за ними...» ...Через день ми з Євдокією Сидорівною виїхали в Бородаївку. При приїзді пішли на цвинтар. На могилці Сашка стояв дерев’яний хрест, цвіли чорнобривці, айстри, висаджені мамою уже розквітлими, які вона щоденно поливала, поки не прийнялися. Біля хреста у квітах потопав портрет Сашка у курсантському одязі. На мене дивилися все ті ж розумні ясні очі... Між нами відбулася тиха розмова. Як важко було повірити Сашковим мовчазним словам... Батьки Сашка - Явтух Антонович та Євдокія Сидорівна повідали мені про всі періоди життя свого сина. Уже з тринадцяти років Сашко писав справні вірші, кращі надсилав до газети «Зірка», отримував звідти схвальні відгуки і поради. Вчителі називали його великим мрійником і романтиком. Він з п’ятого класу і по десятий був головним редактором шкільної газети, добре вчився. Сашко рано усвідомив себе поетом. У сьомому класі мріяв стати художником, в старших класах вирішив, що обере професію офіцера. Отримавши атестат зрілості, Сашко вступає до Васильківського авіатехнічного училища. Невдовзі зрозумів, що це не відповідає його внутрішньому покликанню. Змалку не любив ні на що скаржитися, а тут не витримав і написав батькам: «...Робота мене не лякає, погано тільки, що мало вільного часу, і я змушений тепер залишити свою любиму роботу – писання віршів. "Тут майже всі говорять на російській мові, навіть деякі українці. Я хочу зберегти чистоту своєї мови, не хочу піддаватися російському впливу...» Готував цим листом рідних до того, що військова кар’єра – не його справа. Він мріє про філологічну освіту. Через декілька місяців написав рапорт начальнику училища на звільнення. Навесні 1957 року Сашко повертається з училища додому і активно готується до вступу в університет на мовно-літературний факультет. Але цим намірам не судилося здійснитися: військовий комісаріат району вручає повістку в армію. Його відправляють на строкову службу до Азербайджану в місто Кусари. Хоч служилося нелегко та зігрівала надія, що років через два-три він повернеться додому і обов’язково навчатиметься в університеті. В армії пише вірші на різну тематику, але найбільше – про долю України, про любов до неї. Надсилає твори в українські періодичні видання, вечорами свою поезію читає однослужбовцям-землякам, аби почути хоч-яку думку. Як були переконані батьки, Сашко не знав, що у військову частину, де він служить, з Васильківського училища направили таємну депешу, щоб за хлопцем уважно придивлялися, мовляв, любить пописувати недозволені речі... Тож хтось все-таки відстежував, а потім справненько доніс у політвідділ в/ч 54815, що у віршах Сашка домінують національно-патріотичні настрої. Доля його вирішується швидко: обшук, арешт, слідство, тюрма, концтабір. Дають шість років ув’язнення. ...Влітку 2006 року ми з Олексою Різниковим – письменником-одеситом, побратимом Сашка по долі і по духу – побували в селі Бородаївці, відвідали могилу Сашка і його матері. В Жовтих Водах, де зараз мешкає старший син Григоренків Григорій Явтухович, похований батько - Явтух Антонович. Побували і на його могилі, поклали вінок з квітами, чим віддали шану людині надто страдницької долі. Тоді у Бородаївці деяку інформацію про Сашка нам повідав пенсіонер Сергій Андрійович Чміль – шкільний товариш, а згодом – однослужбовець, який також перебував на строковій військовій службі в Азербайджані. Ось, що ми почули: - Сашка в армію призвали весною 1957 року, а мене восени того ж таки року. Служили ми в однім батальйоні, але в різних ротах. Іноді зустрічалися, ділилися новинами, які надходили з дому. Місяців через три, бачу, ведуть Сашка в наручниках два військових. Він привітався зі мною: - Сергію, будь здоров, і – бувай! Зустрінемось не скоро... Сашко при штабі виконував обов’язки поручника особливо важливих справ. Може, щось не так вчинив? – думаю. Від хлопців дізнався, що у Сашковій тумбочці знайшли якісь вірші, листа від друга з Харкова, ніби члена таємної спілки молодих літераторів-однодумців. Я знав, що Сашко писав вірші ще в школі. Як тільки Сашка забрали, - у його батьків також вчинили обшук, - повідомляли мені рідні з дому. Увесь сад перекопали слідчі. Так нічого і не знайшли. ...Євдокія Сидорівна показує Сашковий атестат зрілості. З гуманітарних дисциплін одні п’ятірки, трійок немає взагалі, відмінна поведінка. Тут же дістає довідку, читаю: «…выдана Григоренко Александру Евтихиевичу…, осужденному Военным Трибуналом Бакинского округа ПВО 16-17 января 1959 года по ст.72 ч.І УК к шести годам лишения свободы…» В ній же мова йшла і про те, що шестирічний термін ув’язнення скорочено до трьох років. Це, очевидно, пояснювалось хрущовською «відлигою». З виправного табору Сашка звільнили 1 жовтня 1961 року... ...І Явтух Антонович, і Євдокія Сидорівна, розповідаючи про Сашка, доповнюють одне одного, безмежно гордяться його талантом. Та немає розради їхньому горю. І тут же бідкаються, що виховали сина справжньою людиною, чесною, прямою, принциповою... Від Явтуха Антоновича – людини дивовижної долі – почула, як у першу світову війну він потрапив до австрійського полону. Повернувся звідти через кілька років. Доручили йому керувати колгоспом. Попрацював біля двох місяців і за невиконання державного плану по хлібзаготівлі в 1932 році його репресували і загнали до Сибіру. Там він і зустрів свою другу дружину Євдокію Сидорівну, сім’ю якої розкулачили. Її відправили в сибірську тюрму, а чоловіка – в архангельську, де незабаром помер. Двоє їхніх діточок померли в чужій хаті з голоду. Про це Євдокія Сидорівна дізналася, коли повернулася із заслання додому, на Полтавщину. З голоду загинула й дружина Явтуха Антоновича, залишивши сиротами двох діток – Надю і Гришу. Їх доглядала його старенька мати. Потім Явтух Антонович побрався з Євдокією Сидорівною, яка і замінила сиротам матір. А в 1938 році у новоствореній сім’ї народився синок – Сашком назвали. Під час другої світової війни, в 1943 році, Явтух Антонович попадає в німецький полон. Повертається через чотири роки, і в 1947 році його знову репресують. Понад шістнадцять молодих років викреслено з життя. Про пережите Явтух Антонович почав писати для нащадків спогади. Сашко знав, що батько взявся за мемуари. Чи написані і хто ними володіє сьогодні, невідомо. Якщо ж вони у руках добропорядної людини, то обов’язково мають знайти дорогу до нащадків... Ось так вечорами батьки Сашка вели нелегкі розповіді про сина, про себе – заручників тоталітарного режиму. У свіжо-болючій обстановці говорилися винятково мужні речі про кожного зокрема, а найбільше про Сашка. Серце моє краялося і тужило невимовною тугою... Як це, Сашку, могло трапитися? Чому не беріг себе? Як це могло, Олександре? Осиротіли батьки, твоя Поезія, друзі... Всі ці запитання розбивалися об глуху для мене стіну... Часто Євдокія Сидорівна повертала розмови на наші зустрічі з Сашком, на той останній невідправлений лист до мене та на повернення Сашка з Києва у Бородаївку. Тоді він, переступивши поріг рідного дому, радо вигукнув: «Все, мамо, женюсь!..» Мати ніби намагалася щось у мене з’ясувати, переповідаючи зміст Сашкового листа: - Там, дитино, йшлося про ваші плани на майбутнє, про синові почуття до тебе, - і замовкала, малюючи в своїй уяві те, за що так би хотілося утриматися знеболеному серцю і в чому б, можливо, хоч трохи, розвіялося б її материнське горе. А якось, взявши мої руки у свої долоні, з властивою їй сільською ввічливістю, якомога делікатно, запитала: - Доню, Оленко, - і вибачалась, і плакала, і все ж таки наважилась. – Може ти носиш у собі Сашкове життя, дитинку, я буду просити – народи її... Гарячою хвилею обдало обличчя. Запитання й справді виявилося для мене абсолютно несподіваним. Воно могло стосуватися ну будь-кого, тільки не мене. Ні моєї цнотливості і відповідальності, ні Сашкової шляхетності, який оберігав мене від таких собі «легковажних романтичних пригод», і навіть в думках не міг дозволити собі «чогось такого»... Треба було бачити в її очах ту надію, те сподівання... Я дивилася на неї зніяковіло і співчутливо, не знала, що відповісти бідній матері. Але щиро в душі пошкодувала, що «цього» не трапилося: не тільки в догоду згорьованій матері, а й в догоду своїй пристрасній любові до Сашка... Те, що Сашко мав серйозні плани щодо нашого майбутнього, він говорив і Миколі Кучеру, про якого згадувала вище. У нарисі про Сашка «Встань, поете, встань!», опублікованому в кількох номерах Верхньо-Дніпровської газети «Придніпровський комунар» (№№ 5, 10, 11 за 1993 рік), прочитала: «...Одного разу, напровесні 1962 року, я йшов вулицею селища Дніпровського повз будинок, будівництво якого було ще не закінчено. Несподівано я почув, що мене просять зачекати, а за хвилину з будинку в забрудненому цементом одязі вибіг засмаглий на сонці Сашко Григоренко. Ми по-братськи обнялися, схвильовані несподіваною зустріччю. Виявилося, що Сашкові трохи підвезло: йому скоротили строк ув’язнення ще на один рік і він ще восени повернувся в рідну Бородаївку. Працює на будівництві, мріє вчитися в Київськім університеті. Якщо не цього літа, то наступного обов’язково подасть заяву. Київ вабив Сашка не тільки університетом, а й столичними поетами. З двома поетами, Миколою Гірником та Миколою Сомом, він уже листується, посилав їм вірші і отримав прихильну відповідь... Він розповів також, що познайомився з молодою поетесою з Поділля Оленою Задворною. Сашкові подобалися її вірші, і вона сама. Він натякував, що можливо їхнє знайомство переросте в дружбу, а потім і в щось більше...» ...Не все, можливо, чітко пригадалося про ті київські, найщасливіші для нас обох, дні. Сашко любив «тарганити» мене по музеях Києва. А Дніпровські схили були сходжені нами від краю до краю. Ще більше розмов велося про майбутнє, про літературу та українську мову. До речі, Сашко знав кілька мов – англійську, німецьку, французьку й польську. Останньою розмовляв вільно, а ось інші, за його ствердженням, потребували кращого вправляння у вимові. Польську мову більш-менш непогано знала і я. Тож іноді ми «домішували» до свого рідного лексикону і польські слова. Знаю, що Сашко захоплювався поезією В.Брюсова. Обожнював її, складав про поета вірші. З томиком Брюсова і зустріла його вперше на подвір’ї будинку у Ново-Біличах раннього ранку... Так, у бунтарсько-гнівному листі, написаному 18 серпня 1962 року і не відправленому з тих же причин, що й мені, до когось з київських видавців, Сашко доречно згадує улюбленого ним поета. А свій лист розпочинає і справді гнівно: «Пробачення за настирливість вже не прошу. Без будь-якої незручності повідомляю, що розгніваний, що обурений вашою поведінкою відносно мене, а в такому стані сентиментальна ввічливість недоцільна. Тяганина з моїми віршами тягнеться з грудня минулого року (мається на увазі 1961 рік)... А кланятися, ставити душу на коліна я не буду. В дитинстві я ставав навколішки перед іконою (потім відпало), нині схиляюся перед чаклунством Брюсова (ось уже протягом п’яти років), а більше ні перед ким не плазував, навіть у скрутні хвилини життя. Можете бути певними, що і на цей раз у мене вистачить мужності не зігнути в покорі перед газетярщиною свою горду голову...» Хотілося б і далі подати ще один уривок з листа: «...Чому мене не друкують? Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше... Чому це так? Ну, хай я маю «минуле», хай був «неблагонадійним». Так що ж, повіситися мені, чи що? Адже я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів і од? Та ні ж. Я надто розумний та чесний, щоби тільки славословити, «як в старі добрі часи». Отож порадьте мені, як зараз майструються вірші, то, дивися, ще й я колись зафальшивлю. Хіба ми не тим ликом шиті? Визнаю, що лист гнівний, але й уточнюю, що правдиво, вірніше, виправдано гнівний. Я маю рацію, а тому востаннє шлю вам вірш. Ваша відповідь (остаточна) буде для мене бажаним вироком: писати вам чи ні. Коли щось надрукуєте, матиму з вами стосунки, а в противному разі гордо і навіки відвернуся. Останні слова пишу не для того, щоби вас налякати, чи що. Зовсім ні. Я хочу зайвий раз підкреслити свій незалежний негнучкошиєнківський характер...» В цьому листі вміщений тільки один вірш «Горіння», доволі-таки досконалий, готовий до публікації в найвимогливіших виданнях, рядки з якого «щоби по смерті морем повним в чиїсь улитись почуття» мною наводилися вище. Я не раз перечитувала і перечитую твори Сашка, копії котрих надіслав мені з Одеси Олекса Різників. Вірші варті того, щоб їх негайно друкувати, поки вони остаточно не розгубилися по шухлядах «нерішучих» видавців. Треба зібрати все написане про Сашка, залучити нові спогади і видати книгу творів поета-шестидесятника, який при житті так і не став ним, а мав безперечне право на це – за абсолютний патріотизм, за наснажені любов’ю до України вірші, повні смутку над її уярмленою долею, за те, що більшовицько-комуністичний режим відібрав найкращі, найталановитіші його роки, таврувавши надовго поетову дорогу до людей клеймом «особливо небезпечний злочинець»... Це у дев’ятнадцять неповних літ?! Майже – дитини!.. Зрештою за вірші, які слідчі та судді трактували, як націоналістичні, антирадянські, за що й засудили Олександра до шестирічного ув’язнення... Відомо, що у рукописному вигляді десь блукають по людях три його прозові речі: «Повернення», «Мандрівка в юність», «Весняні бажання». Їх також треба відшукати і видати, чим віддамо справедливу шану Поетові, а люди знатимуть правду про ті часи, коли найбільшого утиску від тоталітарного режиму зазнавали найкращі сини та дочки України... ...В моїй домашній бібліотеці є придбані Сашком у Дубровлазі томи І.Франка, Л. Українки, М.Коцюбинського, О.Стороженка, С.Васильченка, П.Грабовського, чотирьохтомний словник Б.Грінченка з позначками кожний на авантитульній сторінці «Григоренко Олександр, 14-й, 3-й табір (Мордовія)». Євдокія Сидорівна хотіла подарувати мені всі книги, якими користувався її син. Я ж взяла на згадку тільки декілька, яких у мене не те, що не було, а, щоб, беручи будь-який томик до рук, кожного разу відчувати Сашин доторк до них, щось втаємничено ніжне і бентежне зворушувати у своїй пам’яті, знане лише нам обом. Нехай кожного разу хвилею огортають мене світлі спогади про дуже дорогу моєму серцю людину, зустрічі з якою так і залишилися на все життя неповторними, єдиними... Потім були інші. Та зустрічы із Сашком, як спалах яскравої зорі… І не тому, що їх супроводжує таке трагічне завершення. Зовсім – ні. Як би то найкраще словами та передати Сашкову дивовижність! А, можливо, й не потрібно. Адже є його Поезія, збережена добрими людьми, хоч, на жаль, не опублікована й досі. Там і знайдемо, і відчуємо повну картину Сашкового буття з усіма почуттями до світу, у якому не завжди було йому затишно, де велетенські крила Сашкового Духу не раз ранили себе у ньому до крові... Згадуючи Сашка, чітко уявляю кожну рисочку на його обличчі: добрі, розумні, смолисті очі, негаснучу усмішку... Чую, як дзвенять у Поетовому серці дивовижні струни натхнення і великої любові до життя… Олена Задворна - Галай, журналіст, вчитель української мови та літератури ліцею № 157 м.Києва |